Філософія права

2.11. Агональний тип соціально-правових протиріч

Принцип агону (від грец. agon — змагання) — це соціальна формула мирної змагальності суб´єктів, яка введена в межі гуманістичних норм і передбачає рівнозначність ціннісних статусів сторін. В атональному протиріччі, на відміну від антагональ-ного, взаємодія має своєю головною метою не односторонні прагматичні інтереси суб´єктів, а такі результати, що вели б до подальшого, більш глибокого єднання сторін, а з ним і до зростаючої міри гармонійності того соціального цілого, до якого безпосередньо належать обидві протилежності. Цим соціальним цілим може бути сім´я, група, колектив, нація, народ, держава і зрештою людство як єдиний суб´єкт.

Принцип агону виключає насильство як спосіб вирішення протиріч. Він націлює обидві сторони, чи то індивіди або спільноти, на пошук шляхів до соціальної гармонії. При цьому одним із головних засобів саморегуляції агональних відносин стає слово — політичне, юридичне, етико-педагогічне, релігійно-проповідницьке, літературно-філософське тощо. Не випадково такі принципові противники насильства, як Будда, Сократ, Христос, Толстой, Ганді, Швейцер, відводили слову, усному і письмовому, надзвичайно важливу роль у відстоюванні гуманістичних принципів соціального буття. Примітна також думка сучасного дослідника соціальних функцій засобів масової інформації М.Маклюена про те, що на зміну традиційному типу цивілізації повинен у майбутньому прийти новий, названий ним «ораль-ним», де словесні аргументи будуть відігравати визначальну роль при вирішенні більшості соціальних протиріч.

В умовах агональної взаємодії протилежні сторони розглядають єдність як абсолютну, безумовну цінність. їхнє єднання грунтується як на об´єктивних, загальних основах, так і на суб´єктивній здатності сторін бачити у своїй протилежності власне «alter ego» («інше я»). Подібні відносини виступають як неодмінна умова розвитку й удосконалення кожної з протилежностей. Одна сторона реалізує свої здатності, розвиває сили, нарощує творчий потенціал при обов´язковій участі іншої.

Атональна взаємодія — це процес соціальної співтворчості, у якій сторони мають на меті не стільки відстоювання власних пріоритетів і досягнення своїх, особливих цілей, скільки спільне вироблення цінностей життя і культури, що вписуються в коло таких понять, як істина, добро, краса, любов, дружба, щастя.

Принцип агону вводить міжсуб´єктні протиріччя в широкі і вільні культурні форми, що відкривають перед людьми шляхи до повного подолання відчуження, дають можливість звільнитися від надлишку агресивності, егоїзму, марнославства з користю для себе і суспільства. Атональні відносини дозволяють людині спрямувати свою вітальну і соціальну енергію в русло як ігрової, так і цілком серйозної культуротворчої діяльності і тим самим із максимальною повнотою реалізувати свої здібності і прагнення.

Агональні відносини є таким типом міжсуб´єктної взаємодії, де духовна автономія обох сторін визнається в якості абсолютної цінності. Особистісна суверенність, що розкривається в різноманітності багатьох видів і форм культурної змагальності, має властивість не деформувати і не руйнувати людські співтовариства, а навпаки, сприяти їх розвитку й удосконаленню.

Видатний нідерландський дослідник Й. Хейзінга у своїй книзі «Homo Ludens» («Людина граюча») розкрив роль агональ-но-ігрового начала в правосудді. На його думку, лише досить поверхневий погляд не в змозі побачити, що судочинству властивий характер ігрового змагання. Ще давні греки вважали судовий спір між позивачем і відповідачем різновидом агону, де сторони, змагаючись у красномовстві і мистецтві аргументації, зверталися до третейського судді. При цьому нерідко атональна ідея перемоги над противником, азартне бажання виграшу закривали правовий і меркантильний бік справи.

Й. Хейзінга показує, що в багатьох давніх цивілізаціях судочинство підпорядковувалось троякій класифікації:

1) суд як змагання;

2) суд як азартна гра, що обіцяє або виграш, або програш;

3) суд як словесний двобій.

При цьому скрізь був важливим елемент удачі, везіння, фортуни, щасливого шансу.

Дослідник виявив глибоку архаїчну основу в уявленнях про агонально-ігрові особливості правосвідомості. Так, у середні віки і Новий час ці уявлення продовжували зберігатися в практиці лицарських двобоїв і дуелей між дворянами, що заміняли судові розгляди. Характерно, що суспільна думка довгий час визнавала доцільність і законність цих форм вирішення виникаючих конфліктів. Якщо дуель, як ритуальна ігрова форма, велася без порушення правил, то її результат прирівнювався до справедливого судового рішення і не міг викликати кровну помсту з боку родичів убитого.

Й. Хейзинга стверджував, що агональна природа давнього правосуддя привела з виникненням філософії до появи атональних картин світобудови. На його думку, греки перенесли принцип боротьби-змагання зі сфери права на світовий процес для того, щоб осмислити його в термінах правосуддя. Так з´явилися античні теорії космосу (порядку), справедливості і відплати, а з юридичного поняття провини виник термін для вираження природної причинності.

Як би там не було, але ці стародавні уявлення виявилися надзвичайно життєстійкими. І вони продовжують входити до сучасних концепцій права, у тому числі міжнародного, де політична змагальність держав поступово набуває зрілі правові форми. Принципи дипломатичної взаємодії, зобов´язання сторін дотримуватися домовленостей, офіційно повідомляти про припинення раніше укладених угод нагадують правила гри. Але саме ці і багато інших подібних правил й об´єднують держави в міжнародне співтовариство і створюють упорядкований світ сучасної цивілізації. І варто лише окремим державам перестати брати участь у цих політично-правових, дипломатичних іграх із їх суворими правилами і принципами, як зникне цивілізована оформленість соціального життя і світу почне загрожувати небезпека поринання в стан неоварварства. Іншими словами, без агонально-ігрового елемента стають неможливими ні культура, ні розвиток цивілізації, ні підтримання правопорядку усередині держав і в міждержавних відносинах.