Філософія права

2.1. Онтологічні основи соціально-правової реальності

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різноманітні факти виникнення і загибелі природних і соціальних форм, появу чого-небудь із небуття або його відхід у небуття. Ці факти, хвилюючи людей, породжували безліч запитань: що значить бути або не бути? що є буття і небуття? у чому їхня відмінність одне від одного?

У пошуках відповідей на ці і багато інших, дотичних до них, питань склався особливий напрям філософських роздумів про буття в цілому — онтологія (від грец. ovtoq — суще, буття і логос — вчення). її головними поняттями є категорії буття і небуття, які вбирають у себе воістину невичерпний зміст, що охоплює космос, природу, соціум, людину, культуру.

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття буття фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не стосуючись інших, окремих, особливих якостей. Бути або перебувати в бутті означає для речі, організму, суб´єкта, будь-якої реалії:

— по-перше, просто існувати, перебувати окремо від всього іншого;

— по-друге, існувати поряд з усім іншим;

— по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями;

— по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим.

Бути — значить перебувати не в стані абсолютного спокою, а в динаміці безупинних, малих або значних, змін. Світ у ціломута усі його окремі частини й елементи невпинно змінюються. Вічний універсум складається з кінцевих, тих, що виникають і зникають, що з´являються з небуття і йдуть у небуття, речей, предметів, живих істот. Зі смертних елементів складається безсмертна світобудова, із кінцевих часток складається безкінечний Всесвіт, із різноманіття окремих явищ складається гармонія єдиного світопорядку, де буття і небуття безупинно перетікають одне в одне.

Буття підкоряється певній логіці, що задається вихідними основами, які знаходяться у ньому самому. Основа — це те, що є для речі або феномена генетично первинним і безумовним, що визначає характер і межі їхнього просторово-часового перебування, що забезпечує усталено-динамічну єдність їх як цілісностей.

Універсальною онтологічною основою різноманітних форм сущого є взаємодія протилежних начал або протиріччя. Існує незліченна кількість пар протилежностей — світло і пітьма, верх і низ, тверде і м´яке, чоловіче і жіноче, добро і зло, істина і неправда тощо. Протиріччя виникають і вирішуються, щоб знову виникнути і шукати можливості вирішення. Логіка цих з´явлень і рішень утворює внутрішній пульс буття. Саме ж протиріччя є універсальною онтологічною структурою, яка присутня у всіх сферах космічного, природного, соціального і духовного буття. У будь-якій цілісності воно виступає як структуроутво-рююче або структуроруйнуюче начало.

Характер взаємодії протилежностей визначає існування трьох головних буттєвих форм — хаосу (ентропії), порядку і гармонії.

Хаос. Оскільки в бутті завжди присутня можливість небуття і будь-яка конкретна структура рано або пізно розпадається, можна стверджувати, що порядок породжує хаос, подібно до того, як життя завжди породжує смерть. Хаос — це відсутність структурності, розсіяність, безмірність. У міфології хаосом здавна прийнято називати щось нерозрізнене в собі, внутрішньо недиференційоване, неструктуроване першоначало буття, що виступає як аморфна, хитка стихія. Хаос або передує порядку, або виникає в результаті руйнування існуючого порядку. У зіткненнях своїх стихій він несе величезну потенційну енергію, здатну за певних умов втілитися, оформитися в конкретні структури.

Порядок являє собою спосіб і форму існування організованих структур, внутрішньо врівноважених цілісностей. З них складається онтологічна надсистема, що перебуває в динамічному стані рівноваги. Вона здатна протягом періоду, достатнього для виявлення і реалізації її можливостей, ефективно функціонувати, зберігати себе в стані життєздатності, репродукувати необхідні для себе форми, генерувати нові, гасити і блокувати виникаючі деструктивні імпульси і тенденції, не дозволяючи їм руйнувати надсистему як цілісність.

Будучи станом, у якому перебуває система, порядок передбачає безкінечну кількість своїх ступенів. Кожний цей стан, кожний ступінь упорядкованості знаходиться на певному віддаленні від протилежних полюсів хаосу і гармонії.

Гармонія — це стан цілого, коли усі його елементи приходять у таке співвідношення один з одним, при якому система досягає високого ступеня досконалості, функціональної ефективності і продуктивності. В умовах гармонії всі частини системи існують максимально повноцінно, коли кожний елемент чим більше віддає, тим більше одержує.

Гармонія — це не зовнішнє поєднання протилежностей, а їхнє злиття в конкретну, органічну тотожність, коли усуваються різкі відмінності і контрасти між ними, налагоджується повна узгодженість взаємодій.

У соціальному житті особливою сферою, що спеціально культивує гармонію, є мистецтво. Воно ніби для того і призначене, щоб нагадувати людям, що крім лякаючого хаосу і розміреного, але часом бездушного порядку, існує вищий світ прекрасних гармоній.