Філософія права

2.2. Аномія як можливість соціального хаосу

Аномія (від грец. а — заперечення, nomos — закон, тобто буквально беззаконня, заперечення норм) є соціальною модифікацією хаосу й означає такий кризово-катастрофічний, історично-перехідний стан суспільних і особистісних структур, коли одні морально-правові приписи і норми уже не діють на них, а інші, які змінюють їх, ще не діють. Соціальні форми, у яких виявляється аномія, — це кризи, катастрофи, розгул злочинності, військові інциденти.

Розпад цілого, будь то окрема держава або ціла цивілізація, може відбуватися протягом декількох етапів.

1. Етап соціальної кризи.

Відбувається дисоціація (повільне розсіювання) структур і цілісностей у соціальному просторі. Система втрачає внутрішню врівноваженість. Повсюдно виникають непередбачені зміни дисфункціонального характеру, які ведуть до того, що окремі елементи і цілі блоки починають один за одним виходити з-під контролю. У соціальних процесах зростає ступінь непередбачуваності змін, що відбуваються, підвищується роль випадкових чинників, поширюються антагонізовані умонастрої. Істотно знижується цінність людського життя, як чужого (ріст злочинності і, зокрема, вбивств), так і свого (ріст кількості самогубств). Не випадково Гегель характеризував перехідні епохи як час найбільш піднесених, героїчних подвигів і найжахливіших злочинів.

2. Етап соціального вибуху.

Це пікова фаза соціальної кризи, коли розсіювання, розпад цивілізаційних структур починають відбуватися набагато швидше, ніж колись, і процес набуває лавиноподібного характеру. Зміна зовнішніх умов відбувається з такою швидкістю, що абсолютна більшість людей не встигають адаптуватися і багато з них ніби випадають із звичних соціальних осередків, що незмінно веде до руйнування стереотипів поведінки, падіння моралі і росту злочинності. Дезорганізаційні процеси повсюдно переходять у деструктивні, які справляють на людську поведінку не соціалізуючий, а переважно асоціалізуючий, біологізуючий вплив. Дрімаючі в глибинах людської підсвідомості агресивні начала, що раніше успішно блокувалися цивілізаційними нормативними структурами, тепер, коли останні виявляються на-півзруйнованими, стають безконтрольними й активно заявляють про себе безліччю різноманітних ексцесів імморального і протиправного характеру. Багато людей виявляються втягненими в екстремальні умови, що загрожують їм моральними деформаціями, екзистенціальними катастрофами, стражданнями і загибеллю.

3. Соціальний хаос.

Зникає очевидна логіка в зміні подій. У хаотичному біснуванні світу, що встав на диби, усе починає зіштовхуватися з усім. Людині, яка перебуває усередині цього хаосу, здається, що настав «останній катаклізм», що руйнується сама субстанція цивілізації, розпадаються усі її скріпи, і тоді з її серця виривається біблійний стогін: «Обійняли мене води до душі моєї».

В умовах аномії історія, соціальне буття сприймаються людьми вже не як поступальний, описуваний раціонально процес, що має внутрішню логіку, а як щось дисфункціональне й абсурдне, як насичене аритмічними перебоями сповзання соціуму до безодні історичного апокаліпсису. Доля держави бачиться їм уже не як існування розсудливого надсуб´єкта, що неухильно сходить по щаблях прогресу, а самі себе вони сприймають уже не як розсудливих істот, покликаних досягти стану загальної гармонії; на зміну цим класичним соціогуманітарним формулам приходять ірраціональні образи «бісів» саморуйнування, які оселилися в людях і прагнуть захопити їх у безодню хаосу і загибелі. При всій різноманітності причин і джерел дезорганіза-ційних і деструктивних процесів більшість руйнувань здійснюється з ініціативи і за активної участі конкретних соціальних суб´єктів-індивідів, груп, спільнот, які перебувають у полоні певних ідей і умонастроїв, прагнуть провести в життя свої переконання, відстояти власні інтереси.

Як і будь-який хаос, аномія продуктивна. Прихована від безпосереднього споглядання логіка історичних подій нагадує в подібних випадках логіку рухів маятника. Коли досягнуто граничний стан і подальші руйнування стають неможливі, залишається тільки одна можливість — піти в протилежному напрямку і почати зводити з руїн нову цивілізаційну систему з усіма супутніми атрибутами — державністю, правом, економікою, культурою тощо. І в безодні аномії вже поступово намічаються ті майбутні можливості, які через деякий час стануть лініями становлення і розвитку нових соціальних форм. У вихрових потоках соціального хаосу, у зіткненнях усього з усімвстигає вигоріти все зайве і зберігається усе те основне, що необхідне для генезису нових структур, форм і систем.

В індивідуально-особистісному вимірі аномія має подвійне значення. З одного боку, аномійна поведінка контрадаптивна, тобто спрямована проти загальноприйнятих стереотипів законослухняної поведінки, підпорядкованої нормам моралі і права. З іншого боку, вона адаптивна, дозволяючи людині в умовах суспільної кризи і різкого зростання ступеня непередбачуваності соціальних подій пристосуватися до обставин, прийнявши той самий стереотип дій, багатих на непередбачуваність і вседозволеність.

Першим із європейських учених, який почав спеціально розробляти проблему аномії, був французький соціолог XIX ст. Е. Дюркгейм. Згідно з його концепцією, аномія як протилежність стабільного соціального порядку виникає тоді, коли держава і суспільство послаблюють свій контроль над поведінкою індивідів. Це відбувається в епохи промислових, економічних і соціально-політичних криз. Зайнята власними проблемами, державна машина на деякий час самоусувається від вирішення насущних соціокультурних, духовно-моральних питань. У результаті в індивідів зникає почуття спільності і дух солідарності, поширюються егоїстичні умонастрої, пропадає належна повага до моральних і правових норм, погіршується стан звичаїв, зростає число самогубств і злочинів. В умовах аномії істотно розширюються можливості для вільних волевиявлень, у тому числі для тих, що виходять за межі цивілізованої нормативності.

У XX ст. значний внесок у розробку концепту аномії вніс американський соціолог Р. Мертон, який досліджував дисфунк-ціональні стани суспільних систем, що виникають у результаті загострення соціальних протиріч. В умовах кризи і дисфункціо-нальності суспільної системи зростає кількість індивідів, які для вирішення своїх життєвих завдань і досягнення наявних цілей схильні використовувати засоби, що ведуть до успіху найкоротшим шляхом. Найчастіше це протиправні засоби. Для Р. Мертона невідповідність між цілями і засобами їх досягнення виступає однією із головних основ стану аномії. Він виділяє декілька основних типів відношення між цілями і засобами в соціальній діяльності індивідів і груп:

1) законослухняна поведінка, що обирає позитивні цілі і настільки ж позитивно забарвлені засоби їхнього досягнення;

2) протиправна поведінка, коли вибір позитивних цілей супроводжується присвоюваною суб´єктами свободою у виборі засобів;

3) ритуальна поведінка, що передбачає зосередженість на засобах при повному забутті тих цілей, яким вони повинні служити;

4) ескапійська (втікаюча) поведінка, що передбачає негативне відношення і до соціально значимих цілей, і до засобів їхнього досягнення (характерна для алкоголіків, наркоманів, самогубців);

5) бунтарсько-революційна поведінка, що заперечує загальноприйняті, традиційні цілі і засоби і замінює їх новими цілями і новими засобами.

Для концепції Р. Мертона характерна увага до тої обставини, що ефективність цілеспрямованої діяльності у більшості випадків обумовлена здатністю суб´єктів до порушення морально-правових норм.