Історія вчень про право і державу

§ 1. Консервативна державницька концепція

Консервативна державницька концепція черпала ідеї відродження української державності в минулому. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. Традиції монархізму виводились і з більш ранніх часів української державності — Галицько-Волинського князівства і навіть Київської Русі.

В´ячеслав Липинський (1882—1931), розробляючи теоретичні питання української державності, виходив з універсальної передумови — права кожної нації на самовизначення і власну державність. «Український народ хоче і має право бути народом вільним, — говориться в «Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії». — Він дорівнює всім іншим культурним народам світу і має повне право сам за себе своєю волею вирішувати свою долю». Не може загинути у безволі народ, що творив велику Київську Русь, яка відродилася в Козацькій Україні. Липинський вважає: державність чинник самозбереження нації, її активної участі в Європі, міжнародному житті.

У ранній період творчості український історик і публіцист (1908—1919 р.) відстоював демократичний шлях відродження української державності та її республіканський лад. У тім же «Нарисі» (1917 р.) відзначається, «що тільки українська демократія може стати твердою опорою української національно-державної ідеї», що вона буде домагатися «проголошення Української Демократичної Республіки». Відродити державність, вважав Липинський, можна лише тоді, коли в суспільстві є сили, класи, які кревно зацікавлені в цьому. «Україна — край хліборобів і українська держава мусить стати державою хліборобів». Підтримка найбільш численного класу — селянства він вважав головною умовою успіху державності, а хліборобів — головним носієм її ідеї: «політична власть на Україні повинна належати в першій мірі представникам українського селянства». Не зігноровані права і громадян неукраїнської національності, «котрі повинні буги забезпечені українськими державними законами».

Однак жовтневий 1917 р. переворот більшовиків у Петрограді, агресія радянських військ проти УНР, нездатність Центральної Ради і її уряду вирішити назрілі соціально-економічні проблеми поклали кінець демократичним програмам. УДХП приводить до влади гетьмана П. Скоропадського, на якого Липинський покладав надії як на національного лідера. Політичні реалії вплинули і на його програму державних перетворень.

Тепер у центрі концепції Липинського не ідея «трудової демократії», а «трудової монархії», де носієм державної ідеї, як і раніш, виступає «хліборобський клас» як консолідуючий фактор державності. «Від об´єднання та зорганізування українського хліборобського класу залежить об´єднання та зорганізування цілої Української Нації». Цей клас створює новий тип хлібороба—з мечем і оралом — «воїна-продуцента», землевласника, який збагачує державу і захищає її. Вивчення історичного досвіду української державності привело Липинського до висновку: творцем державної ідеї завжди була «активна меншість», еліта. Він вибудовує власну типологію національних аристократій, що відрізняється способами організації своєї влади: олігархію, демократію і класократію. Саме класократія, на його думку, є найбільш прийнятною для України за тих умов формою і методом організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класоутворюючою ознакою вважає ставлення до власності, український мислитель визначає поняття класу (аристократії) на основі спільності традицій, способу життя, почуття солідаризму і фізичного споріднення. У цьому він був близький до європейської теорії еліт (В. Паретто, Г. Моска). Липинський вважав ідеальним прикладом класократії англійську конституційну парламентську систему, за формою правління — конституційну монархію. Класократія є правовою, «законом обмеженою і законом обмежуючою» монархією, яка б вінчала соціальну ієрархію і втілювала єдність нації та держави, обмежувала владу «аристократичної меншості». Знаючи про недоліки монархії, з огляду на історичні традиції українського народу, Липинський пропонував модель «трудової монархії» у формі гетьманату, заснованого на принципах конституціоналізму і демократії.

Організація політичної влади в «трудовій монархії» має бути багаторівневою: 1) гетьман як гарант суверенітету нації, голова оборони країни, її виконавчої влади; 2) територіальна і трудова,нижча і вища законодавчі палати парламенту, де нижча репрезентує інтереси окремих земель України, а вища — виборну аристократію, «трудові організації» (профспілки та ін.); 3) місцеве самоврядування. Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності.

У своїх творах Липинський слідує традиціям вітчизняної правової школи. Як Драгоманов, Кістяківський та інші, він виділяє значення прав і свобод людини для державотворення, підкреслює необхідність їх законодавчого закріплення і гарантованості для всіх громадян держави. Він так само виступає за широку децентралізацію й розвинене місцеве самоврядування, що сприяють максимальній реалізації прав особистості і прав громад. Липинський розвиває поняття «громадянство» (тобто громадянське суспільство), «законність», «правопорядок». За умови все більшого культивування нігілістичного ставлення до права його заслугою було проголошення верховенства закону як єдиного регулятора суспільних відносин, акцентування на «відповідальності перед громадянством».

Близькими до політичних поглядів В. Липинського були державницькі концепції відомих галицьких істориків і публіцистів Стефана Томашівського (1975—1930) і Василя Кучабського (1895— 1945). Свої політичні висновки вони робили на основі дослідження історії української державності.

Державницька концепція Томашівського базувалася на чотирьох ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; 2) український консерватизм; 3) об´єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні сили.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава має спиратись на традиції Галицько-Волинського князівства, а також на політичний досвід Австро-Угорської монархії та Польської республіки і формуватись на основі політичної автономії західноукраїнських земель у формі клерикальної монархії з власним законодавством, адміністрацією, системою правосуддя, освіти, армією. Він доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між його провідниками та станами зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

Цю думку поділяв і В. Кучабський. Особливу роль у заснуванні монархічної держави він відводив провідній верстві, сформованій з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. На його думку, роль головного центру національно-визвольної боротьби мала відіграти Галичина.

Проте український консерватизм з його націократичними ідеями вже не відповідав новим політичним і геополітичним реаліям і втратив перспективи їх втілення.