Філософія права

2.5. Онтологія духу права і духу музики

Питання про онтологічні основи права не дозволяє залишити без уваги проблему їхньої загальної природи з онтологічними основами музики. Як відомо, здавна існує усталена традиція державної регламентації музичної творчості. Так, ще в Стародавньому Китаї з музики згладжувалося усе те, що вважалося порушенням загальноприйнятих уявлень про гармонію світобудови, здавалося «аморальним» і загрожуючим правопорядку. За створення і виконання «аморальної» музики винні піддавалися кримінальним покаранням, аж до страти.

Чи була ця надмірна увага до нормативно-ціннісного боку музичного мистецтва культурно-історичним казусом або ж воно мало під собою якісь глибокі і цілком виправдані підстави? Відповідь на це питання містилась вже у давньокитайських філософських системах даосизму і конфуціанства, для яких музика була духовним початком, причетним до нормативних начал буття. Даосизм вбачав у музиці безпосереднє породження Дао, цього першодвигуна Всесвіту. Уже після того, як із Дао виникла музика, з´явилися соціальні норми, правила моралі і закони.

У конфуціанстві логіка міркувань була дещо іншою. Згідно з нею, поки не було соціального порядку, не існувало і музики. Лише після того, як правителі-мудреці затвердили ієрархічні відносини між владою і підданними, установили соціальний порядок за допомогою моралі і права, вони зайнялися упорядкуванням звуків і створенням музики.

Давні натурфілософські умогляди відкрили, що у права і музики єдина онтологічна основа. Вона іменувалася або Дао, або Логосом, або Числом, що задає одночасно і музичні інтервали, і соціальні нормативи. Виявивши генетичну, структурну і функціональну подібність музики і права, античність звернула увагу на два типи причинних зв´язків між ними й онтологією світопорядку. З одного боку, онтологічні структури світобудови так само визначають структуру і музики, і правопорядку. І навпаки, музика і соціо-нормативна реальність сприяють збільшенню міри упорядкованості і гармонійності буття в цілому.

Архаїчні культури відкрили, що буття Всесвіту протікає не у великому мовчанні, воно озвучене і його онтологічні структури несуть у собі подібну акустичну і нормативну інформацію про склад світобудови і принципи світопорядку. Ця інформація свідчить хоч і різними мовами, але про одне — про ритмічну динаміку буття і про необхідність для людини підстроювати під ці ритми своє фізичне і соціальне існування.

Для музики і права нормативним ідеалом служить досконалість соціуму і світу в цілому. Але якщо для музики ця досконалість виступає як гармонія, то для права — тільки як порядок. В античних картинах світу буття і досконалість вважалися такими, що перебувають в «інтимній спорідненості» між собою. Вважалося, що буття і є найважливішою із досконалостей, виступаючи самозамкнутим і урівноваженим у своїй повноті. Якщо досконалість розумілася як атрибут космосу, буття в цілому, то все невлаштоване, безструктурне, хаотичне оголошувалося «не-сущим». Оскільки в цьому останньому не було і натяку на досконалість, то йому відмовлялося в праві бути і воно розцінювалося як властиве небуттю.

Пізніше, вже в середні віки здатність «бути», а значить «бути досконалим» стала невід´ємним атрибутом Бога. Бог не тільки сам здатний «бути», а й наділяє цією здатністю всі речі.

Тим самим він відкриває перед ними можливість бути досконалими. Оскільки Бог знаходиться у всіх речах, вони «є», «існують», і буття для них є даром Творця своїм творінням.

Досконалість у якості атрибута Бога і буття мала декілька головних модифікацій:

а) благо і моральність, що веде до нього;

б) справедливість і висхідне до неї право;

в) краса як предмет прагнень усіх видів мистецтва, у томучислі музики.

Таким чином, у музики і права виявлялися спільними не тільки онтологія, а й метафізика. Ця спільність із разючою виразністю виявляє себе в «дусі музики». У світлі метафізичної категорії «духу музики», введеної Ф. Ніцше, жива музика, що звучить у повсякденній дійсності, — це усього лише явище цього духу. Сам же дух музики являє собою певну глибинну «метамузику», що лунає з метафізичних глибин універсуму і змушує відгукуватися «струни» найрізноманітніших реалій, починаючи з живого космосу (музика небесних сфер) і аж до людського духу і створених людиною музичних інструментів.

Дух музики має два головних модуси — модус становлення, творіння (дух, що творить) і модус руйнування і загибелі (дух, що руйнує). Ця енергія творення-руйнування, що пронизує все буття, повсюдно розлита у всьому сущому, здатна в різних формах заявляти про себе, у тому числі у вигляді музичних гармоній і дисгармоній і соціальних норм і аномій. Маючи власний метафізичний ритм, здатний поперемінно чергувати теми творення і руйнування, дух музики своїми маятниковими коливаннями спонукає цілі народи то до творення порядку і гармонії, то до руйнування і хаосу.