Філософія права

2.10. Антагональний тип соціально-правових протиріч

Антагональні відносини відрізняються від антагоністичних динамічно-рівномірним характером, відносною збалансованістю, готовністю сторін до компромісів і конвенцій, а також взаємною відповідальністю сторін за зваженість і виконання прийнятих угод. У них ще продовжує зберігатися антитеза «ми — вони», але вона втрачає різко виражену опозиційність і «чорно-білу» контрастність антагонізму. У ній втрачається заборона на взаємопереходи і взаємоперетворення сторін. Виразне розуміння суб´єктами якісних відмінностей між ними не служить тут підставою для взаємної ворожнечі. Сторони виступають не як реальні або потенційні антагоністи-вороги, а як готові співробітничати конкуренти-суперники, що шанують права і свободи один одного. У їхніх відносинах домінує вже не імморальний, деструктивний дух уседозволеності, а зовсім інший умонастрій, який відкриває шлях до конвенціональної, позитивної моральності. Ця можливість корениться в змістовно-структурних властивостях обох сторін, де подібних за своїм характером властивостей, як правило, нітрохи не менше, ніж тих, що взаємо-виключають одна одну. Крім того, функціональна асиметрія протилежностей, коли одна сторона здатна на те, на що не здатна інша, схиляє до взаємодоповнюваності зусиль при вирішенні завдань, які мають обопільно важливе значення.

В антагональному протиріччі кожна із сторін, переслідуючи свої інтереси, водночас змушена виконувати певні зобов´язання і перед власною протилежністю. Ставлячи на перший план свої потреби, вона не може не рахуватися з потребами іншої сторони, тому що її власне становище і благополуччя значною мірою залежать від того, як буде до неї ставитися її протилежність. Тому суб´єкти беруть на себе зобов´язання не чинити дій, в результаті яких їхнє власне становище поліпшилося б за рахунок погіршення становища протилежної сторони.

Співіснування протилежностей в антагональному протиріччі передбачає, що моменти взаємопритягнення і взаємовідштовхування присутні на приблизно рівних основах. Будучи «тісно пов´язані розладом», сторони спільними зусиллями забезпечують рівноважний стан тієї соціальної системи, до якої вони обидві належать.

Суб´єкт з антагонально орієнтованою свідомістю прагне виявити у іншої сторони в змісті утримуваної нею позиції не тільки роз´єднуючі начала, але також і те, що здатне служити консолідуючим чинником. В результаті виникає щось нове, раніше відсутнє — продуктивне суспільне відношення, що дозволяє суб´єктам не тільки успішно вирішувати власні проблеми, але і генерувати нові соціальні цінності. Оскільки взаємні антагональні установки і прагнення уможливлюють поєднання зусиль протилежних сторін, зрештою у виграші опиняються і та й інша. Обом вдається досягти своїх цілей набагато швидше, ніж якби вони діяли порізно.

Особливість антагональної свідомості полягає в її постійному тяжінні до продуктивних контактів з контрагентами, до різних форм координації і кооперації спільних зусиль. Вона протиставляє імморальному принципу взаємної негації ідею єднання. І нехай це єднання в антагональних контактах є неповним, частковим, прагматично мотивованим, обумовленим безліччю умов, що допускають конкуренцію, все ж у ньому вже немає того деструктивного потенціалу, що міг би зводити нанівець усе те, чого досягнуто розвитком цивілізації.

Антагональне мислення закликає до відмови від антагоністичних відносин, що несуть суспільству і культурі непоправні втрати. Воно проти їхнього безроздільного панування і бореться за ствердження проміжного між антагонізмами і гармонією стану збалансованої рівноваги.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК АНТАГОНАЛЬНИЙ ПРИНЦИП

СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ Істотним суб´єктивним чинником, що забезпечує стабільність і надійність антагональної взаємодії соціальних суб´єктів, є принцип толерантності. Виступаючи як цивілізована форма реагування на відмінності і розбіжності позицій, толерантність дозволяє суб´єктам не протиставляти свої життєві погляди, ціннісні орієнтації і переконання поглядам і орієнтаціям іншої сторони, а визнавати за тими й іншими право існування в єдиному контексті соціальної реальності.

Принцип толерантності егалітарний за своєю вихідною суттю, оскільки передбачає ціннісну, моральну, юридичну рівність суб´єктів. Він виходить із визнання за іншою стороною права на особливу, нетипову думку, на своєрідність форм мислення, волевиявлення і поведінки.

Толерантність особливо важлива там, де соціум за своїми етнічними, національними, релігійними та іншими ознаками є надскладною поліморфною системою, усередині якої представники різних спільнот змушені взаємодіяти, мати загальні проблеми і вирішувати спільні завдання. Толерантність, як циві-лізуючий чинник, сприяє тому, щоб міжсуб´єктні, міжгрупові розбіжності не перетворювалися в дестабілізуючі, деструктивні чинники.

Толерантність, спрямована проти будь-яких форм нетерпимості і негативізму, не тотожна інертності і байдужості і не гасить іскри живого людського спілкування. У ній зосереджений цілеспрямований соціокультурний вектор, що забезпечує тактику пошуку спільних точок дотику для різних позицій. Вона дозволяє суб´єктам бачити не тільки безодню роз´єднуючих їх чинників, але і «міст» спільних інтересів, здатних поєднати сторони. Якщо ж такий «міст» відсутній, сторони мають можливість навести його, використовуючи для цього конструктивність і винахідливість свого соціального мислення.

АНТАГОНАЛЬНА ПРИРОДА ЦИВІЛІЗАЦІЇ Антагональний принцип лежить в основі соціальної філософії солідарності, примирення, конвенцій і компромісів. Примирення — це ще не єдність, не гармонія, але вже не антагонізм.

Це реальний продуктивний крок на шляху подолання відчуження і ворожості між соціальними суб´єктами.

Соціальна система, прагнучи до розвитку і динамічно-рівномірної стабільності, розробляє засоби і способи нейтралізації деструктивного потенціалу антагонізмів, переведення суспільних протиріч у режим антагонального існування, де відносини між протилежностями складалися б не на основах імморально-неправової вседозволеності, а були б підпорядковані певним нормам і принципам, що відкривають шлях до взаємокорисного співробітництва. Так виникає особлива соціальна якість соціальної системи — цивілізованість, протилежна дикості, варварству, стану «війни всіх проти всіх». Соціальна система, яка має цю якість, є цивілізацією.

Цивілізація — це надскладна система, що має ієрархізовану структуру, прагне до постійного підвищення міри своєї функціональної ефективності, до раціоналізації і стандартизації своїх нормативів, здатна до самонастроювання, саморегуляції, встановлення таких структурно-функціональних зв´язків, які здатні діяти тривалий час і забезпечувати існування соціуму як упорядкованої цілісності. Цивілізація створює необхідні організаційно-технологічні засоби для перетворення природного середовища, забезпечення життєдіяльності соціуму і розвитку його культурного, духовного потенціалу.

АНТАГОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ПРАВОПОРЯДКУ

Правопорядок виникає там, де можливе поєднання множинного, узгодження суперечливого і відносна однаковість різного. Він передбачає такі відношення між соціальним цілим і його частинами, коли сторони, залишаючись протилежностями, все ж приходять до відносин договірної рівноваги інтересів, обов´язків і прав.

Правопорядок посилено підтримується, зберігає стабільність і надійність у соціумі, де люди усвідомлюють себе суспільними істотами, цивілізованими суб´єктами, де вони мають зрілу правосвідомість, здатну цінувати як свої, так і чужі свободи і права. Антагональна рівновага своїх і чужих прав та обов´язків надає суспільному цілому оптимальну збалансованість і життєстійкість, робить його зручним для проживання соціальним середовищем, де люди мають різноманітні свободи і вміють користуватися ними з вигодами для себе і суспільства в цілому. Заради цих вигод і зручностей вони охоче йдуть на певні моральні і правові самообмеження, демонструють здатність до самодисципліни, повагу до прав і свобод своїх контрагентів. Так виникає система динамічно-рівномірних публічних і приватних правовідносин, що вносять у соціальне буття основи структурності. І це не жорстка структурність якогось омертвілого кістяка, а гнучка структурність живого соціального організму, відкритого для позитивних трансформацій, що має високий коефіцієнт опору різним ентропійним впливам зовнішнього і внутрішнього характеру.

Людина, яка знаходиться усередині цієї системи, почуває себе досить комфортно, щоб використовувати наявні в її розпорядженні права і свободи для своєї соціальної самореалізації. Вона охоче йде на різні угоди з іншими соціальними суб´єктами, знаючи про існування правових гарантій, що забезпечують укладені конвенції.

АНТАГОНАЛЬНА ПРИРОДА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Ознаки правової держави

Правовою є така держава, у якій система права надійно захищає громадян, їхнє життя, свободу, власність і особисту гідність від сваволі влади. Чим ефективніший такий захист, тим вищий ступінь цивілізованості правової держави, і таких рівнів може бути досить багато, що дозволяє говорити про філософсько-юридичну модель правової держави не як про якусь константу, а як про перемінну соціокультурну величину, змінну в соціальному часі і просторі. У цій моделі знайшла своє юридичне вираження потреба людини і громадянина в особистій автономії, емансипації від диктату державної влади.

В якості внутрішньо збалансованої соціальної системи правова держава має декілька головних, необхідних і достатніх ознак.

1. Пріоритет права над владою

Передбачається наявність системи зважених правових обмежень діяльності органів державної влади. Норми права блокують імовірність сваволі влади, перешкоджають будь-якимспробам держави реалізовувати свої владні функції на шкоду інтересам громадянського суспільства. Вони забороняють державі втручатися в приватне життя законослухняних громадян, змушують її рахуватися з принципом недоторканності прав і свобод особи.

2. Пріоритет природного права над позитивним правом

В основі діючого в державі законодавства лежать принципи невід´ємності і непорушності природних прав і свобод людини. Природне право кожного на життя, свободу, власність, особисту гідність, благополуччя і щастя складає основну суспільну цінність, що захищається чинним законодавством. Закони лише підтверджують, що природні права не даруються державою, а належать людині споконвічно.

Позитивне право вважає своїм обов´язком забезпечувати не тільки порядок і дисципліну в державі, а й свободу громадян.

Якщо в неправовій державі на першому місці стоять інтереси самої держави, а інтереси громадянського суспільства й особистості для неї просто не існують, то в правовій державі існує зовсім інша система пріоритетів. Згідно з нею позитивне право покликане забезпечувати й оберігати насамперед інтереси особистості і громадянського суспільства і тільки в другу чергу потреби самої державної машини.

Пріоритетне положення природно-правових норм і цінностей змушує систему позитивного права взаємно адаптувати і врівноважувати між собою всі три групи інтересів, що йдуть від держави, громадянського суспільства й особистості. Відповідні всім трьом вольові імпульси повинні бути приведені у відношення усталено-динамічної рівноваги і пов´язані антагональни-ми зв´язками взаємної моральної і юридичної відповідальності.

Умови генезису громадянського суспільства

Громадянське суспільство являє собою складну, багатомірну, самоорганізовувану систему соціальних відносин, що складаються природно між індивідами, де кожний виступає не як підданий держави, а як приватна особа, яка має свої особисті життєві цілі. До громадянських відносин відносяться сімейно-родинні, виховно-освітні, моральні, релігійні, товарно-грошові взаємозалежності. Вони зв´язують людей особистими інтересами і потребами матеріального і духовного характеру. Культивуючи ці зв´язки, люди мають своєю метою не державне благо, а особисте щастя і процвітання.

У формально-структурному аспекті громадянське суспільство представляє сукупність існуючих добровільних об´єднань, союзів, організацій, що дозволяють індивідам спілкуватися на грунті родинних практично-духовних інтересів. Воно не дозволяє громадянам уподібнитися якомусь розсипу автономних атомів і пропонує безліч форм соціальної кооперації, заохочує різні прояви людської солідарності.

Стихійно виникаючі корпорації громадян здатні не тільки задовольняти їхні потреби, але і захищати їхні інтереси і природні права від надмірного диктату держави. Якщо зіставляти такі соціальні величини, як держава й особистість, то різнове-ликість їхніх масштабів дозволяє державі впевнено привласнювати собі провідну роль. У її очах інтереси окремої особистості і її власні інтереси в принципі не можуть бути рівнозначні. Якщо держава із задоволенням сприймає такий стан справ, то індивід далеко не завжди готовий його прийняти. І ось тут йому на допомогу приходить громадянське суспільство в якості ідеї і соціальної реалії. Саме воно, охороняючи природні права «маленької людини», здатне систематично захищати їх від зазіхань грізного «Левіафана», поставити інтереси обох сторін в один ряд, прирівняти їх, знайти реальні практичні засоби для їхнього врівноваження.

Громадянське суспільство —досить пізнє історичне утворення. Це феномен західної правової цивілізації Нового часу. Його виникнення передбачало дві головні умови — перехід традиційного, феодального суспільства в індустріальну фазу розвитку і виникнення цілих генерацій емансипованих громадян, що усвідомлюють невід´ємність своїх природних прав.

Починаючи з XV ст. у Європі йшов розвиток промислового виробництва. Одночасно з плавною і неухильно набираючою силу і масштаби індустріалізацією складалися держави нового типу, змінювалася соціальна структура суспільств, зростало міське населення, виникали нові соціальні групи і класи. Зі змінами економічних основ соціального життя, появою ринку праці, товарів і послуг відбувалися зміни у способі життя і психології значної кількості людей, підвищувався статус науки й освіти.

Усе це відбувалося на тлі росту економічної могутності цілого ряду європейських держав. Навколо найбільших із них складався особливий соціально-економічний універсум, або «світ-економіка». Держава, що розміщується в центрі такого «сві-ту-економіки», завжди була незвичайною, сильною, динамічною, часто досить агресивною, здатною вселяти повагу і навіть страх. Такими були Венеція в XV ст., Голландія в XVII ст., Англія у XVIII—XIX ст. Вони мали сильні уряди, які домоглися стабільного соціального порядку усередині їхніх країн, гарантували підприємницькі і торгові свободи, були здатні при вирішенні зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних проблем вдаватися до насильства. Ці держави, їхні правлячі еліти були готові поділяти свою владу з капіталом. Служачи собі, вони служили і капіталу, організовували процес сходження буржуазії і політичної практики меркантилізму.

Усі ці процеси активізували динаміку становлення громадянських суспільств, покликаних урівноважити владні амбіції сильних держав, не дозволити останнім перетворитися на політичних монстрів і заповнити собою весь соціальний простір.

З відмовою від традиційної системи замкнутих натуральних господарств, із розпадом жорстких феодальних структур і розвитком товарно-грошових відносин перед індивідом розширюється соціальний простір свободи. У нього з´являються значні можливості у виборі занять і форм соціального самовизначення і самоствердження.

Трансгресивні нахили західної людини, стримувані середньовічними інститутами, тепер виявляють перед собою широке поле застосування. Людина Нового часу, — підприємець, мореплавець, землепроходець, честолюбець і авантюрист,— прямує до незвіданого, до того, що раніше здавалося забороненим. Замість християнської смиренності вона демонструє нескориму гординю, а замість служіння Богу — зухвалі пориви до освоєння світу. Усвідомлюючи цінність власної особистості, вона знаходить для своєї потреби особистої автономії юридичне вираження в ідеї громадянських свобод і природних прав людини на соціальне самовизначення. Паралельно вона робить практичні зусилля по створенню спеціальних засобів для проведення цієї ідеї в життя — парламентів, демократичних партій, вільної преси та ін. Через них у індивіда як приватної особи з´являється можливість впливати на державу, обмежувати її владні функції, якщо вони заважають розвитку цивілізації і культури.

Цивілізаційні функції громадянського суспільства

1. Ауторегулятивна функція

Громадянське суспільство, проводячи в життя, втілюючи в практику соціальні ініціативи, що йдуть «знизу», забезпечує процеси саморегуляції усередині цивілізаційної системи. Воно доповнює вертикальні владні відносини, що стверджуються державою, культивуванням горизонтальних соціальних відносин, які функціонують на основі принципів саморегуляції. Певна частка владно-управлінських функцій переходить від держави до самоврядних асоціацій громадян. їхня зустрічна активність, що досягає нерідко високого ступеня енергетичної напруги, але при цьому не виходить за правові рамки, не потребує втручань держави, оскільки взаємопогашається антагональни-ми відносинами здорової, продуктивної змагальності і солідарності.

2. Гомеостатична функція

Громадянське суспільство, виступаючи в якості рівновеликої противаги стосовно держави, дозволяє підтримувати соціальну систему в стані динамічної рівноваги — гомеостазису. Воно знаходить і виробляє легітимні, соціокультурні засоби по здійсненню взаємної адаптації зустрічних вимог держави й особистості. Проводячи тактику загального співробітництва, переговорів, консультацій, угод, створює внутрішню збалансованість усієї системи. Між головними соціальними суб´єктами — особистістю, державою і громадянським суспільством складаються антагональні відносини рівноважної триєдності. У результаті переходу частини управлінських функцій від держави до асоціацій громадян етатистський дисбаланс влади поступається місцем більш гармонічній моделі соціальної взаємодії.

Держава та особистість, які здаються спочатку непорівню-ваними соціальними величинами, за наявності розвиненого громадянського суспільства набувають ціннісну рівновеликість. Громадянське суспільство поступово і прямо сприяє тому, щоб держава й особистість ставилися один до одного з однаковою взаємною повагою. Не заохочуючи ні етатистську сваволю, ні правовий нігілізм індивідів, воно активно сприяє укріпленню і стабілізації соціального порядку усередині цивілізаційної системи. Взаємна етична вимогливість і взаємна юридична відповідальність держави, особистості і громадянського суспільства надають соціальному життю надзвичайно важливу якість, іменовану цивілізованістю.

На порівняно високих щаблях розвитку цивілізаційної системи громадянське суспільство і держава починають виступати як дві однаковою мірою необхідні одна одній соціальні форми. Постійно ведучи між собою взаємоповажний діалог, вони встановлюють рівноважні відносини перманентного функціонального агону, що має не деструктивну, а глибоко конструктивну природу. При цьому усі виникаючі соціальні проблеми вирішуються не шляхом розтрощування державних структур або розтоптування окремих осередків громадянського суспільства, а через конструктивні діалоги, пошук можливостей угод і компромісів. З певною часткою умовності можна стверджувати, що роль, яку відіграє держава, нагадує батьківську функцію, а роль громадянського суспільства — материнську. Від їхнього союзу народжується те головне, заради чого цей союз укладається, — вільна, всесторонньо розвинена людина, яка веде повнокровне життя. Для індивіда м´яка материнська опіка з боку громадянського суспільства служить охоронним чинником, що оберігає його від зайвої владної суворості держави.

3. Правозахисна функція

Громадянське суспільство виступає гарантом прав і свобод особи. За допомогою різноманітних легітимних засобів воно захищає права окремих громадян і об´єднань від диктату й адміністративної сваволі державно-бюрократичного апарату. Воно змушує державу постійно корегувати свої владні дії так, щоб вони не виходили за межі правових норм. Воно не дозволяє державі монополізувати управлінську функцію, стримує наявну в ній тенденцію до надмірної централізації і бюрократизації. Ці дії громадянського суспільства особливо важливі там, де владні функції держави починають заважати розвитку цінностей цивілізації і культури або відверто ущемляють природні права людини.

Людина має право жити не для держави, а для себе і своїх близьких, шукати сенс життя не в державній службі, а в сферах приватного життя, у дружбі, любові. Але для цього вона повинна мати статус самостійної цінності, а не елемента в системі державного механізму. Це стає можливим при створенні різноманітних спеціальних союзів по захисту природних прав і свобод.

На відміну від держави з вихідними від неї імперативами обов´язку, зобов´язань, дисципліни, від громадянського суспільства походять вимоги, щоб у соціальній сфері завжди був простір для вільного самовизначення особистості. Насправді не держава, а громадянське суспільство стоїть на сторожі класичного правового принципу «дозволено усе, що не заборонено законом». Цей принцип відображає паритетність, антагональність відносин держави і громадянського суспільства. В умовах такого динамічно-рівноважного паритету громадянське суспільство оберігає простір індивідуальної свободи, а держава, не вторгаючись у цей простір, стоїть на його кордонах, не дозволяючи свободі виходити за береги, окреслені законом.

Одне з головних завдань цивілізованого громадянського суспільства полягає в захисті природного права особистості на приватне життя в сферах сім´ї, домашнього господарства, дозвілля, приятельських та інтимних зв´язків. Характерно, що марксистська ідеологія тотального соціального контролю за особистістю ставила на перше місце громадське життя, а до приватного життя, якщо воно починало стосуватися людини і відривати від суспільних справ, відносилася негативно, шельмувала його як прояв «міщанства». Нападаючи на «обивателів», «міщан», тоталітарний режим цілився при цьому в ідею громадянського суспільства, прагнув в корінні знищити його паростки, що йому цілком вдавалося.

Зріле, розгорнуте у всій повноті своїх можливостей громадянське суспільство оберігає і внутрішнє, духовне життя особистості, захищає від невиправданих бюрократичних та ідеологічних втручань у сферу, де проходять найбільш активні процеси духовних шукань і творчості. Авторитарні імперативи держави, її нав´язлива патерналістська опіка, як правило, несумісні зі складною духовною роботою, що відбувається у творчій свідомості поетів, письменників, художників, композиторів, філософів.

Ще одним важливим напрямом правозахисної діяльності громадянського суспільства є організація широких суспільних обговорень законодавчих ініціатив держави. Союзи й асоціації громадянського суспільства не тільки піддають такі ініціативи юридичним та етичним експертизам, публікуючи в пресі думки незалежних експертів, але і самі виступають з власними законотворчими пропозиціями, націленими на подальшу гуманізацію правової системи. Громадянське суспільство активно використовує своє право на альтернативні законопроекти, які відрізняються від тих, що висуваються офіційною владою. 4. Інтегративна (консолідуюча) функція На відміну від держави, що здійснює «механічну» інтеграцію індивідів, громадянське суспільство культивує «органічну» солідарність. Консолідуючи громадян за допомогою позадержа-вних, неформальних спільнот, воно перешкоджає атомізації, взаємовідчуженню громадян. Пропонуючи безліч форм соціальної кооперації, заохочуючи створення нових об´єднань на грунті спільних матеріальних і духовних інтересів, громадянське суспільство дозволяє індивіду просуватися по шляху соціального ствердження не за рахунок протиставлення себе іншим, а через використання соціальних зв´язків, ділових, творчих контактів з іншими людьми. Через взаємообмін результатами і продуктами матеріальної і духовної діяльності, через впровадження соліда-ристських цінностей забезпечується консолідація соціальної системи в єдину, органічну цілісність. Взаємодія суб´єктів отримує гарантовану стабільність, коли вони взаємозбагачують один одного та в результаті виникають продуктивні суспільні відносини, що дозволяють їм не тільки успішно вирішувати власні практично-духовні проблеми, але і генерувати нові соціальні цінності. Взаємні антагональні установки уможливлюють інтеграцію зусиль і більш швидке досягнення позитивних соціальних цілей.

Г. Спенсер, який вважав, що загальна основа соціальної інтеграції полягає в розмірності одержуваних вигод із наданими послугами, виділяв чотири типи кооперації:

1) однорідна, гомогенна кооперація, при якій однакові зусилля поєднуються для однакових цілей, одночасно здійснюваних;

2) не зовсім однорідна кооперація, де однакові зусилля поєднуються для однакових цілей, здійснюваних не одночасно;

3) гетерогенна кооперація, де неоднакові зусилля поєднуються для однакових цілей;

4) гетерогенна кооперація, де неоднакові зусилля поєднуються для неоднакових цілей.

Громадянські відносини, підтримувані за допомогою зазначених типів кооперації, корисні для добробуту всієї соціальної системи в цілому і для успішної життєдіяльності індивідів, що входять до неї. Розвиваючи цю думку, Г. Спенсер писав: «Головні риси того кодексу, при якому цілком досконале життя досягається шляхом добровільної кооперації, можуть бути виражені дуже просто. Основна вимога полягає тут у тому, щоб діяльність кожної людини, спрямована на підтримання життя, приносила їй кожна той вид і ту суму вигод, які досягаються нею за природних умов; а це передбачає, по-перше, що вона не повинна страждати від прямих нападів на особистість і власність; а по-друге, що вона не повинна страждати навіть непрямим чином від порушень договорів. Після того, як життя буде полегшено найбільшою мірою дотриманням цих негативних умов добровільної кооперації, що уможлюють постійний обмін послугами, відповідно до укладених договорів, це життя знаходить собі ще подальше полегшення у взаємному обміні послугами понад договір...».

Ідея кооперації-інтеграції, здійснюваної в соціальному житті на рівні громадянського суспільства, привертала увагу мислителів найрізноманітнішої орієнтації. Так, О. О. Богданов запропонував гранично широке трактування інтеграції, розуміючи її як загальну категорію, що позначає будь-який вид поєднання, обміну, співробітництва. Згідно з його концепцією, збільшення й ускладнення зв´язків у громадянському суспільстві з необхідністю веде до зближення соціальних суб´єктів — інженерів з робітниками, вчителів і лікарів у селах з селянами тощо. Повільно, але неухильно йдуть інтегративні процеси, проявляючись як у практичній, так і в духовній сферах. Логіка цих взаємних зближень має позитивний прогноз на майбутнє. Водночас інтеграція вимагатиме від соціальних суб´єктів колосальних зусиль і навіть жертв. «Навіть сама мирна і взаємна асиміляція поруч проживаючих племен проходить через незліченні тертя і дрібні сутички, що виникають на основі розбіжних інтересів і взаємного нерозуміння, тобто, по суті, різної структури соціально-культурних комплексів, що зливаються... Подібним же чином об´єднання партійних, наукових, культурних організацій, хоча і заздалегідь пов´язаних спільністю соціального середовища, спорідненням соціального складу і своїх життєвих тенденцій, обходиться завжди в чималу суму зусиль і супроводжується завжди усуненням деяких елементів. Перше означає витрату активностей на взаємне пристосування організацій, що зливаються; друге — пряму втрату через негативний добір комбінацій, не пристосованих до нової структури.

Так, наприклад, при злитті політичних партій або фракцій, щоб уникнути внутрішньої боротьби, приносяться в жертву деякі елементи програмні і тактичні, знищуються деякі приватні органи, посади, особливі центри, викидаються, звичайно, і деякі члени організацій, незадоволені об´єднанням або здатні служити перешкодою йому. При занадто великій розбіжності кон´югуючих компонентів, розтрата активностей і нових протиріч можуть стати такими великими, що життєздатність цілого буде нижча, а не вища колишньої, і справа скінчиться занепадом або зворотним розпадом»1. У цій великій цитаті досить виразно поданий драматичний дух антагональних протиріч, характерних для громадянського суспільства. Вони, незважаючи на супутні їм компроміси і конвенції, усе ж залишаються протиріччями з усіма витікаючими наслідками у вигляді людських переживань, вибухів емоцій і пристрастей, без яких неможливе повнокровне життя громадянського суспільства.

5. Культуротворча функція

Громадянське суспільство, створюючи культурний простір творчої свободи, необхідний для духовного розвитку індивідів, дозволяє активно нарощувати творчий потенціал. На відміну від держави, яка сама не творить, а лише забезпечує народ необхідними для цього матеріальними й організаційними умовами, громадянське суспільство виступає як справжній творець культури. Його зусиллями формується духовна атмосфера творчості, у якій можуть успішно здійснюватися процеси соціалізації, виховання, утворення нових поколінь. Воно пропонує багато культурних форм, за допомогою яких особистість могла б стверджувати свою значимість. Художники, філософи, поети виростають не в коридорах державних владних інститутів, а в материнському лоні громадянського суспільства.

Громадянське суспільство активно формує правосвідомість особистості, її правову культуру. Допомагаючи громадянину усвідомлювати свою значимість, розвиваючи свідомість власної гідності, воно культивує психологію самоцінних суб´єктів, сповнених усвідомлення власної гідності.

Своєю повсякденною практикою громадянське суспільство доводить індивіду, що крім таких цінностей, як влада, кар´єра, у системі державної ієрархії існує багато цінностей, якими багате приватне життя, де є спілкування з природою, любов, родина, заняття мистецтвом, наукою, спортом. Воно дає індивіду можливість вести повноцінне цивілізоване, культурне існування, наповнене змістом і радощами життя. Більше того, сповідуючи філософію приватного життя, громадянське суспільство прагне переконати індивіда в тому, що саме воно, а не держава є джерелом істинно високих і чистих радостей буття.

6. Сублімативна функція

У теорії 3. Фрейда поняття сублімації означає трансформацію життєтворчої енергії людського організму у соціокультур-ну енергію творчої діяльності. Сублімативна функція громадянського суспільства полягає в тому, що воно дозволяє людині направляти надлишок своєї вітальної і соціальної енергії в легітимне русло цивілізованого спілкування. Тим самим знижується небезпека виникнення ситуацій соціальної напруженості і соціальних конфліктів. Громадянське суспільство надає багатосоціокультурних «клапанів», що дають позитивний вихід енергії людей. Вони не дозволяють їй накопичуватися до критичного рівня і трансформуватися в деструктивну силу, яка загрожує ескалацією насильства і кримінальними ексцесами. Це особливо важливо стосовно молоді. Підвищена емоційна збудливість, яскраво виражена схильність до активних форм соціального самоствердження, безустанний пошук можливостей для застосування своїх сил можуть перетворюватися за участю різних ланок системи громадянського суспільства на чинники підвищення рівня цивілізованості соціального життя.

Протиріччя між громадянським суспільством і державою

Громадянське суспільство і держава — два цивілізаційних начала. Взаємопроникаючи одне в одне, вони перебувають у відношеннях суперечливої взаємодії. Кожна сторона активно впливає на іншу. Обидві сприяють розвитку одна одної і фактично не можуть існувати одна без одної.

Можливі три типи протиріч у відношеннях між державою і громадянським суспільством.

1. Антагоністичне протиріччя

Це найбільш драматичний варіант взаємодії, коли сильна держава деспотичного або тоталітарного характеру цілеспрямовано винищує паростки громадянського суспільства, переслідує будь-які спроби громадян відстоювати свої природні права.

Інший прояв даного антагонізму виглядає як повстання громадянського суспільства проти держави, найчастіше іменоване революцією. Тут протиріччя набуває характеру відкритої війни, під час якої стихійно виникають різноманітні нові організаційні структури для вирішення конкретних практичних завдань. На їхній основі в майбутньому можуть розвинутися нові форми державної і громадянської життєдіяльності.

В умовах наступного переходу від неправової державності до правової антагоністична парадигма соціальних взаємодій здатна протягом якогось часу заявляти про себе досить активно. Усередині становлюваного громадянського суспільства можуть виникати мінливі, дисфункціональні елементи, що відрізняються деструктивною спрямованістю їхнього активізму, явновираженою агресивністю націонал-патріотичного і релігійно-сектантського характеру.

2. Антагональне протиріччя

Дане протиріччя має місце в тих випадках, коли держава і молоде, становлюване громадянське суспільство рухаються шляхом взаємної адаптації одне до одного. Громадянське суспільство набирає силу і поступово перетворюється в рівновелике начало, що врівноважує силу держави. Цей процес його посилення, диференціації, функціонального ускладнення невідривний від процесу набуття державою статусу правової держави. Обидві сторони активно сприяють розвитку одна одної на взаємних договірних основах. Громадянське суспільство зацікавлене в сильній правовій державі, яка не могла б бути поваленою політичним переворотом, перейти в диктатуру і потім повести репресивну політику стосовно нього. У свою чергу, правова держава зацікавлена в розвиненому громадянському суспільстві як соціокультурному резервуарі, здатному поставляти інститутам управління обдарованих адміністраторів, політиків, державних діячів.

Антагональна взаємозалежність обох сторін даного протиріччя настільки виразна, що при слабкому, ще тільки народжуваному громадянському суспільстві і держава не може бути правовою. І навпаки, при зрілому громадянському суспільстві держава незмінно отримує здатність бути правовою і неухильно розвивати в собі цю властивість.

3. Агональне протиріччя

Це фаза найвищої зрілості форм і здібностей громадянського суспільства і правової держави. Тут пускає глибокі корені взаємна переконаність, що жодна із сторін не може існувати без іншої, що чим ефективніша і продуктивніша діяльність однієї, тим змістовніше існування іншої. У цих умовах народжуються довгострокові програми соціокультурної співтворчості, які ще більше зміцнюють союз громадянського суспільства і правової держави, виступають як дві рівновеликі, рівноцінні іпостасі цивілізованого соціуму.

Логіка агональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави дає найбільші можливості для реалізації людиною її природних прав. А сама реалізація має в цих умовахнайбільш цивілізовані і продуктивні форми, що максимально відповідають інтересам і особистості, і суспільства.