Історія вчень про право і державу

§ 1. Проекти і програми українських мислителів

Михайло Драгоманов (1814—1895)— український історик, публіцист і філософ, також виріс із громадівського руху.

Сучасні дослідники його творчості називають його послідовником ідей Кирило-Мефодіївського братства.

За Драгомановим, суспільний прогрес, історія — не просто сума змін, а прогрес в усвідомленні свободи, в якому старе є фундаментом нового. Виникнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, результат розвитку людського розуму, сім´ї, матеріальних умов і класової боротьби. Початком суспільного життя у народів Європи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, вважав учений, — причини різних форм національного права і держави.

Людське суспільство, згідно з Драгомановим, утворюючись поступово, «знизу вгору» — від сім´ї, громади до держави, втілює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління, і для правової системи. Держава — політична організація суспільства. У кожній сучасній державі — з виборною чи спадковою верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним устроєм — влада гнітить простих людей. Навіть у парламентських республіках, на думку Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішувати державні справи. Неміцність сучасних держав є результатом економічної нерівності людей — істина, відома ще Аристотелю. Російська ж держава — деспотична, а уряд її — тиранічний, який мало змінився після реформ, писав він у роботі «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, вважав Драгоманов, — наскільки вона служить людині, народу.

Держава, по-перше, повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ´я. По-друге, не форма правління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність. По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парламентом, становище з правами націй у державі. При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирішення національного питання. Майбутнє — за федерацією.

Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і державу: наскільки дана правова система служить людині і громадянину. В ідеалі право, закон, на його думку, — вираз загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають характер і значення права. У законах мислитель бачив силу, що формує суспільний порядок, перешкоджає сваволі чиновників, закріплює і гарантує недоторканність особистих прав і свобод людини. Драгоманов підкреслював: закон повинен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, у т. ч. і законодавці. Призначення права в державі — закріплення насамперед політичних свобод. Тому політична боротьба — це боротьба за права, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.

У своєму «Проекте оснований украинского общества «Вольный союз — Вільна Спілка», що мав на меті «політичне, економічне і культурне звільнення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на перше місце ставить: «А) Права людини і громадянина...Б) Самоврядування».

До основних прав людини і громадянина автор проекту відносить: особисті права — право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; громадянські права — свобода вибору місця проживання і занять; право володіння майном, громадянське і кримінальне переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян та ін; політичні права — право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх волевиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.

М. Драгоманов писав, що для кожної людини недоторканність її індивідуальних прав значно істотніше навіть права виливати на державні справи. Більш того: питання про особисті права важливіше питання про представницьке правління. У дусі часу він теоретично довів, що права людини являють собою єдиний комплекс і пріоритетність одних порушує інші.

Децентралізація управління в Росії, за проектом Драгомано-ва, передбачає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування. Це — основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвердженні суверенітету всієї союзної держави. «Держава повинна стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах». Громади наділяються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не протистоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було щонайкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей».

Федеративна держава, за Драгомановим, — найбільш демократична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичним централізмом. У державному федералізмі учений вбачав політичну форму національного звільнення пригноблених народів таких держав, як Росія й Австро-Угорщина. Держава тим досконаліше за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політичного життя народів — не форма державного управління, а форма державного устрою, федерація, що докорінно змінює характер політичного обличчя суспільства». Український мислитель не перший, хто розробляв теорію федерації. Але в нього вона набуває завершеності, концептуального викладу. Його федералістська програма зв´язана з послідовною демократизацією суспільства, розвитком місцевого і центрального самоврядування. При політичній централізації, вважав Драгоманов, немає і не може бути скільки-небудь дійсної політичної свободи. Політична свобода, засДраго-мановим, немислима без федерації.

Першим кроком до федералізації Росії, на думку мислителя, можуть стати земства, що виступали за конституцію, свободи і місцеве самоврядування і могли прискорити введення конституційного правління в імперії. Перетворення монархічної Росії в конституційну державу Драгоманов вважав істотним політичним завоюванням без революції, що створює умови для переходу дофедеративної республіки — політичного ідеалу людства. Конституція для нього — перший крок до скасування «допотопного чудовиська — російського самодержавства».

Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Драгоманова передбачав шляхом утворення системи органів демократичного самоврядування знизу — від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компе-тенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), обраних управ і незалежних судів. Загальнодержавний законодавчий орган — Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласними думами. За главою держави, який очолює (як у СІЛА) виконавчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, нагляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропонованих Союзною думою, і т. д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований «політичними свободами». При неодмінному проголошенні і забезпеченні «права громадян переслідувати судом чиновників будь-якого рангу, які порушують їх інтереси».

Для нього джерелом і носієм влади є народ, тому влада, по суті, залишається єдиною, з розподілом функцій між органами влади. Одна тільки участь суспільства у виданні законів, без наявності особистих, громадянських і політичних свобод і їх гарантій, вважає Драгоманов, не мала б на практиці істотного значення, і навпаки: найширші права і свободи, визнані за індивідами і громадянами, без представницьких установ не давали би суспільству дійсної свободи.

Таким чином, Драгоманов своєю теорією конституціоналізму зайняв особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки в Україні. У дусі лібералізму він ставив проблему прав і свобод людини на перше місце в програмі політичних перетворень, зробив проповідь політичної свободи і її конституційно-правових гарантій своєю головною справою. Російський ліберал П. Б. Струве писав: Драгоманов «перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко і чітко з´ясував російському суспільству зміст конституційного порядку і, особливо, прав особистості, начал самоврядування».

Продовживши розробку концепції федералізму кирило-ме-фодієвців, він дійшов висновків: 1) федерація як широко розвинуте місцеве самоврядування дає кожному громадянину можливість активної участі у вирішенні державних і місцевих справ для успішного розвитку всієї держави; 2) федералізація Російської імперії — шлях до політичного, економічного і культурного звільнення українського народу. Завоювання політичної свободи, національне самовизначення — це конституційне вирішення національного питання. Національна партія, відповідно до його програми, потрібна для якнайшвидшого підйому культурного рівня в національному середовищі, політичної свідомості народу, а не для самоізоляції від інших національностей і ігнорування прав людини. Заперечуючи націоналізм («український сепаратизм — не наша віра!»), він підкреслював цінність для людства такого об´єднання, як нація. Вважав: політична свобода неможлива без свободи національної; 3) федеративну форму державного устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно від форми правління: федерація сприяє більш повній гарантованості і реалізації прав і свобод людини, у цілому міцності держави. Він сподівався, що в недалекому майбутньому «вся Західна Європа перетвориться в якусь федерацію, у якій війни не буде».

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжив видатний мислитель і громадський діяч, письменник Іван Франко (1856—1916). У його державно-правових поглядах відобразилось загально-соціальне і пізнавальне ставлення до політичної і правової дійсності.

Всі етапи життя і творчості Франка — від бунтарського «Вічного революціонера» до міркувань «З останніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний процес поступального руху, в основі якого лежить суспільна праця — той плідний початок, що наповнює життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економічного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його повинні збігатися — тільки тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуляцію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження держави, верховної влади і панування людини над людиною. На його думку, спочатку голос вождя в громадах значив стільки ж у «громадських радах», скільки і голос кожного члена громади. Цей період суспільства він називав періодом «самоврядних і народ оуправляючих громад». Для появи політичної влади правителі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. «Царі, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті шари суспільства, які створили відособлений організм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, політичного права, участі в управлінні державою». До цього «відособленого організму» він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».

І. Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила додає державній владі можливість нав´язувати владну волю. «Сучасна держава — це пани і багатії, вороги робочого люду», «держава — капіталіст». Франко критично ставився до конституціоналізму буржуазних держав, їх парламентам. Депутати австро-угорського парламенту «засіли» у ньому з метою «брати і драти» парламентарно. Конституціюгабсбурзької імперії письменник називав формальною, «паперовою». Існуючу юстицію, закони вважав несправедливими, не-правовими. У його творах «Boa constrictor», «Борислав сміється» та ін. намальовано картини жахливої експлуатації, гніту і безправ´я народу.

Майбутній лад, підкреслювалося в написаній ним «Програмі галицьких соціалістів», «буде базуватися на якнайширшим самоврядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. ...Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода». На його думку, у майбутнім суспільстві «головне значення придбають не політичні, а господарсько-економічні і культурно-виховні питання». Влада політична, влада людей над людьми «зійдуть до нуля і залишаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація» (виборна). Держава, як і всяке державне правління, перестане існувати. У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксистська концепція пролетарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала би найбільшою народною тюрмою».

Як і Драгоманов, Франко відводив важливу роль у майбутнім суспільстві правам і свободам людини. Підкреслював: повага до людини, до її кревних інтересів, природних, невідчужуваних прав — перший принцип громадянського життя, основа його успішного розвитку. «Особистість не стане жертвою колективу, оскільки громада — ті ж особистості, яким необхідна згода не у своїх особистих, а загальних, суспільних справах».

Національна свобода, за Франко, — складова частина політичної. «Нація, що в ім´я державних чи яких-небудь інших інтересів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Пріоритет політичної свободи («національна справа є справою другорядною») не означає ігнорування національного питання, виховання національного ідеалу: «...ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього.. .»У статті «Поза межами можливого» відзначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого».

Політична свобода, федеративний устрій держави, на думку Франка, здатні забезпечити вільний розвиток народів «без усякого верховенства однієї народності над іншою, більшою чи меншою». Основним принципом майбутньої федерації народів він визнавав принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Його проект майбутньої федерації включав:

1) створення федерації в складі возз´єднаної єдиної України;

2) створення федерації звільнених народів Росії; 3) об´єднання слов´ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої федерації.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-ме-фодіївців про федералізм, демократію як асоціації самоврядних громад, права і свободи людини, критично відносився до марксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, що пояснює відсутність фундаментальних розробок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропонували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, соціальних і національних прогресивних перетворень.