Філософія права

1.6. Філософсько-правова спадщина минулого і юридичні артефакти

Артефакти культури

Жодна епоха в історії цивілізації, жодне з поколінь не обходилося без того, щоб не звертатися до філософії і філософів у пошуках відповідей на свої наболілі питання. При цьому часто виявлялася надзвичайна актуальність ідей, висловлених у далекому минулому.

Особливим інтересом до духовного досвіду минулого відзначаються епохи соціального відновлення. Культурна спадщина поколінь, що канули в небуття, здатна приходити на допомогу вситуаціях когнітивних тупиків. І навіть у тих випадках, коли вона не дає прямих відповідей і конкретних рекомендацій по вирішенню складних духовно-практичних проблем, вона здатна стимулювати інтелектуальні пошуки і наводить на думки, які, ставши плодом возз´єднаного зв´язку часів, просто не змогли б народитися без цього возз´єднання.

Минуле має властивість говорити про сучасне, треба лише вміти запитувати. Більше того, багато відповідей на запити гуманітарної думки часто народжуються саме на стиках минулого з сучасним, і нові гуманітарні ідеї виявляються нічим іншим, як особливими смисловими зв´язками між класикою і «модерном». Насправді ці зв´язки і є тим скріплюючим початком, що перетворює історію філософії права не в строкату різноголосицю незбіжних думок, а в єдиний процес інтелектуального пошуку, що веде людство з тих часів, коли право стало одним із головних атрибутів цивілізації.

Історичну долю філософії права не можна назвати безхмарною. Соціальні катаклізми відбивалися на ній самим безпосереднім чином. Але виходило так, що саме в епохи, коли міцність цивілізаційних підвалин випробовувалася «на злам» і «на розрив», народжувалися найвагоміші сюжети філософсько-правової думки.

Про історію філософії права можна говорити як про багатоактну драму, де головними діючими особами стали право, мораль, релігія, держава, влада, закон, справедливість, злочин і покарання, а режисером виступала чиста думка, яка вибудовує безліч філософських мізансцен, що дозволяють висвітлювати різні значеннєві, ціннісні, нормативні грані буття правової реальності.

Серед усього цього звертають на себе увагу основні філософські мотиви, своєрідні «вічні», «прокляті» питання філософії права, повторюваність яких виявилася відбитком повторюваності основних форм соціального життя і постійності основних прагнень світової цивілізації: сутність права і держави, протиріччя відносин особистості і держави, природа влади, сутність справедливості, причини злочинів і багато інших.

Звертання сучасної цивілізованої свідомості до філософсько-правової спадщини минулого передбачає з´ясування рядускладних методологічних проблем, одна з яких пов´язана з виявленням у змісті культури відносно самостійних, цілісних, стало повторюваних структурно-змістових елементів духовно-практичного досвіду, а також тих засобів, що пов´язують ці елементи в єдине ціле.

Вирішення подібного завдання вимагає ретроспективних занурень в історичні глибини культурної пам´яті людства, але тут відразу ж виникає методологічна складність: однонаправленість і необоротність часового потоку не дозволяє тим, хто перебуває в сучасному, побачити минуле в його дійсному, онтологічно первісному вигляді. Єдине, на що може розраховувати історичне правознавство, — це на звернення до артефактів культури, в яких втілилася, опредметнилась гра сутнісних сил людини і які виявилися своєрідним «подвоєнням» його соціального життя.

У сучасній теорії пізнання поняття артефакту використовується для позначення наслідків неправильної методології дослідника, результату його помилки, що внесла перекручування в картину сущого. Однак семантична природа даного поняття набагато ширша за таке тлумачення і дозволяє використовувати його також в іншому змістовно-смисловому і функціональному контексті для позначення усіх вторинних, штучних культурних фактів і форм, що з´явилися за участю людини.

Будучи одним із засобів протистояння всезаперечуючій силі часу, способом боротьби з фізичною кінцевістю індивідуального існування, артефакти культури давали соціальним суб´єктам можливість фіксувати, «закристалізовувати» свої думки і почуття, особливості свого світорозуміння і праворозуміння в образних, понятійних, знаково-символічних формах. Для історичної людини, яка прагне до самопізнання, подібне «самоподвоєн-ня» було потребою і необхідністю. Основним засобом для цього служила культура, її мова, що дозволяє фіксувати, кодувати і передавати нормативно-ціннісну семантику буття правової реальності наступним поколінням.

Юридичний артефакт

Між вітальним «Я» людини, не схильним оглядатися на себе, байдужим до всього, що прямо не стосується його безпосередньо-органічних потреб, і соціальним «Я», яке пильно вдивляється у свої відносини з реаліями соціального життя, пролягає виразна межа — рефлексія. Як здатність до зіставлень сущого з належним, уявного з дійсним, рефлексія дозволяє використовувати кожне виявлене протиріччя в якості джерела розвитку і заглиблення праворозуміння.

Саме в сенсі рефлексивної діяльності культурної свідомості народжуються юридичні артефакти, що є результатом втілення безпосередніх соціально-правових протиріч у знаково-символічні форми міфологем, образів, ідей і концептів. Найчастіше ці вторинні форми виявляються більш абстрактними і біднішими від наявного в них життєвого змісту, але це, однак, не заважає їм виступати в якості досить ефективного засобу освоєння проблемних просторів правової реальності, що розвивається.

Однією із найважливіших умов розвитку цивілізації як са-мовідтворюваної системи є функціонування механізмів довгострокової пам´яті. Юридичні артефакти є одним із компонентів цієї пам´яті. Через них здійснюється трансісторична передача соціально-правового досвіду. В якості стійких мнемонічних структур вони активно беруть участь у справі соціалізації нових поколінь. Завдяки їм традиційні, апробовані нормативно-ціннісні уявлення про належне вводяться в актуальне духовно-практичне життя суспільства.

Юридичні артефакти, які зосереджено фіксують те істотне, що є основою соціально-правової реальності, виявляють свою міцну прихильність насамперед до проблем міжсуб´єктних правовідносин. Зіткнення інтересів, боротьба воль і характерів, вибухи пристрастей, конфлікти позицій, протиборство прихованих за усім цим різних тенденцій соціального розвитку складають дійсну тканину того полотна, на якому історія права витинає свій вигадливий візерунок.

Соціально-правові протиріччя, що фіксуються юридичними артефактами, нескінченно різноманітні за своїм характером і змістом. Одні з них досить чітко локалізовані в соціальному часі і просторі, історично швидкоплинні, інші ж мають універсальний характер, що виявляється в здатності регулярно відроджуватися і постійно знаходитися в полі найпильнішої уваги кожного нового покоління.

Епохальні переоцінки цінностей, що періодично відбуваються у всіх соціокультурних системах, незмінно накладають свій відбиток на зміст юридичних артефактів, примушуючи їх зазнавати значних семантичних «перевантажень», обумовлених зміщеннями і перетинаннями змістових домінант політичного, ідеологічного, етичного, соціально-філософського і суто правового характеру. Подібно до того, як прозорі кристали змінюють свій колір залежно від кольору фону, юридичні артефакти здатні змінювати свої значеннєві і нормативно-ціннісні лінії і фігури під впливом на них мінливого соціально-історичного контексту. Кожна нова епоха має властивість вкладати в них свій, додатковий до вже наявного, соціальний і культурний зміст, тим самим ще більше підвищуючи ступінь їхньої полісемантичності.

Якщо враховувати, що юридичний факт — це цілісність, яка виявлена емпірико-теоретичним шляхом і несе в собі інформацію про конкретні суб´єктно-суб´єктні відношення усередині правової реальності, то юридичний артефакт — це генетично вторинна культурна реалія, що інформує про сутнісні властивості правовідносин за допомогою своїх пізнавально-оцінних функцій.

Пізнавальна функція юридичного артефакту полягає в його здатності виступати в якості опосередкованої ланки внутрішньої саморефлексії права. З одного боку, юридичний артефакт — це пізнавальна модель тих або інших соціально-правових протиріч, а з іншого — породження продуктивної здатності людського духу, результат активності його творчої думки, уяви, інтуїції. Певна міра збігу змістів артефакту і реалій, що стоять за ним, дозволяє звертатися до нього як джерела інформації про правові колізії минулих епох.

Юридична культурема

Поряд із юридичним артефактом як структурною ланкою системи соціально-правового досвіду важливу роль відіграє юридична культурема, яка є комплексом артефактів. Вона являє собою багатомірну ціннісно-нормативну цілісність, локалізовану всередині певного значеннєвого поля. Будучи універ-салією, що поєднує у собі конкретно-загальні риси з унікальними особливостями, юридична культурема представляє у своєму змісті найістотніші реалії правової цивілізації. Як результаттворчих зусиль соціальних суб´єктів, вона являє собою культурний новотвір, відмінний від форм і структур натурального універсуму.

Своєрідність структурно-змістових параметрів культуреми визначається не тільки предметом моделювання, але і характером того духовного матеріалу, яким розпоряджається культурна свідомість. Міфологічна, релігійна, художня, науково-теоретична, філософська свідомість по-різному відтворюють правові реалії. У кожної з них свої засоби зображення і моделювання, в чомусь подібні, а в чомусь помітно відмінні між собою.

Однієї з найбільш ранніх за своїм історичним походженням культурем є міф. Задаючи нормативні зразки соціальної поведінки, формулюючи уявлення про належне, описуючи за допомогою надзвичайно виразних засобів неналежне і заборонене, міф виконував свою регулятивну функцію, підводив архаїчну свідомість до розуміння суті норми і міри для людини і соціуму.

Процес знаходження норми-міри для кожного ряду подібних актів соціальної діяльності являв собою складне культуротворче завдання, розв´язуване міфологічною свідомістю. Власними зусиллями вона закладала ціннісно-смислові першооснови для розуміння цивілізованості як царства міри і справедливості, де розмірність частин у межах цілого обов´язкова, а співвідношення протилежностей повинні будуватися таким чином, щоб не руйнувати, а зміцнювати людські спільности.

Міфи не припускали і не визнавали ніяких сумнівів у правомірності своїх приписів і самі були позбавлені здатності до критичної саморефлексії. Ті традиції, звичаї, табу, прецеденти й авторитети, на які вони обпиралися, не підлягали перевіркам на достовірність наявних у них імперативів.

Із закінченням родової епохи і виникненням правових цивілізацій міфи зберегли свою духовно-практичну дієвість, трансформувавшись у міфологеми — стійкі, постійно відтворювані на колективно-несвідомому рівні суспільної психіки нормативні структури, що фіксують корінні протиріччя людського існування.

У нормативно-ціннісній основі міфологеми лежить комплекс уявлень, чия архаїчна структура, зазнавши безлічі культурно-історичних змін, втратила тотальний характер і локалізувалася в межах конкретної системи соціальних змістів. Міфологема є світоглядною формою, що не дає автентичних образів світу, соціуму, культури, людської природи. Властивою їй спрощеністю описових прийомів, нерозрізненням видимості і сутності, антропоморфністю пояснювальних моделей, зневагою виразними межами між суб´єктом і об´єктом міфологема нагадує продукти діяльності повсякденної свідомості. Зображувані нею реалії найчастіше не схожі на себе. Це відбувається ще і з тієї причини, що виявлені нею каузальні зв´язки підпорядковані не тільки звичайній логіці, але і перебувають під владою певних, не доступних людському розумінню трансфізичних начал. Дана обставина дозволяє міфологемам виконувати свої, визначені функції в житті людини і суспільства, у розвитку культури і цивілізації. Гете стверджував, що суще не ділиться на розум без залишку. У соціально-правовому бутті людини одним із таких важливих «залишків», що опиняється за межами раціонального осмислення і важко піддається вербально-логічному оформленню, є колективне й індивідуальне несвідоме. Культу-ремами, здатними виносити цей несвідомий «залишок» на поверхню духовного життя людського роду, стали в давньому світі міфи, а в умовах пізніших цивілізацій — міфологеми.

Усе, що в природно-соціальному континуумі уявлялось людській свідомості темним, таємничим, незбагненним раціональними засобами, неперекладним на дискурсивну мову, маркірувалося за допомогою міфів та міфологем і завдяки цьому знаходило своє власне місце в культурі.

Ф. І. Тютчев, який стверджував, що «думка висловлена є неправда», тим самим сформулював вагомий аргумент на захист міфологем і їхнього права на існування в контексті сучасної цивілізації. Адже саме в них осідав і концентрувався той початковий соціоморальний досвід, що, з одного боку, не поспішав оформлюватися в раціональні мовні форми, оскільки не очікував від них нічого, крім перекручувань найважливіших сутніс-них смислів людського буття, а з іншого — не міг перебувати за межами культури через свою надзвичайну значимість для долі людини і роду. Міфологеми дозволяли не тільки заповнювати смислові «ніші», які утворювалися там, куди не проникала раціональна логіка розуму, але і відчувати власну причетність кожної людини до тисячолітніх заповітів роду, до універсальних норм і цінностей, на яких базуються соціальність і цивілізованість.

Особливою культурно-історичною модифікацією міфологеми є теологема. її своєрідність полягає в тому, що в ній каузально-значеннєві пояснення морально-правових проблем і протиріч вводяться в контекст трансцендентної реальності і підносяться до абсолюту Бога. Від Бога, як законодавчого першоприн-ципу світопорядку, виходять усі нормативні приписи, у тому числі норми моральності і природного права.

Теологема Бога має явно виражений цивілізуючий характер і спрямована проти будь-яких спроб зруйнувати етичні основи соціального порядку. Через неї людина відчуває власну причетність до гармонічних начал світопорядку і вищих моральних смислів буття. Вона дозволяє людському духу доторкнутися до метафізичної вічності. При цьому опосередкованою ланкою між індивідуальним «Я» і трансцендентною реальністю виступає світ символів, значна частина яких являє собою умовно узагальнені позначення вищих етичних і природно-правових смислів. Символ у якості видимого знака ідеальних сутностей, як стійка множинність культурних значень, представляє абсолюти й ідеали в очевидних, доступних людському спогляданню формах.

Важливе місце в системі культурем займає імаггома (від англ. image — образ, зображення). На відміну від художнього образу як одиничної естетичної форми, імагіома — комплексна, поліморфна художня структура. Концентруючи у своєму змісті багатий соціальний досвід, вона визначає зі стихії суспільного життя істотні морально-правові колізії, фіксує їхні нормативно-ціннісні структури і тим самим виявляє додаткову можливість для їхнього філософсько-правового осмислення.

Культурно-історична традиція здавна сприймає мистецтво як засіб, що дозволяє компенсувати обмеженість виключно раціонального пізнання. Гуманітарне пізнання передбачає активне використання художньої інформації для вибудовування різних теоретичних і філософських моделей морально-правової реальності.

У межах імагіоми морально-правовий досвід ніби згущаєть-я, концентрується, набуває вигляд своєрідного ціннісно-смислового «мікрокосму» із характерною структурою і внутрішньою динамікою, обумовленою логікою розвитку вміщеного в центр його змісту морально-правового протиріччя. Там, де конкретному творцю такого «мікрокосму» вдасться досить грунтовно відтворити цю логіку за допомогою відповідних художньо-естетичних засобів, уся система образних засобів незмінно виявляє свою нормативно-ціннісну орієнтованість уже не тільки на суще, але і на належне, а значить, і власну включеність у процес ствердження відповідних морально-правових імперативів та ідеалів.

У нормативно-ціннісній структурі імагіоми виявляються декілька змістових рівнів:

1) універсальні моральні ідеали і природно-правові принципи, у яких відтворені загальні інтереси людського роду;

2) конкретно-історичні моральні і позитивно-правові нормативи тих спільнот, до яких належить художник і які прямо або поволі впливають на його творчість;

3) особливості творчої свідомості художника, що виявляються в його здатності залучити різноманітні образотворчі засоби для відтворення й осмислення описуваних морально-правових колізій;

4) сюжетно-змістова тканина твору з тими морально-правовими протиріччями, в центрі яких існують персонажі.

Дані рівні перебувають не ізольовано один від одного, а в нерозривному, взаємопроникливому єднанні, складаючи особливе, нормативно-ціннісне ціле — етнос юридичної культуреми. Взятий в інформативному аспекті, він дає відомості про різні сторони буття морально-правової реальності конкретного соціуму.

Уся історія мистецтва, і передовсім історія літератури, — це у певному сенсі процес художньо-естетичного осмислення найважливіших морально-правових протиріч людського існування. Але як би близько мистецтво не наблизилося до усвідомлення їхніх смислів, як би майстерно художній геній не навчився відтворювати соціальні колізії, дійсність у її невпинному русі буде знову і знову вислизувати, примушуючи нові покоління художників, письменників, драматургів, поетів максимально напружувати свої творчі сили в ім´я усвідомлення її протиріч.

У культуремах зосереджений великий матеріал про генезис та історичний розвиток морально-правової реальності. Уже на початкових етапах розвитку цивілізації міфологічна, релігійна і художня свідомість дуже уважно досліджували за допомогою доступних їм засобів усе те, що мало безпосереднє відношення до родового права, до процесів стихійної і свідомої правотвор-чості. Багато пам´ятників релігійно-філософської культури, утому числі грецькі міфи, Старий Завіт, поема «Даодецзин», відбили перехід від стихійності доправового хаосу до упорядкованості морально-правового космосу, від стану напівдикого «про-томоралізму» до організованого правопорядку. Вони були свідками спроб ранньої нормотворчості, в результаті яких виникли якісно нові регулятори соціального життя, що націлювали індивідів на виконання суспільно значимих завдань по створенню та удосконалюванню цивілізованого світу.