Історія вчень про право і державу

§ 3. Концепції плюралістичної демократії

Загальним у концепціях плюралістичної демократії є положення про те, що держава тоді є демократичною, коли в здійсненні влади беруть участь безліч організацій чи автономних груп, що. представляють різні соціальні інтереси.

Англійський соціолог і видатний діяч лейбористської партії Гарольд Ласкі (1893—1950) у своїх роботах «Свобода в сучасній державі» (1930 p.), «Парламентське управління в Англії» (1938 p.), «Віра, розум і цивілізація» (1944 р.) сформулював поняття «плюралістична теорія держави», «політичний плюралізм», що стали загальноприйнятими.

Відповідно до вчення Ласкі, в історично сформованих державах влада піддавалася бюрократизації і перетворилася в централізовану ієрархічну систему управління, що обслуговує приватних власників. Таку державу він називав моністичною. Представницькі установи (парламент і органи місцевого самоврядування) принципово справи не змінюють, оскільки вони включені в єдину систему інститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії, писав Ласкі, виборчі права робітників мають декларативний, формальний характер: «Громадяни безсилі перед лицем ефективно діючої централізованої влади». Його загальний висновок: «Капіталізм несумісний з свободою».

Ідеалом Ласкі є новий суспільний лад — промислова демократія. При збереженні приватної власності усі функції управління в майбутнім суспільстві будуть передані колективам трудящих. Прийде «плюралістична держава» із системою установ, побудованих за територіальним принципом (по горизонталі) і органами представництва професійних інтересів (по вертикалі) — виробничих асоціацій, профспілок, об´єднань діячів культури, незалежної церкви. Таким чином, відбудеться дисперсія (розсіювання) державного суверенітету, розосередження політичної влади по численних об´єднаннях, що представляють різні професійні і соціальні інтереси. Збільшення числа центрів влади відобразить федеративну природу суспільства, його диференційовану соціальну структуру, стане мирним переходом до промислової демократії.

Близькою до концепції плюралістичної демократії була теорія інституціоналізму. її основоположник — професор -і декан факультету права в Тулузі Моріс Оріу (1856—1929), представник науки державного й адміністративного права Франції. У роботі «Основи публічного права» (1910 р.) споконвічну проблему протилежності інтересів індивіда і держави Оріу витлумачив у дусі християнського колективізму. Він розглядав державу як об´єктивно існуючий соціальний інститут, що характеризується тривалістю і стабільністю. Концептуальною основою теорії інституціоналізму була ідея рівноваги, покладена Монтеск´є в основу своєї теорії поділу влади. Суть її — у динамічній рівновазі між «сталим правом» і новим правом, що виходить від публічної влади, у підпорядкуванні «урядових джерел права» конституції. До числа інститутів Оріу відносив не тільки державу, але і сукупність великого числа інститутів у суспільстві. їх він поділяв на два типи: корпоративні (держава, профспілки, церква, торгові товариства, асоціації, сім´я) і речові (правові норми). Перші інкорпоровані в соціальні колективи, другі не мають власної організації і можуть застосовуватися в рамках будь-яких об´єднань. Основну увагу Оріу приділяє корпоративним інститутам, які володіють загальними рисами, певною направляючою ідеєю, організацією влади і сукупністю норм, що регулюють внутрішній розпорядок. Тут колективні сили самі організуються «на зразок особистості й уможливлюють управління ними... у напрямку справедливості». У цьому, власне, і проявляється секрет «персоніфікації соціальних інститутів». Які б різні і протилежні не були устремління соціальних колективів, суспільство залишається інтегрованим у єдину систему економічної і політичної рівноваги. Для ліберального режиму важливо, писав Оріу, щоб підприємництво індивідів у економічному виробництві залишалося на першому місці, а підприємництво соціальних груп, у тому числі і держави, було відсунуто на задній план. «У динамічній концепції соціального життя це означає, що зусилля індивідів є дією, тоді як зусилля груп — протидією, покликаною урівноважити дії індивідів».

Таким чином, теорія інститутів відводила соціальним групам роль механізмів, що забезпечують згуртування суспільства в на-цію-державу, підтримують ринкову економіку в стані стійкої рівноваги. Оріу розглядав корпоративні інститути як інструменти зміцнення капіталістичного ладу, де держава повинна стати службою ліберального порядку. Задача держави — направляти і контролювати економічне життя суспільства, залишаючись водночас загальнонаціональним інститутом, як «інститут інститутів», «перший серед рівних».

Інституціональний підхід до дослідження суспільства і держави розвивав і французький юрист, політолог і соціолог Моріс Дю-верже (1917—1999). Автор книг «Політичні партії» (1951 p.), «Політичні інститути і конституційне право» (1960 р.) вживав термін «інститути» для позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які складають організовані цілості — родина, асоціації, церква, держава. Інститути людської спільності у свою чергу поділяються на керуючих і керованих (у родині, асоціації, державі й ін.). Політичні інститути — «такі інститути, які торкаються правителів і їх влади, керівників і їх повноважень». Сукупність політичних інститутів, що діють у даній країні й у даний момент, складає, за Дюверже, «політичний режим»: «у якомусь сенсі політичні режими — це сузір´я, зірками в якій є політичні інститути».

У державах-націях влада — не просто матеріальний факт, вона глибоко перейнята ідеями, віруваннями, колективними уявленнями. «Те, що люди думають про владу, — пише Дюверже, — є однією з її фундаментальних основ». Основну роль у колективних уявленнях грає ідея права. «Для сучасної людини влада в державі повинна здійснюватися в правових формах, відповідно до правових процедур: влада повинна відповідати певній концепції права».

Таким чином, у Дюверже взаємозв´язок усіх людей, мир у співтоваристві залежать від політичних інститутів, їх участі в політичному житті. Сучасна держава являє собою плюралістичну демократію, де за владу суперничають різні організації — політичні партії, профспілки, асоціації підприємців, пацифістські, екологічні організації й ін., відстоюючи інтереси всіх соціальних груп. Вони здійснюють свої інтереси шляхом «тиску на публічну владу».

Післявоєнне демократичне суспільство один з видатних філософів XX століття Карл Поппер (1902—1994) назвав «відкритим суспільством», суспільством «рівних можливостей».

К. Поппер різко критикував марксистську модель держави. її недолік він вбачав насамперед у недооцінці фундаментальної ролі свободи для демократії, політичної влади, перебільшенні значення економічної влади. На думку філософа, свобода — «базис всіх інших сторін соціальної системи». Свобода в демократії — це насамперед «право народу оцінювати і відстороняти свій уряд, ... єдино відомий нам механізм, за допомогою якого ми можемо намагатися захистити себе проти зловживання політичною силою. Демократія — це контроль за правителями з боку управляємих». Вона і єдиний засіб контролю за економічною владою. Філософ застерігав від небезпеки безконтрольного зростання влади держави, державного планування, противагою чого вважав демократичні інститути, які гарантують свободи. Поступова і поетапна соціальна інженерія у відкритому суспільстві — гарантія проти спроб конструювання тоталітарної системи.

Відмова від «класично-моністичної демократії» привела американського політолога Роберта Даля (1915—1993) до висновку: розвиток демократії привів до важливих зрушень, нового типу демократії, яку він запропонував назвати «поліархією». її інститутами стали: універсальне виборче право; надійний захист свободи (виражати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології тощо); існування незалежних і альтернативних джерел інформації; високий ступінь свободи у створенні автономних і різноманітних організацій, включаючи опозиційні партії; висока залежність уряду від виборців і результатів виборів. Таким чином, поліархія — новий тип демократичного режиму, демократичного контролю і система прав, гарантованих і захищених інституціонально.

Хоча запропонований Далем термін «поліархія» як вищий тип плюралістичної демократії не прижився в політичній теорії й практиці, його розробка підтверджувала початок перегляду теорії демократії. Підсилилися дослідження переваг багатопартій-ної політичної системи, ідейного і світоглядного плюралізму, ролі опозиції. Принципи плюралізму почали поширюватися на виконавчу владу, вимагаючи організації на багатопартійній основі не тільки представницьких органів держави, але й урядових закладів — створення коаліційного уряду за участю представників різних політичних партій, у т.ч. опозиційних.

Різновидами плюралістичної демократії вважаються: корпоративна демократія (об´єднання інтересів органів місцевої влади, акціонерних товариств, профспілок), партисипітарна демократія (демократія реальної участі найширших верств населення у здійсненні влади), концепції яких вивчаються в курсі політології.