Філософія права

2.9. Соціальний антагонізм

Соціальні відносини, у яких переважають орієнтації однієї або одночасно обох сторін на практичну або духовну, фізичнуабо ідеологічну негацію (заперечення) іншої сторони, є антагоністичними. Антагонізми передбачають у якості вихідної передумови установку взаємодіючих суб´єктів на їхню нерівність — расову, національну, класову, політичну, громадянську, економічну тощо. Презумпція подібної нерівності домінує в антаго-нізованій свідомості і змушує її вбачати у взаємодії з контрагентами переважно основи для протиборства.

Подібне соціальне мислення сприймає всю сукупність суспільних зв´язків у ключі принципу «панування — підпорядкування», у світлі жорстких антитез взаємовідчуження: «ми — вони», «свої — чужі», «вищі — нижчі» та ін. Приведені відмінності мають при цьому не стільки логічний, скільки аксіологіч-ний (ціннісний) зміст і служать санкціями на використання відносно «нижчих» і «чужих» принципу негації, а з ним і всіх тих засобів, що неприпустимі в колі рівних, «своїх».

Індивіди, які стали предметом антагоністичного відношення з боку соціальних суб´єктів, що володіють повнотою влади, насильно відчужуються від своїх природних прав. Насамперед вони позбавляються права на особисту суверенність. Вони потрапляють в розряд «об´єктів», «засобів», «гвинтиків», щодо яких скасовуються будь-які моральні зобов´язання і допускається політична, економічна, судово-процесуальна та інша «вседозволеність».

У сучасній науці вважається доведеним, що антитеза «ми — вони» у соціально-історичному смислі набагато давніша антитези «я — ти». Про це свідчать історичні, етносоціологічні, а також лінгвістичні дані, у тому числі граматики мов багатьох народів світу. Це, у свою чергу, дозволяє вважати антагонізм однією з найдавніших форм соціальних відносин.

Т. ГОББС: АНТАГОНІЗМИ — ШЛЯХ ДО «ВІЙНИ ВСІХПРОТИ ВСІХ» Філософські, соціологічні і юридичні аспекти проблеми антагонізмів привертали увагу мислителів різних епох. Так, обгрунтовану розробку цієї проблеми у філософсько-правовій теорії Нового часу дав англійський мислитель XVII ст. Томас Гоббс (1588-1682). Він жив у часи англійської буржуазної революції, був прихильником лідера повсталої буржуазії Т. Кромвеля. При наступній реставрації королівської династії СтюартівТ. Гоббс не постраждав, оскільки серед членів королівської родини були його колишні вихованці. Але головна праця мислителя — книга «Левіафан» — була заборонена.

У «Левіафані» соціальна реальність постає як світ, у якому ніхто не може почувати себе в безпеці, де над кожним висить загроза насильницької смерті і панує страх за власне життя. Агресивність, войовничість, користолюбство рухають, на думку Гоббса, переважною більшістю людських вчинків і постійно породжують антагонізми між індивідами і спільнотами.

Т. Гоббс вважав, що людині від народження притаманні тваринні пристрасті — страх, гнів, жадібність. Невикорінним і домінуючим мотивом більшої частини людських дій є любов до себе, а не до інших. Саме егоїзм виступає у Т. Гоббса головним стимулом людської активності. Якщо, наприклад, двоє людей, рівних між собою у своїх природних бажаннях і потребах, кинуться до однієї і тієї ж речі, якою неможливо володіти вдвох, то вони незмінно стають ворогами. Між ними встановлюються антагоністичні відносини, що вкладаються у формулу «людина людині вовк».

Враження від революції і громадянської війни значною мірою сприяли формуванню гоббсівської концепції людини як істоти, більш жорстокої й агресивної, ніж вовки, ведмеді і змії. Антагоністичні відносини між такими істотами дозволяли кожному робити що завгодно проти кого завгодно, створювали соціальну атмосферу «війни всіх проти всіх», де головним засобом вирішення більшості виникаючих проблем і протиріч було насильство.

Г. ГЕГЕЛЬ ПРО АНТАГОНІЗМ РАБА І ПАНА

Серйозну теоретичну спробу пояснення соціальної природи антагоністичних відносин здійснив великий німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831). Отримавши богословську освіту, викладаючи в гімназіях і університетах Німеччини, він створив цілий ряд праць, що стали класичними і увійшли в золотий фонд світової філософської думки, — «Феноменологію духу», «Науку логіки», «Філософію релігії», «Філософію права», «Філософію історії» та ін.

У відомому розділі «Феноменології духу» про пана і раба Гегель спробував показати, що відмінною рисою відносин двох антагоністів є не стільки ворожнеча, скільки взаємна соціальна залежність. Обидва суб´єкти, пан і раб, поставлені в об´єктивні умови, де визначальну роль відіграють позаморальні чинники економічного і політично-юридичного характеру. Свідомість того й іншого підпорядкована нормативним вимогам, похідним від їх протилежних соціальних статусів. Пан, при усій удаваній свободі самовизначення і при тому, що він є головною стороною, здатною диктувати свою волю рабу, і підкоряти того своїм бажанням, все ж не має абсолютної автономії. Рукотворча речова реальність, створювана рабом, — це те, без чого пан не міг би існувати в якості пана. Створена, штучно оформлена матерія дає певну самостійність і рабу, і пану. Першому вона дає можливість виявляти себе і свою свободу в обробці предметів, а другому — можливість самоствердження в процесі їхнього розпред-метнення, споживання. Але обидва при цьому виявляються в неоднаковому становищі.

Раб не здатний відноситися з позицій моральності і права ні до пана, ні до самого себе. Будучи цілком залежним від чужої, пануючої над ним волі хазяїна, усвідомлюючи власну громадянську, моральну, юридичну неповноцінність і приниженість, він вбачає сутність тільки в бутті пана, але не у своєму власному. Точніше, свою сутність він виявляє в негації стосовно пана. У цьому негативізмі тонуть усі моральні мотиви і почуття, а залишаються лише страх і ненависть. Страх перед покаранням і загроза насильницької смерті деформують світосприймання раба. І усе ж деструктивним началам протидіє сила, закладена в продуктивній діяльності раба. У праці, що виводить матеріальні предмети з природного контексту в контекст культури, рабська свідомість виходить за свої межі, піднімається над собою. Усвідомлення власної влади над матеріальною предметністю дозволяє рабу відчути свою духовну перевагу над паном, якому подібна влада недоступна.

ТЕОРІЯ КЛАСОВИХ АНТАГОНІЗМІВ К. МАРКСА Своєрідне теоретичне обгрунтування концепція соціальних нтагонізмів одержує в марксистському економічному вченні, гідно з К. Марксом, індивіди, які включилися в процес суспіль-ого виробництва і тим самим взяли на себе обов´язки по вико-анню певних соціальних функцій, виявляються розведенимипо різних соціальних полюсах і наділеними протилежними ролями власників засобів виробництва і виробників. Логіка виробничих відносин ставить суб´єктів у становище взаємного відчуження і диктує кожній стороні свою логіку соціальної поведінки, свій, особливий стиль світовідношення. У підсумку утворюється такий тип суспільних відносин, коли будь-яке єднання між антагоністами виглядає як щось випадкове, а роз´єднання — як норма.

В умовах антагоністичних відносин у тієї сторони, що привласнює результати праці виробників, є можливість привласнювати в необхідній кількості також і цінності культури. Що ж стосується експлуатованих, то вони, не маючи таких можливостей, приречені рухатися по шляху втрати себе, своєї людської сутності. Тому, за Марксом, класи, яким відведена підпорядкована, пасивна соціальна роль, зацікавлені в руйнуванні суспільного ладу, заснованого на антагонізмах. Класи ж, що займають пануюче положення, прагнуть за будь-яку ціну зберегти його. Ця різнонаправленість прагнень загрожує як локальними класовими конфліктами, так і грандіозними соціальними потрясіннями.

Центральне місце в марксистській доктрині займає постать пролетаря. Це істота, яка приречена при капіталізмі на здичавіння і вимирання і якій нічого втрачати, крім своїх ланцюгів. Тому він повинен повстати, почати революцію, яка буде святом для трудящих і страшним судом для експлуататорів і звільнить світ від зла і соціальної несправедливості.

ТИПОЛОГІЯ АНТАГОНІЗМІВ П. СОРОКША Видатний російсько-американський соціолог Питирим Соро-кін (1889—1968) запропонував у своєму фундаментальному дослідженні «Система соціології» власний підхід до проблеми антагонізмів. Він виділив два типи міжсуб´єктної взаємодії — антагоністичний і солідаристичний. До першого П. Сорокін відніс такі взаємодії, коли один або обидва суб´єкти прагнуть здійснити дії, протилежні до тих, які прагне зробити інша сторона, або ж коли одна сторона прагне спонукати іншу сторону на такі акції, які та не бажає робити. Прикладами антагоністичних взаємодій можуть слугувати сутички осіб або груп, релігійна або політична ворожнеча, а також експлуатація одних людей іншими.

Типологізуючи антагонізми відповідно до різних основ, П. Сорокін виділив такі різновиди:

  1. Антагонізми свідомі і несвідомі. До перших він відніс відносини між злочинцями і наглядачами, ґвалтівниками і жертвами. До других — конфлікти прагнень, що об´єктивно дані, алесуб´єктивно не усвідомлюються сторонами, подібно до того, якце має місце у тварин між кішкою і мишею, вовком і вівцею, а також в окремих випадках між людьми.
  2. Антагонізми, що випливають із подібності індивідів у будь-якому відношенні (між двома конкурентами на одне місце, між двома чоловіками, що претендують на одну жінку тощо).
  3. Антагонізми, що випливають із відмінностей індивідів у тому або іншому відношенні: расові, політичні, класові та ін.
  4. Антагонізми, відмінні кількістю осіб, що беруть у них участь (між двома особами, між однією і багатьма, якщо це деспот і маса, хазяїн і робітники, політичний оратор і ворожа юрба; між групами, якщо це племена, класи, держави).

Основними індикаторами антагоністичного типу взаємодії є факти боротьби, примусу і насильства.

ІММОРАЛЬНО-НЕПРАВОВА ПРИРОДА АНТАГОНІСТИЧНИХ ВІДНОСИН

Антагонізована свідомість намірено знецінює особистість власного контрагента у своїх очах, відмовляє йому в праві на вільне волевиявлення, бачить у ньому об´єкт, а не суб´єкт, сприймає його як засіб, а не мету, як часткову, але не цілісну істоту.

Суб´єкт антагоністичного світовідношення, наділений войовничо-агресивним духом, підпорядкований у своїх практичних і духовних діях стосовно тих, кого він вважає своїми «антиподами», імморальним мотивам боротьби. Національні, етатист-ські, політичні, класові, партійні, корпоративні, станові інтереси здатні набувати для нього безумовно-імперативний характер, підкоряти його почуття, думки, вчинки принципам відкритої або таємної війни зі справжніми або уявними противниками, відчужуючи його від універсальних норм моральності і права і наказуючи здійснювати те, що в ціннісному контексті цих норм називається націоналізмом, шовінізмом, насильством, несправедливістю, злочинами, тобто злом.

Антагонізоване світовідношення, як правило, монологічне. Його носії впевнені в самодостатності і непогрішності своїх переконань і здатні чути лише самих себе і прислухатися тільки до голосів «своїх», а не «чужих». Відкидаючи будь-яку можливість продуктивних діалогів, ідеологічних компромісів, інтелектуальних конвенцій, заперечуючи усе, що уявляється їй ідейно далеким, антагонізована свідомість має тенденцію до все більшого самозамкнення у своєму монофонічному відчуженні від інших ціннісних світів. Проводячи лінію безкомпромісності і непримиренності стосовно тих, «хто не з нами», перетворюючи насильство в універсальний засіб з´ясування відносин між сторонами, вона відкриває шлях до перетворення цінностей життя і культури, моралі і права в нескінченно малі розміри, якими завжди можна знехтувати.

ДЕСТРУКТИВНІСТЬ АНТАГОНІЗМІВ Соціальні суб´єкти з антагонізованим мисленням несуть у собі разом із войовничістю, нетерпимістю і непримиренністю потужний заряд деструктивного активізму. Вони думають, що можуть знайти всю повноту власного самоствердження тільки в безкомпромісній боротьбі з різного роду противниками, суперниками, конкурентами. Можливість провокувати іншу сторону на зіткнення, нападати і боротися необхідна їм для високих самооцінок. Соціальні конфлікти, війни із властивими їм вибухами насильства уявляються їм цілком прийнятними і виправданими формами соціального існування, а перемога або смерть у боротьбі краще від мирних домовленостей і компромісів.

Принцип «панування — підпорядкування» домінує в антаго-нізованій свідомості і не дозволяє їй вийти в ціннісний ареал егалітарно-демократичних норм. Жадаючи боротьби і перемог, вона вбачає одне з головних завдань у набутті, розподілі або перерозподілі влади. І тут для неї прийнятні тільки два шляхи: при підвладному становищі домогтися пануючого, а при пануючому — зберегти владу будь-якими засобами.

Антагоністичний тип взаємодії, що допускає відхилення сторін від дотримання моральних і правових норм відносно одна одної, підриває корінні підвалини людського співжиття. Антагонізми здійснюють руйнівний вплив як на суб´єктів взаємодії,так і на те соціальне середовище, усередині якого вони розгортаються.

Якщо спільнота виявляється повністю у владі антагоністичних ідей і настроїв, вона втрачає значну частку свого творчого потенціалу. Нормальна змагальність витісняється виснажливою ворожнечею, взаємними катуваннями, проявами обопільної жорстокості. Кожна сторона прагне перетворити буття своєї протилежності в небуття, створюючи тим самим катастрофічну ситуацію з ознаками хаосу, що насувається.

У цих умовах найбільшим руйнуванням піддається духовно-моральна сфера, де повному забуттю піддаються мораль-ноправові заборони — не убивати, не насильничати та ін. У суб´єктів, яким повсюдно загрожують усілякі небезпеки, не залишається сил на творення, творчість, оскільки вони майже повністю витрачаються на самозахист і боротьбу. Спільнота, чиї матеріальні ресурси і життєвий потенціал неухильно виснажуються, рухається по шляху деградації.

Неможливо заперечити, що антагонізми — це джерело незчисленних страждань для людства. Реальність така, що вони впливали і продовжують впливати на соціальне буття мільйонів людей, деформують їхню моральну і правову свідомість.

Слабкість, неукоріненість цивілізаційних начал людського співжиття в багатьох сучасних державах дотепер не дозволяють ефективно перешкоджати деструктивним впливам антагоністичних відносин на соціальне життя. Водночас, не менш очевидно і те, що антагонізми — не єдина складова соціально-історичного процесу. їм активно протидіють інші форми міжсу-б´єктних відношень, спрямовані не на знищення зачатків і основ цивілізованості, а на самозбереження і розвиток людського роду, світової цивілізації і культури.

Суб´єкта антагонізованої свідомості вирізняють такі якості:

  1. Агресивність, підпорядкованість войовничим ідеологічним імперативам, що закликають до боротьби з дійсними або уявними противниками.
  2. Авторитарність, прагнення розглядати суспільні зв´язки крізь аксіологічну призму антитези «панування — підпорядкування».
  3. Імморальна готовність використовувати інших суб´єктів у якості засобів для досягнення власних цілей.
  4. Зневажливе ставлення до права, готовність діяти відповідно до принципу «вседозволеності».
  5. Різко негативне відношення до компромісів, нетерпимість до протилежних точок зору, поглядів, позицій.
  6. Брутальність як схильність до переважного використання насильства як методу вирішення конфліктних ситуацій.