Історія вчень про право і державу

§ 9. Сучасні концепції природного права

Розрізнення давніми греками природного права і закону продовжує жити й у правознавстві XXI ст. Природно-правові концепції розвивають традиції філософського осмислення права і визнають існування поряд з позитивним правом (законами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок (за наявності системи позитивного права) і називають природним правом. Відповідно до таких поглядів закони держави є дійсними і легітимними, якщо вони відповідають ідеальному праву.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від трактувань епохи антифеодальних революцій, поглядів на людину як носія природних прав. По-перше, на противагу доктринам минулого, філософія і правознавство XX століття розглядають людину не як відособленого індивіда, а як учасника різноманітних суспільних зв´язків. У перелік природних прав включаться не тільки невід´ємні права особистості, покликані гарантувати її незалежність від державної влади, але і політичні, соціально-економічні і культурні права людини, права соціальних спільнот (права народу, нації, національних меншин).

По-друге, послідовники І. Канта (неокантіанці), зокрема, німецький теоретик права Рудольф Штаммлер (1856—1938), абсолютним природним правом оголосили початок справедливості, «природним правом зі змінним змістом», яке включає моральні і духовні цінності конкретного суспільства чи народу. Цей початок став сприйматися як вимога справедливості й відповідного пристосування права до цінностей існуючого суспільства. На думку Штаммлера, не можна заперечувати природне право, якщо бачити в ньому й критерій для права позитивного як керівництва законодавцю.

По-третє, вчення про природне право у XX ст., розвиваючи традиції філософського осмислення права, утворили кілька філософських течій — неокантіанство, неотомізм, персоналізм та ін., які зближуються в його трактуванні.

Сучасні неотомісти зводять своє розуміння природного права до філософії Т. Аквінського, чиє вчення було визнано католицькою церквою канонічним. Видатний представник неотомізму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики.

В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людськийрозум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти».

Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов´язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій історично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Відповідаючі абсолютній вимозі природного закону (тобто фундаментальні права) — право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя й ін. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Маритен, належить світу вищих цінностей.

2) Політичні права (чи права громадянина) визначаються законодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політичному житті, у т.ч. у виборах, право об´єднання в політичні партії і громадські об´єднання, свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що останні види свободи ймовірно ніколи не будуть вивищені до абсолютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини (права трудящих): право на працю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіталізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства.

Отже, права людини Грунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов´язків. З прийняттям Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист правлюдини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система міжнародних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

Природно-правове сприйняття права піддає оцінці позитивне право не лише з інструментального, але і з погляду позапозити-вних правових принципів моральності і справедливості. Щоб відповідати вимогам права, закони повинні враховувати ці принципи і ґрунтуватися на них, а законодавець повинен слідувати природному праву. На думку Штаммлера, «суб´єкти суспільних відносин і законодавець, керуючись ідеєю права, а не сваволею, прагнуть до належного упорядкування суспільних відносин, тобто до «істинного», або природного права».

Головна мета права полягає в утвердженні справедливості. Тому так важлива внутрішня мораль права, вважає сучасний англійський правознавець Лон Фуллер. Він доводив взаємодію внутрішньої і зовнішньої моралі права. Правова норма як певне сполучення належної мети і належних засобів являє собою моральну цінність. У природно-правовій концепції Фуллера мораль набуває конкретного характеру, того часу як для теорії «чистого» права трактування подій і конфліктів є характеристикою байдужою, несуттєвою. Американський юрист Рональд Дворкін вважає, що фундаментальні суб´єктивні права утворюють ті принципи і критерії, які повинні братися в основу морального виміру права з погляду справедливості. Ведучим, головним і визначальним принципом, на його думку, є право на рівність, по-іншому — «право на рівну повагу і ставлення».

Американські теоретики Джон Роулс і Джон Фінніс тлумачать справедливість як правильність, сумлінність, неупередженість, як свого роду «процесуальну справедливість», яка забезпечується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону. Владним і результативним інструментом справедливого розподілу сукупності суспільних благ чи цінностей людського життя може бути тільки позитивне право, відповідне справедливості.

Висновки

Таким чином, розмаїття сучасних концепцій права і типів праворозуміння дозволяє праву розвиватись, змінюватись і удосконалюватись, використовуючи переваги кожного з підходів і залучаючи сучасні досягнення конкретних наук. Сьогодні «інтегративна юриспруденція» підходить до права як бага-томірного соціального явища. Сучасна вітчизняна концепція природного права включає: 1) права людини, головними з яких є свобода, рівність, власність, прагнення до щастя1; 2) права територіальної громади, що стосуються спільних інтересів регіонального значення; 3) права нації (збереження власної ідентичності, самовизначення у межах етнічної території); 4) права народу.

У такому вигляді природне право є тією основоположною доктриною, що лежить в основі всіх галузей права (насамперед — конституційного) розвинутих країн.