Філософія права

1.2. Що вивчає філософія права

Право не належить до тих предметів, які спостерігаються безпосередньо. У нього немає свого чітко окресленого місця в оточуючому людину фізичному просторі. Усі здійснювані спроби побудувати його філософсько-теоретичну модель змушені обпиратися на наявний духовно-практичний досвід, накопичений багатьма поколіннями. Він дає можливості будувати такі моделі. Але їхні основи повинні бути зовсім інші, не залежні від критеріїв почуттєвого сприйняття.

Зміст права складає не фізично відчутна предметність, а норми, цінності і змісти. Оперуючи ними, людське мислення вибудовує специфічну за своїми ознаками і властивостями реальність, що називається правовою. У цієї реальності, незважаючи на те, що природа її компонентів має переважно духовний, ідеальний характер, повинен бути соціокультурний субстрат, без якого ні норми, ні цінності, ні смисли права не змогли б впливати на людину. Субстратом звичайно називають здатні почуттєво сприйматися основи ідеально-духовних реалій, що впливають на людину. Оскільки всі ті духовні форми, що так чи інакше пов´язані з людиною, обтяжені матеріальністю, то суб-стратність присутня практично всюди, включаючи найтонші і піднесені духовні прояви на зразок музики, релігії і моральності. Право в даному випадку не є виключенням. Субстратність наявна в усіх його формах і проявах. Виявити її покликаний субстратний аналіз, який полягає в пошуці самостійних, цілісних, стійких і постійно відтворюваних структурно-змістових одиниць. Подібний пошук був однією з головних ліній багатовікового розвитку філософсько-правової думки.

Уже дві з половиною тисячі років право є предметом вивчення. Незважаючи на цей чималий термін, у ньому дотепер залишається багато неясного і навіть таємничого у вигляді ряду питань різного ступеня складності. Серед них є такі, що вимагають більших, ніж звичайно, духовних зусиль і проникливості мислення. Насамперед, це питання, що стосуються сутності, природи правової реальності.

У права, як і в усього на світі, є причини його появи, розвитку і функціонування, і їх досліджує теорія права. Але, крім них, існують ще і причини цих причин, або загальні основи буття правової реальності. Маючи метафізичний, онтологічний, культурологічний, антропологічний, екзистенціальний1 характер, ці основи не є предметом чистої юриспруденції, а утворюють предмет філософії права. Розмірковуючи про неї, філософія виходить далеко за межі теорії права і занурюється в питання, що стосуються природи буття і небуття, хаосу і порядку, цивілізації і культури, добра і зла та ін.

Цілком очевидно, що неможливо збагнути сутність права, залишаючись у колі його понять. І навпаки, вихід у сферу поза-правових і разом з тим тісно пов´язаних із правовою реальністю причинних чинників відкриває нові пізнавальні перспективи, дозволяє відмовитися від тих пояснювальних штампів і догм, що вже давно втратили свою продуктивність.

Філософія права не суперничає з теорією права, оскільки звертається до проблем, які обходять юридичні дисципліни. Якщо, наприклад, для юриспруденції цілком достатнім є пояснення, згідно з яким в основі права лежить воля держави, то для

Зміст спеціальних філософських понять, не відомих тому, хто тільки починає вивчати філософію права, буде розкрито у відповідних главах і параграфах. Попереднє ж ознайомлення з їхнім змістом можливе через «Глосарій», що знаходиться наприкінці книги.

філософії права його явно недостатньо. Тому вона роздумує не тільки над тим, що рухає волею держави, але і шукає і знаходить чимало інших причинно-пояснювальних моделей генезису права.

Філософія вміщує правові феномени в найширший контекст культурно-історичних реалій і виявляє в них надюридичні смисли. При цьому виявляється, що ланцюг цих смислів і причин, які криються за ними, насправді безкінечний і розраховувати, що коли-небудь ми будемо мати вичерпну універсальну формулу права, здатну задовольнити на всі часи абсолютно всіх, не доводиться. Доки розвивається світова цивілізація, а з нею і право, досліджуюча їх думка буде нагадувати Ахілла з відомої апорії Зенона, не здатного наздогнати черепаху, оскільки за той час, поки герой буде долати розділяючий їх простір, черепаха зможе просунутися вперед ще на певну відстань. Іншими словами, ніякі теорії не здатні збагнути буття в цілому, вичерпати до дна усі його глибинні змісти. Однаковою мірою це стосується кожного фрагменту, будь-якої окремої форми буття, у тому числі права.

Не вдаючи із себе всезнайку, філософія права віддає перевагу пошуку тих основ і смислів, які роблять право правом, а не чим-небудь іншим. Вона шукає ці смисли й у самому праві, і в суміжних із ним галузях. її цікавлять передумовні знання не стільки про саме право, скільки про те, без чого воно не могло б бути правом. Звертаючись до правової реальності, філософія права досліджує цивілізації, усередині яких функціонують системи права, культуру, релігію, мораль, на які обпирається право, державу, зусиллями якої переважно здійснюється правова регуляція соціального життя, норми і цінності, що складають зміст права, свідомість і поведінку людини, яка дотримується або порушує правові норми.

У цьому різноманітті проблем і завдань повинна існувати певна єдина основа, що мала б універсальний і водночас досить конкретний характер і яку можна було б визначити як основний предмет філософсько-правових досліджень.

Проблему предмета вивчення варто віднести до розряду неминучих у будь-якій із соціогуманітарних дисциплін, у тому Числі й у філософії права. Особливість цієї проблеми в тому, щовона постійно супроводжує буття філософії права в соціально-історичному часі і тому нагадує «вічні» і «прокляті» смисложит-тєві питання, що із необхідністю постають перед кожною людиною протягом її життя. Ця подібність позначена тим, що проблема предмета філософії права складається з ряду принципово важливих питань, що стосуються того, в ім´я чого вона існує, які соціальні цінності уявляються їй найбільш значущими, що вона вважає найголовнішим і найважливішим у світі, соціумі і людині і на що хотіла б спрямувати усі свої зусилля.

Подібно до питання про сенс життя, проблема предмета висувається на авансцену професійної самосвідомості найчастіше або в початковий період розвитку дисципліни, коли вона тільки намагається знайти власне обличчя, або ж у переломні моменти її історичної долі, коли зміни соціокультурних парадигм породжують радикальні внутрішні зрушення в її структурі й змісті. У цьому відношенні філософія права виявляє характерний приклад того, як у її долі в даний час зійшлися чинники обох видів. Вирішувати проблему власного предмета вона змушена не тільки тому, що вступила в посттоталітарному суспільстві фактично в початкову фазу свого теоретичного самовизначення. Іншим суміжним чинником є те, що соціогуманітарна думка в новоутворених пострадянських державах у даний час переживає зміну парадигм, коли колишні теоретичні схеми і принципи, що підтримувалися силою ідеологічних імперативів, відступили в історичну тінь і вивільнена соціально-філософська думка вийшла на теоретичний простір, щоб самовизначитися в нових соціокультурних умовах зі своїм предметом і методами. Без цього філософія права не в змозі виробити систему адекватних уявлень про себе і своє призначення. Дана ситуація нагадує те, як людина, бажаючи мати точне уявлення про свою зовнішність, намагається це зробити за допомогою дзеркала. Бажання визначитися зі своїм предметом для філософії права — це прагнення поглянути на себе в дзеркало рефлексії. І це для неї необхідність, а не примха. Подібно до того, як неповноцінна у соціальному відношенні людина, для якої не властивий самоаналіз, так само неповноцінна і теоретична дисципліна, у якої немає чіткого уявлення про свій предмет.

Для філософії права важливо мати досить виразні вихідні теоретичні моделі світу, соціуму, людини і тих буттєвих структур, що пов´язують їх у єдине ціле. Ці моделі необхідні їй, щоб вона могла обпиратися на них при аналізі окремих проблем. У тому або іншому вигляді, явно або приховано вони неодмінно присутні у філософсько-теоретичних, методологічних установках дослідників, диктуючи певну логіку наукових досліджень, приписуючи певні цільові програми, висвітлюючи ті або інші реалії в якості об´єкта і предмета вивчення.

Жодна з теоретичних дисциплін не є вільною у виборі свого об´єкта, що існує незалежно від неї. Разом з тим, вона порівняно вільна у виробленні принципів свого відношення до об´єкта, у визначенні власних дослідницьких стратегій, у виборі аналітичних засобів, тобто у визначенні предмета. Розмежування об´єкта і предмета не заважає соціогуманітарним дисциплінам прагнути до того, щоб розбіжність між тим і іншим для кожної з них скорочувалася подібно до відстані між Ахіллом і черепахою у Зенона. Чим повніша і вища міра збігу онтологічної і гносеологічної реальностей, тим ефективнішою обіцяє бути аналітична діяльність.

Філософія права з приводу роздумів про природу досліджуваних соціально-правових реалій зобов´язана виходити за межі безпосередньо споглядальних даностей і поглиблюватися у сферу їхніх початків, оголювати причинно-наслідкові, генетичні і логічно-смислові зв´язки між соціальними фактами і їхніми онтологічними передумовами й основами.

Основа — це те, що є для предмета генетично наданим, онтологічно безумовним, що визначає головні особливості його сутності, межі його просторово-часового перебування, що забезпечує стійку динамічну єдність його структури й змісту.

Кожне правове явище несе в собі свою сутність як ансамбль внутрішніх зв´язків, необхідних відношень між протилежними сторонами з характерною для них логікою взаємодії. Опозиція внутрішніх протилежностей або протиріччя є універсальною онтологічною основою різноманітних форм сущого, у тому числі усіх, без винятку, правових явищ. Через пульсуючу ритміку відношень внутрішніх протилежностей будь-яка правова peaлія перебуває у властивій їй якості, розпадається і знову об´єднується в цілісність, залишається собою і стає іншою, піддається впливу ентропії й активно протидіє їй.

Протиріччя, як онтологічна «несуча конструкція», являє собою універсалію, що має в сфері правової реальності безмежну кількість конкретних модифікацій, що виявляють інтерес як для філософсько-правових, так і для суто правознавчих досліджень.

Основним аналітичним засобом для філософії є рефлексія. Найчастіше під рефлексією розуміють здатність соціальних суб´єктів, індивідів і спільнот до самоаналізу, до дослідження їхніх відносин із дійсністю внутрішніх станів, протиріч і проблем різного роду, що виникають на цьому грунті. Нерідко рефлексію ототожнюють із самосвідомістю, і це справедливо, оскільки її цікавить не зовнішня реальність як така, а те, як вона відображається у внутрішньому світі суб´єкта, які процеси вона породжує в сфері його сприйняття. Досліджуючи ці процеси, рефлексія бере на себе функцію відображення вже наявних відображень.

Філософську рефлексію відрізняє від звичайної рефлексії те, що її суб´єкти розглядають себе і свої духовно-практичні відносини з реальністю в контексті загальних категорій світоос-мислення — таких, як буття і небуття, час і вічність, дух і матерія, життя і смерть, добро і зло тощо.

Щодо філософсько-правової рефлексії, то вона передбачає здатність суб´єктів правосвідомості виходити у своїх міркуваннях за межі суто правової реальності в сфери філософських універсалій, їхню готовність до подолання своїх безпосередніх станів і вражень заради занурень у хитросплетіння складних, опосередкованих багатьма ланками залежностей. Чим більше розвинена філософсько-правова свідомість, тим ефективніша її рефлексивна діяльність, тим більше вона виявляє всіляких опосередковуючих ланок.

Філософсько-правова рефлексія народжується щоразу там, де виникають питання про найбільш істотні, визначальні цілі, цінності і смисли буття, яким підкоряються у своїй соціальній діяльності суб´єкти правосвідомості і правовідносин.