Історія вчень про право і державу

§ 2. Націоналістична концепція державності

Найбільш радикальне вирішення «українського питання» запропонував на початку століття харківський адвокат Микола Міхновський (1873—1924). Влітку 1900 р. на відкритті пам´ятника І. П. Котляревському в Полтаві він виступив з промовою, що лягла в основу його брошури за назвою «Самостійна Україна».

Проблемі самостійності Міхновський прагне дати правове обґрунтування, показати, що нинішній колоніальний статус України — грубе порушення природного історичного права її народу. «...Яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? — ставляться гнівні риторичні запитання в брошурі. — ...На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» Відповіді Міхновського на ці запитання зводяться до наступних аргументів:

По-перше, Переяславський договір 1654 р. про унію двох держав — Росії й України, самостійних, незалежних щодо свого внутрішнього устрою, це — своєрідна Конституція, «Переяславський контракт» двох сторін. Московські царі їх грубо порушували «і поводяться з нами так, наче б Переяславська конституція ніколи й не існувала». Україна має право повернути свою державність навіть силою.

По-друге, наші супротивники, пише Міхновський, можуть заперечити, що за давниною Переяславського договору Україна вже втратила свої права. Автор «Самостійної України» аргументує: «Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злочинським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи». Саме таким неправовим було ставлення московської монархії до української республіки, внаслідок чого вона втратила волю, але не право на неї.

По-третє, друга половина XIX ст. позначена боротьбою націй за свою волю проти гнобителів, що порушують їх природне, невідчужуване і міжнародне право. Якщо справедливо, вважає Міхновський, що кожна нація відповідно до міжнародного права прагне до своєї самостійності і незалежності, духовного і матеріального розвитку, без чого немає і розвитку індивідуальності, стане зрозумілим: державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — ідеалом міжнаціональних відносин.

По-четверте, «...виникає питання, чи визволення національне можливе для нас», адже український народ перебуває «у становищі зрабованої нації»? Відповідь Міхновського: хоча з часу Переяславського договору спостерігається політичний і культурний занепад, «республіканська свобода нівечиться», все-таки надія відроджується, виникає ідея «нової України». Отже, національне звільнення і можливе, і необхідне: «на нас лежить., обов´язок розбити пути рабства».

Рушійною силою цього процесу повинна стати українська інтелігенція, девізом якої буде: «Одна єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів по Кавказ», тобто включаючи Дон і Кубань, населені вихідцями з України. За Міхновським, це буде «держава одноплемінного державного змісту». Таким чином, йдеться про етнічну державність, ідею національного со-лідаризму.

Такий ригоризм не враховував політичних і соціально-економічних реалій в Україні (несформованість нації, незавершеність її станової стратифікації, зростання питомої ваги пролетаріату з Росії, панування соціалістичних ідей серед національної інтелігенції та ін.) і не мав реальних перспектив. Шлях до серця масового читача заступав девіз Міхновського: «Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя». Заслуга автора «Самостійної України» в іншому — він першим у XX ст. сміливо порушив питання про можливість і необхідність відродження української державності.

М. Міхновський — автор проекту «Основного закону «Самостійної України» Спілки народу Українського», складеного від імені Української народної партії. Проект Основного закону містить 118 статей і визначає територію «нової України», її устрій як союз вільних і самоврядних земель, громад, проголошує винятковий суверенітет українського народу, права українців, передбачає чіткий поділ влади, повноваження місцевих органів влади, національну і фінансову, податкову системи, державну символіку і т.д., механізм внесення змін в Основний закон, перелік найважливіших законів. У проекті є низка статей, що обмежують економічні права «чужинців», однак всі інші — особисті, політичні, культурні права гарантуються і захищаються державою. Тут детально виписані права українців (ст. 10—29), республіканські, знизу доверху, механізми управління, двопалатний парламент (Рада представників і Сенат), його повноваження (ст. 31—32, 37—61). Автор проекту запропонував змішану, президентсько-парламентську форму республіки, де президент призначає і відсторонює міністрів, є головнокомандуючим армії і флоту (ст. 34, 62—78). Цікаво, що у випадку порушень Конституції чи ігнорування її норм проект передбачає створення «народного суду» (обома палатами парламенту і вищим касаційнимсудом) щодо відповідальності президента. Помітно, що в пропонованій системі правління, судоустрої акумульовано передовий досвід європейських держав і США. В цілому ж національна ідея в трактовці Міхновського не знайшла на початку XX ст. широкого визнання серед українства.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883— 1973) теж критично оцінював досвід відродження української державності в 1917—1920 рр. На його думку, руйнівна політика Центральної Ради, а потім Гетьманату скомпрометували і демократичну, і монархічну моделі цієї державності. Псевдодержавність у формі УРСР тим більше не вирішила питань створення громадянського суспільства і повноцінної нації. Які причини?

По-перше, глибинну причину невдач Донцов вбачав у «про-вансальстві». «До цього типового провансальства я зараховую...дивну мішанину з кирило-мефодіївського й драгоманов -щини — легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму, з одному боку, «есе-рівства» і радикалізму— з іншого, нарешті — з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом», — писав він у роботі «Підстави нашої політики». Провансальство — «світогляд нижчих рас, переможених». Головна причина кризи української ідеї — «брак віри і брак волі».

По-друге, в період 1914—1920 рр., вважав ідеолог націоналізму, відбувся конфлікт «двох цивілізацій, двох політичних, соціальних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт Європа—Росія». Більшовизм як явище російське підтвердив несумісність, антагонізм двох світів, культур. Україна ж була і залишається європейською країною, вона — «аванпост Європи проти Росії». Геопо-літичне майбутнє України — з Німеччиною й Австрією. Першоюзаповіддю для неї повинно бути: «1. У політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури... 2. У політиці зовнішній — повна сепарація від Росії. І там, і отут стисла сполука з Європою...сепарацію (розумію) — відділення в непідлеглу державу».

По-третє, події початку XX століття, вважав Донцов, підтвердили, а ті, хто як Міхновський, рвав із провансальством, першими заявили — потрібний новий націоналізм. Його концепція відкидає демократичну концепцію, «замінивши її на волюнтаристську, ірраціональну, елітарну концепцію нового націоналізму».

Які вимоги, на думку Донцова, цього нового, інтегрального, вольового націоналізму? У книзі «Націоналізм» їх шість: 1. Головним фактором націоналізму є воля. «...На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім ... на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея». 2. Прагнення до боротьби та «свідомість її конечности». Автор «Націоналізму» пропонував розрізняти «експансію як ціль, боротьбу як засіб». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Романтичні ідеї — догматичні, сполучені з релігійними почуттями, вони «дуже часто з´являються в історії у формі так званих «ілюзій», «легенд», «міфів». Легенда «останнього бою» забезпечить перемогу справі. 4. Фанатизм і аморальність. «Фанатизм... випливає вже з ... релігійного характеру. Віруючий дивиться на свою правду як для всіх обов´язуючу...всяка нова ідея не толераційна...». Фанатизм аморальний, тому що вступає в протиріччя «з буденною мораллю»; етичність чи неетичність оцінює з погляду «загально-національних, взагалі громадських справ». Всі великі події в історій´ — наслідок фанатичних ідей. Національна ідея — непримирима, фанатична, «аморальна» — вибухова сила в історії. 5. Імперіалізм — чинник поступу, «легкий синтез між раціоналізмом і інтернаціоналізмом». Є нації, покликані до управління іншими: «є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють ... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації». 6. Еліта і насильство здійснює національну ідею. Тільки «творче насильство ініціативної меншості як порядкуючої сили» втілює цю ідею, а не народ («ніколи народ!»). Від експансії своєї країни зрікається лише той, в кого завмерло почуття патріотизму. Агресивність — шлях кожної нової ідеї.

Таким чином, ідеологія інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнтаристського характеру. Його суспільна природа є виразно тоталітарною, співзвучною фашистським течіям, які ширились тоді в багатьох країнах.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то Микола Сціборський (1897—1941)був автором політичної доктрини цього націоналізму. У «Націократії», гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, сформулював свою концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. На відміну від В. Липинського він визначив націокра-тію як «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально-корисних верств, об´єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління». Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація. Кінцевою метою національної революції, «звільнення нації від окупантів» ставилась розбудова самостійної соборної української держави.

Через етап національної диктатури Україна мала прийти до республіканського ладу («націоналізм відкидає монархізм як чуже українству»), де влада буде зосереджена в руках націократії («управління, оборона й лад»). Законодавча влада — Державна Рада мала обиратись всіма громадянами. На чолі держави — її Голова, Вождь нації, обраний Національними Зборами у складі депутатів Державної Ради, членів Всеукраїнської Господарської Ради, представників крайових Рад та профспілок. Голова держави наділявся повноваженнями головнокомандуючого, прем´єр-міністра, призначення міністрів, підзвітних йому, правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони. Національні Збори мали обрати також Найвищий Державний Суд. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду. Політичні партії будуть розпущені. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН як загальнонаціональний рух.

Таким чином, націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентсько-парламентської форми правління. Україна б стала державою з жорстким авторитарним політичним режимом під керівництвом напіввійськової націоналістичної організації.

Отже, консерватизм, націоналістична модель української державності як напрямок вітчизняної політико-правової думки — закономірна реакція на політику національного гніту і шовінізму спочатку російського самодержавства, пізніше — сталінського тоталітаризму. Цей напрямок запропонував альтернативу (багато в чому — гіпотетичну), з якою довелося рахуватись і націонал-демократам, і соціал-демократам, і більшовикам. Водночас націократична модель державності теоретично переконала сучасників у порочності етнічної державності, анахронізмі «трудової» чи клерикальної монархії, загострила їх увагу до національних проблем.