Філософія права

2.10. Антагональний тип соціально-правових протиріч

Антагональні відносини відрізняються від антагоністичних динамічно-рівномірним характером, відносною збалансованістю, готовністю сторін до компромісів і конвенцій, а також взаємною відповідальністю сторін за зваженість і виконання прийнятих угод. У них ще продовжує зберігатися антитеза «ми — вони», але вона втрачає різко виражену опозиційність і «чорно-білу» контрастність антагонізму. У ній втрачається заборона на взаємопереходи і взаємоперетворення сторін. Виразне розуміння суб´єктами якісних відмінностей між ними не служить тут підставою для взаємної ворожнечі. Сторони виступають не як реальні або потенційні антагоністи-вороги, а як готові співробітничати конкуренти-суперники, що шанують права і свободи один одного. У їхніх відносинах домінує вже не імморальний, деструктивний дух уседозволеності, а зовсім інший умонастрій, який відкриває шлях до конвенціональної, позитивної моральності. Ця можливість корениться в змістовно-структурних властивостях обох сторін, де подібних за своїм характером властивостей, як правило, нітрохи не менше, ніж тих, що взаємо-виключають одна одну. Крім того, функціональна асиметрія протилежностей, коли одна сторона здатна на те, на що не здатна інша, схиляє до взаємодоповнюваності зусиль при вирішенні завдань, які мають обопільно важливе значення.

В антагональному протиріччі кожна із сторін, переслідуючи свої інтереси, водночас змушена виконувати певні зобов´язання і перед власною протилежністю. Ставлячи на перший план свої потреби, вона не може не рахуватися з потребами іншої сторони, тому що її власне становище і благополуччя значною мірою залежать від того, як буде до неї ставитися її протилежність. Тому суб´єкти беруть на себе зобов´язання не чинити дій, в результаті яких їхнє власне становище поліпшилося б за рахунок погіршення становища протилежної сторони.

Співіснування протилежностей в антагональному протиріччі передбачає, що моменти взаємопритягнення і взаємовідштовхування присутні на приблизно рівних основах. Будучи «тісно пов´язані розладом», сторони спільними зусиллями забезпечують рівноважний стан тієї соціальної системи, до якої вони обидві належать.

Суб´єкт з антагонально орієнтованою свідомістю прагне виявити у іншої сторони в змісті утримуваної нею позиції не тільки роз´єднуючі начала, але також і те, що здатне служити консолідуючим чинником. В результаті виникає щось нове, раніше відсутнє — продуктивне суспільне відношення, що дозволяє суб´єктам не тільки успішно вирішувати власні проблеми, але і генерувати нові соціальні цінності. Оскільки взаємні антагональні установки і прагнення уможливлюють поєднання зусиль протилежних сторін, зрештою у виграші опиняються і та й інша. Обом вдається досягти своїх цілей набагато швидше, ніж якби вони діяли порізно.

Особливість антагональної свідомості полягає в її постійному тяжінні до продуктивних контактів з контрагентами, до різних форм координації і кооперації спільних зусиль. Вона протиставляє імморальному принципу взаємної негації ідею єднання. І нехай це єднання в антагональних контактах є неповним, частковим, прагматично мотивованим, обумовленим безліччю умов, що допускають конкуренцію, все ж у ньому вже немає того деструктивного потенціалу, що міг би зводити нанівець усе те, чого досягнуто розвитком цивілізації.

Антагональне мислення закликає до відмови від антагоністичних відносин, що несуть суспільству і культурі непоправні втрати. Воно проти їхнього безроздільного панування і бореться за ствердження проміжного між антагонізмами і гармонією стану збалансованої рівноваги.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК АНТАГОНАЛЬНИЙ ПРИНЦИП

СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ Істотним суб´єктивним чинником, що забезпечує стабільність і надійність антагональної взаємодії соціальних суб´єктів, є принцип толерантності. Виступаючи як цивілізована форма реагування на відмінності і розбіжності позицій, толерантність дозволяє суб´єктам не протиставляти свої життєві погляди, ціннісні орієнтації і переконання поглядам і орієнтаціям іншої сторони, а визнавати за тими й іншими право існування в єдиному контексті соціальної реальності.

Принцип толерантності егалітарний за своєю вихідною суттю, оскільки передбачає ціннісну, моральну, юридичну рівність суб´єктів. Він виходить із визнання за іншою стороною права на особливу, нетипову думку, на своєрідність форм мислення, волевиявлення і поведінки.

Толерантність особливо важлива там, де соціум за своїми етнічними, національними, релігійними та іншими ознаками є надскладною поліморфною системою, усередині якої представники різних спільнот змушені взаємодіяти, мати загальні проблеми і вирішувати спільні завдання. Толерантність, як циві-лізуючий чинник, сприяє тому, щоб міжсуб´єктні, міжгрупові розбіжності не перетворювалися в дестабілізуючі, деструктивні чинники.

Толерантність, спрямована проти будь-яких форм нетерпимості і негативізму, не тотожна інертності і байдужості і не гасить іскри живого людського спілкування. У ній зосереджений цілеспрямований соціокультурний вектор, що забезпечує тактику пошуку спільних точок дотику для різних позицій. Вона дозволяє суб´єктам бачити не тільки безодню роз´єднуючих їх чинників, але і «міст» спільних інтересів, здатних поєднати сторони. Якщо ж такий «міст» відсутній, сторони мають можливість навести його, використовуючи для цього конструктивність і винахідливість свого соціального мислення.

АНТАГОНАЛЬНА ПРИРОДА ЦИВІЛІЗАЦІЇ Антагональний принцип лежить в основі соціальної філософії солідарності, примирення, конвенцій і компромісів. Примирення — це ще не єдність, не гармонія, але вже не антагонізм.

Це реальний продуктивний крок на шляху подолання відчуження і ворожості між соціальними суб´єктами.

Соціальна система, прагнучи до розвитку і динамічно-рівномірної стабільності, розробляє засоби і способи нейтралізації деструктивного потенціалу антагонізмів, переведення суспільних протиріч у режим антагонального існування, де відносини між протилежностями складалися б не на основах імморально-неправової вседозволеності, а були б підпорядковані певним нормам і принципам, що відкривають шлях до взаємокорисного співробітництва. Так виникає особлива соціальна якість соціальної системи — цивілізованість, протилежна дикості, варварству, стану «війни всіх проти всіх». Соціальна система, яка має цю якість, є цивілізацією.

Цивілізація — це надскладна система, що має ієрархізовану структуру, прагне до постійного підвищення міри своєї функціональної ефективності, до раціоналізації і стандартизації своїх нормативів, здатна до самонастроювання, саморегуляції, встановлення таких структурно-функціональних зв´язків, які здатні діяти тривалий час і забезпечувати існування соціуму як упорядкованої цілісності. Цивілізація створює необхідні організаційно-технологічні засоби для перетворення природного середовища, забезпечення життєдіяльності соціуму і розвитку його культурного, духовного потенціалу.

АНТАГОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ПРАВОПОРЯДКУ

Правопорядок виникає там, де можливе поєднання множинного, узгодження суперечливого і відносна однаковість різного. Він передбачає такі відношення між соціальним цілим і його частинами, коли сторони, залишаючись протилежностями, все ж приходять до відносин договірної рівноваги інтересів, обов´язків і прав.

Правопорядок посилено підтримується, зберігає стабільність і надійність у соціумі, де люди усвідомлюють себе суспільними істотами, цивілізованими суб´єктами, де вони мають зрілу правосвідомість, здатну цінувати як свої, так і чужі свободи і права. Антагональна рівновага своїх і чужих прав та обов´язків надає суспільному цілому оптимальну збалансованість і життєстійкість, робить його зручним для проживання соціальним середовищем, де люди мають різноманітні свободи і вміють користуватися ними з вигодами для себе і суспільства в цілому. Заради цих вигод і зручностей вони охоче йдуть на певні моральні і правові самообмеження, демонструють здатність до самодисципліни, повагу до прав і свобод своїх контрагентів. Так виникає система динамічно-рівномірних публічних і приватних правовідносин, що вносять у соціальне буття основи структурності. І це не жорстка структурність якогось омертвілого кістяка, а гнучка структурність живого соціального організму, відкритого для позитивних трансформацій, що має високий коефіцієнт опору різним ентропійним впливам зовнішнього і внутрішнього характеру.

Людина, яка знаходиться усередині цієї системи, почуває себе досить комфортно, щоб використовувати наявні в її розпорядженні права і свободи для своєї соціальної самореалізації. Вона охоче йде на різні угоди з іншими соціальними суб´єктами, знаючи про існування правових гарантій, що забезпечують укладені конвенції.

АНТАГОНАЛЬНА ПРИРОДА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Ознаки правової держави

Правовою є така держава, у якій система права надійно захищає громадян, їхнє життя, свободу, власність і особисту гідність від сваволі влади. Чим ефективніший такий захист, тим вищий ступінь цивілізованості правової держави, і таких рівнів може бути досить багато, що дозволяє говорити про філософсько-юридичну модель правової держави не як про якусь константу, а як про перемінну соціокультурну величину, змінну в соціальному часі і просторі. У цій моделі знайшла своє юридичне вираження потреба людини і громадянина в особистій автономії, емансипації від диктату державної влади.

В якості внутрішньо збалансованої соціальної системи правова держава має декілька головних, необхідних і достатніх ознак.

1. Пріоритет права над владою

Передбачається наявність системи зважених правових обмежень діяльності органів державної влади. Норми права блокують імовірність сваволі влади, перешкоджають будь-якимспробам держави реалізовувати свої владні функції на шкоду інтересам громадянського суспільства. Вони забороняють державі втручатися в приватне життя законослухняних громадян, змушують її рахуватися з принципом недоторканності прав і свобод особи.

2. Пріоритет природного права над позитивним правом

В основі діючого в державі законодавства лежать принципи невід´ємності і непорушності природних прав і свобод людини. Природне право кожного на життя, свободу, власність, особисту гідність, благополуччя і щастя складає основну суспільну цінність, що захищається чинним законодавством. Закони лише підтверджують, що природні права не даруються державою, а належать людині споконвічно.

Позитивне право вважає своїм обов´язком забезпечувати не тільки порядок і дисципліну в державі, а й свободу громадян.

Якщо в неправовій державі на першому місці стоять інтереси самої держави, а інтереси громадянського суспільства й особистості для неї просто не існують, то в правовій державі існує зовсім інша система пріоритетів. Згідно з нею позитивне право покликане забезпечувати й оберігати насамперед інтереси особистості і громадянського суспільства і тільки в другу чергу потреби самої державної машини.

Пріоритетне положення природно-правових норм і цінностей змушує систему позитивного права взаємно адаптувати і врівноважувати між собою всі три групи інтересів, що йдуть від держави, громадянського суспільства й особистості. Відповідні всім трьом вольові імпульси повинні бути приведені у відношення усталено-динамічної рівноваги і пов´яза