Філософія права

2.3. Цивілізація як форма соціального порядку

Існує універсальний закон зростання безладдя (ентропії), який означає, що в природі і суспільстві постійно діють дезор-ганізуючі і деструктивні сили і що будь-яка річ несе в собі тенденцію до саморозпаду і загибелі. Однак ентропійна тенденція не всевладна, оскільки їй протидіє інша, суть якої в тому, що будь-яка система прагне до самозбереження себе як цілісності з внутрішньо врівноваженою структурою. Принцип динамічної збалансованості внутрішніх протилежностей, їхньої рухливої рівноваги (гомеостазу) настільки ж універсальний, як і закон зростання ентропії. Обидва вони дозволяють існувати динамічним структурам.

Оскільки в соціумі, як і в природі, діють руйнівні сили і виявляються ентропійні тенденції, людина зацікавлена в тому, щоб мати ефективні засоби протидії їм. Протягом тисячоліть йшов процес вироблення різноманітних соціальних форм, покликаних допомагати людям у їхній протидії деструктивним началам буття, здатних систематично підвищувати рівень упорядкованості суспільного життя.

Порядок виникає там, де між різними речами або суб´єктами утворюються стійкі, надійні і продуктивні зв´язки, що скріплюють їх у єдину цілісність, яка успішно функціонує. Сукупність цих зв´язків утворює відносно стійку структуру, конфігурація якої позначена відбитком функціональної доцільності. Порядок передбачає відповідність частин цілого, їхню підпорядкованість нормативному принципу міри, відносну збалансованість протилежностей, у яких би видах вони не виступали. Якщо в основі природного порядку лежать об´єктивні закони природи, що функціонують незалежно від волі і бажань людей, то соціальний порядок, його встановлення і підтримування вимагають активних людських зусиль. Коли такі зусилля виявляються успішними і плідними, у соціальної системи з´являється можливість набути таку якість, як цивілізованість, і називатися цивілізацією.

Цивілізація — це штучна, багатоцільова соціальна система, що прагне перебувати в динамічному стані рівноваги, здатна до саморегуляції і самовдосконалення, робить постійні зусилля по блокуванню існуючих небезпек деструкції і хаосу. Напрями її організаційно-регулятивних зусиль різні, оскільки джерелом небезпеки для неї можуть виступати найрізноманітніші сили — від деструктивних процесів в економічних і політично-ідеологічних сферах до окремих людей, одержимих руйнівними афе-ктами і пристрастями.

Провідним принципом цивілізації як системи є принцип соціального порядку, а головна її вимога до власних підсистем і елементів — це вимога підкорятися існуючим нормам і законам, відповідати заданим зразкам. Цивілізаційній системі необхідне регулярне, ритмічно-педантичне відтворення наявного порядку для того, щоб успішно виконувати свою репродуктивну функцію. З цією метою створюється ряд соціальних інститутів, які не допускають безладдя, підтримують соціальний порядок, — система державної влади, правові інститути, політичні організації. На це ж спрямована діяльність традиційних виховно-регулятивних засобів — звичаїв, традицій, моральних норм, а також засобів сугестивного (навіювального) психолого-педагогічного впливу старших поколінь на молодші.

Руйнування, вихід з ладу цих нормативно-регулятивних засобів загрожують суспільству катастрофічними наслідками.

Цивілізація, борючись із загрозою катастрофічного саморозпаду, прагне не просто упорядкувати людське існування, але створити зручне життєве середовище, усередині якого людина мала б усе необхідне, щоб удосконалюватися, збільшувати свій культурний, духовний потенціал.

Цивілізація, як найбільш грандіозна з форм соціального порядку, являє собою продукт багатовікових перетворювально-пристосовницьких зусиль людства. У результаті цих зусиль склалися ті більш-менш прийнятні форми відносин індивідів один з одним і середовищем проживання, що у цілому і утворили соціальне «тіло» цивілізації. Той порядок, без якого немислиме щоденне життя цивілізованого суспільства, не можна вважати чимось несуттєвим або випадковим. У ньому реалізувалася, втілилася з величезною працею знайдена зусиллями багатьох поколінь міра доцільності в організації суспільного буття. Тут кожна соціальна форма прагне до свого оптимуму і якщо навіть не досягає його в цей історичний момент, то сподівається на це у майбутньому.

Цивілізація як впорядковане ціле — це одночасно і система й організація. Системою її можна називати через те, що вона має усередині себе елементи і підсистеми, пов´язані між собою по горизонталі, і в ній чітко проглядаються різноякісні рівні, які розміщуються по вертикалі.

Крім структурно-статичного аспекту, у цивілізації як системі очевидний аспект динамічний. Вона являє собою цілісність, що розвивається, змінюється в соціально-історичному часі, здатна забезпечувати життєдіяльність людини і відтворювати саму себе.

Цивілізація як організація — це особливий соціальний організм, який існує для досягнення певних цілей. її багатоцільовим призначенням пояснюється те, що вона сама складається з безлічі великих і дрібних організацій, які виконують різноманітні функції, прагнуть до їх раціоналізації й оптимізації. Як організація, цивілізація здатна до саморегуляції, самонастроювання, що дозволяє їй ефективно діяти протягом тривалих історичних періодів, час від часу вносячи радикальні корективи у свої стратегії. Ця самокорекція постає як єдність акомодації (цивілізація примушує суб´єктів підлаштовуватися під її вимоги) і асиміляції (цивілізація сама прагне пристосуватися до психофізичних і соціокультурних особливостей нових поколінь). Зрештою цивілізації вдається зберігати і підтримувати необхідну для її успішного розвитку міру соціального порядку.