Критична переоцінка досвіду представницького правління і ліберально-демократичних цінностей відбилася й у теорії еліт.

Прийняте у світовій політології визначення еліти належить італійському соціологу і політеконому Вільфредо Парето (1848— 1923), який докладно проаналізував її природу, склад, функції. У своїй тритомній праці «Трактат із загальної соціології» (1916 р.) він визначав як еліту тих людей, що домоглися найвищих показників у своєму середовищі, у своїй сфері діяльності. Досліджуючи проблему рівноваги в суспільстві, італійський вчений дійшов висновку: у суспільстві можна виділити дві страти населення: 1) нижча страта (керовані, нееліта); 2) вища страта (правлячі, еліта). Остання поділяється теж на дві частини: а) правляча еліта; б) некеруюча еліта.

Для соціальної рівноваги важлива постійна циркуляція еліт, інфільтрація (проникнення) до правлячої еліти з боку некерую-чої еліти чи нееліти, циркуляція між соціальними групами. Правляча еліта — те ж, що й аристократія (влада кращих). «Аристократії не вічні. Які б не були причини, незаперечно те, що через якийсь час вони зникають. Історія — це кладовище аристократії». На думку Парето, коли припиняється інтенсивна циркуляція еліт, їх окремих частин, соціальних груп і станів, «правлячий клас приходить до упадку, що часто тягне за собою занепад усієї нації. Це могутня причина, порушуюча рівновагу: нагромадження вищих елементів у нижчих класах і навпаки, нижчих елементів у вищих класах. Якби людські аристократії були подібні до добірних видів тварин, що протягом тривалого часу відтворюютьсобі подібних приблизно з тими ж ознаками, історія людства була б іншою». Парето порівнює циркуляцію еліт, що знаходиться в стані постійної і повільної трансформації, з плином ріки — «сьогодні вона вже не та, що була вчора». Час від часу відбуваються потрясіння і повені, «нова правляча еліта знову починає поступово мінятися: ріка, що ввійшла у своє русло, відновлює звичайний шлях».

Гаетано Моска (1858—1941) у своїй теорії еліт виходив з концепції правлячого (політичного) класу.

У своїй праці «Правлячий клас» (1939 р.) Моска визнає: суверенна влада організованої меншості над неорганізованою більшістю неминуча. Отже, політичний клас вирізняється насамперед організованістю. Тому організована меншість сильніша неорганізованої більшості. Друге — «представники правлячого меншості незмінно мають властивості, реальні чи удавані, глибоко шановані в тому суспільстві, де вони живуть». Спеціальні знання і справжня наукова культура, відзначав Моска, стають важливою політичною силою тільки на високій ступіні цивілізації, і тоді доступ у правлячий клас одержують лише ті, хто має ці знання (хто застосовує знання у військовій справі, управлінні, юриспруденції). Усі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, «якщо не за законом, то фактично». Свою соціальну перевагу вони прагнуть затвердити, розвиваючи необхідні якості за допомогою виховання, сімейних традицій, звичок свого класу. Правлячі класи занепадають, якщо перестають удосконалювати ті здібності, за допомогою яких вони прийшли до влади.

Таким чином, за Москою, у людських суспільствах переважає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізованих правлячих класів, або тенденція до швидкого їх відновлення. Циркуляцію еліт у демократії він пояснював не лише психологічними, але і соціальними факторами, через перегрупування соціальних інтересів, виникнення нових соціальних сил з новими соціальними інтересами.

Ці теорії політичних еліт протистояли марксистським концепціям вирішальної ролі народних мас в історії, економічного базису суспільства. Вони ставили під сумнів і демократичний оптимізм ліберальних концепцій, що доводили принципову можливість і необхідність участі всіх громадян у публічній владі, її рівної доступності.

Теорія еліт продовжувала розвиватися і в другій половині XX ст. Так, Дж. Мізель специфіку еліти вбачав у формулі: «групова свідомість згуртованість загальні устремління». Німецький соціолог К. Мангейм у книзі «Людина і суспільство епохи Реконструкції» (1962 р.) писав, що індустріальне суспільство рухається від класової організації до елітарної системи. У демократії «практична реалізація політики знаходиться в руках еліти». Американський соціолог Ч. Міллз вважає еліту природним продуктом «інституціонального ландшафту суспільства». Життя сучасного суспільства є високо інституціалізованим, а отже, «стратегічні командні посади в соціальній структурі відіграють вирішальну роль в ієрархії інститутів». З ним погоджується й англійський соціолог Т. Боттомор у книзі «Еліти і суспільство» (1993 р.) — елітою є тільки та група «політичного класу», що реально здійснює політичну владу в окремому суспільстві й у певний час. Більшість же сучасних політологів уже не визнають поняття «політичного класу», а пишуть про політичні еліти, які прямо чи опосередковано впливають на справи в суспільстві («політики», «функціонери», «чиновники» і т.д.).