Історія вчень про право і державу

§ 3. Історична школа права

З критикою раціоналізму теорії природного права і властивої Просвітництву віри у всесилля закону на початку XIX ст. виступили деякі німецькі юристи, які створили історичну школу права. її представники доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закони розвитку,що не залежать від розуму. Саме право історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, довільно прийнятий, або скасовуваний державою, а звичай, що виражає дух народу.

Засновником історичної школи права був професор Геттин-генського університету Густав Гуго (1764—1844). У своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного права» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» німецький юрист заперечує основні положення природного права, відкидає концепцію суспільного договору. По-перше, таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змінювалися по-іншому. По-друге, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони судити ще не можуть. По-третє, концепція суспільного договору шкідлива — ніяка влада не буде міцною, якщо обов´язок коритися виникає тільки з договору.

Право — не тільки установлення держави. Кожне людське співтовариство має свої власні правові норми, писав Гуго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдача цього народу». Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомірним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права — істинне джерело права. З поширенням освіти до природно виниклих правових норм додалося ще одне джерело правосвідомість юристів, книги яких народ одержав можливість читати. Закон же — довільне повеління влади. Кодекси — «це не закон», а зібрання предписань властей. Тому безліч законів і договорів ніколи не виконуються. Скільки разів в Геттингені влада перейменовувала вулиці, але всі їх звично називали і називають по-старому. Людям краще не втручатися в хід часу, триматися здавна заведених порядків.

Концепція права Гуго фактично була апологією феодального звичаєвого права, що збереглося в Німеччині. Він обґрунтовував право держави перешкоджати всяким нововведенням підвпливом Французької революції, обмежувати свободу думки й інші свободи в ім´я загального блага і правопорядку.

Правові погляди Гуго розвивав і доповнював професор Берлінського університету Фрідріх Савіньї (1779—1861), відомий своїми роботами з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Громадянського кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Громадянський кодекс 1804 р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Савіньї вважав, що поширенням Кодексу Наполеона («подібно ракової пухлини») закреслюють національні причини створення удосконаленого громадянського права. Не заперечуючи можливості кодифікації, зв´язував її зі створенням у Німеччині єдиної правової науки, що «органічно розвивається». Вважав помилковою думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.

Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдача і політичний лад. Право — продукт народного духу, з рухом якого еволюціонує і право. Виникнувши спочатку в свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, що відокремилися в стан. Наукова обробка первинного права юристами — необхідна й обов´язкова передумова законодавства.

Учень і послідовник Савіньї Георг Пухта (1798—1846) критично оцінював спроби природно-правової школи вивести всеправо з людського розуму. «Філософи, що виводять право з розуму, знаходяться поза своїм предметом; вони... зовсім не доходять до поняття права...». Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.

За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону людини». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини — фундамент права. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв´язував з «народним духом» («Volksgeist») — безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» — ключове поняття в його правовій концепції (його запозичив Савіньї).

Природне походження і саморозвиток права росте з народного духу, як рослина з зерна, — так пояснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступово викристалізовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкривають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликання науки, юридичної літератури — забезпечити «вірне розуміння безпосереднього народного права і законів».

Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта. Стадії і ритми розвитку права збігаються з ходом еволюції народного життя. Тому безцільно штучно конструювати і пропонувати людям ту чи іншу придуману правову систему. Створена окремо від самої історії життя народного духу, не напоєна ним, вона не може прищепитися до суспільства.

Розвиток держави, стверджував Пухта, відбувається так само органічно, як і розвиток права: «дух народу творить державу, як і право». Але містика народного духу знайшла мало прихильників.

Традиції історичної школи права відобразились у сучасних правових системах Німеччини, Швейцарії, що розглядають закон і звичай як два джерела права одного порядку.

Отже, представники історичної школи права почали плідну спробу, по-перше, перевершити розуміння права як довільної людської вигадки, дати його трактування як закономірного історичного продукту громадського життя. Вперше було обґрунтовано значення звичаєвого права в історичному процесі нор-мотворчості, вплив звичаїв народу на законодавство. Вірним був висновок про те, що право в цілому створюється не теоретичною творчістю, а об´єктивним процесом життя народу. По-друге, ними вірно помічена слабкість природно-правової доктрини з її уявленням про вічність і незмінність права. Право і держава — результат буття конкретних народів, що залежать від ряду факторів (кліматичних, етнічних, політичних та ін.). Законодавство кожного народу повинне відповідати умовам його життя, а не абстрактним уявленням про людину взагалі. По-третє, будучи прибічниками ідеї органічного розвитку права, Савіньї, Пухта визнавали проте і суб´єктивні фактори в процесі право-утворення. Вони вважали, що правознавство служить для народу наукою пізнання права, інтересам його розвитку, цінували діяльність правознавців з пояснення рецепції римського права. Пухта говорив про римське право як всесвітнє право, здатне уживатися з будь-якими національними особливостями, про взаємний вплив правових систем різних народів.

Разом з тим, історична школа не сприйняла ідей Просвітництва і Французької революції, загальнолюдські цінності, затверджені Декларацією прав людини і громадянина, Громадянським кодексом 1804 p., які закріпили уявлення про права людини, що робила їх придатними для інших народів. Представники школи були нездатні упокоритися з думкою про загальну правову рівність, свободу як залежність від одних законів. їх критика природно-правової доктрини, демократичних і революційних висновків, що випливали з неї, була спрямована на збереження феодальних порядків. Вони виступали на захист монархічної державності, кріпацтва і феодального права, говорили про непотрібність чи несвоєчасність кодифікації законодавства. Плідний історичний підхід до права в них поєднувався з критикою правотворчості законодавця, переоцінкою стихійності утворення норм спілкування. Позитивне право розглядалося як похідне від права звичаєвого, що виростає з «народного духу».

Консервативна за своїми практично-політичними висновками, історична школа права поповнила теорію права плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного характеру, з якими наступні покоління правознавців не могли не рахуватись.

Висновки

Найбільший вплив на розвиток вчень про право і державу справили вчення Канта і Гегеля. Вчення Канта являє собою вищу ступінь у розвитку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті такі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, моральна обґрунтованість права, право як умова суспільного буття автономних і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпечення рівної для всіх свободи. Не менш сильним є вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв´язок особистості — суспільства — держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вимагає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке забезпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім підтримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство права у взаєминах особистості і держави — шлях подолання політичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.

Невичерпна і філософія Гегеля, при всій помірності його політичних поглядів. Проблему політичного відчуження він пропонує вирішувати правовими засобами, методами політики в рамках правового громадянського суспільства, «розумної держави». У такій державі свобода досягає найвищого, належного їй права. І Кант, і Гегель стверджували: свобода іманентна людській особистості, свобода — фундамент права. І хоча класики німецької філософії розходяться у вирішенні багатьох проблем, їх поєднує ідея свободи людини і людства, ненависть до рабства, сваволі, до феодального гніту, повага до законності, упевненість, що держава може і повинна стати розумною.