Філософія права

2.14. Нормативність міфологічної свідомості

Міфологія — найдавніша форма духовної культури, продукт колективної творчості багатьох поколінь людей родової епохи, коли цивілізація тільки зароджувалася і йшов процес «первісного нагромадження» соціокультурного досвіду.

Міфи свідчили про те, що давня людина усвідомлювала власну залежність від вищих сил, визнавала їхню безмежну могутність і розуміла, що зобов´язана діяти в заданих ними межах.

Наявні в міфах «першонорми» соціальної поведінки включали уявлення про належне і заборонене, насамперед про те, що людина — це не автономна одиниця, а частина свого роду, що є одним з елементів космічного світопорядку.

Нормативно-регулятивна функція міфології, націленої як на світопояснення, так і на підтримання соціального порядку, мала потрійну спрямованість. «Першонорми» покликані були регулювати відношення між індивідами, між індивідом і родом, а також між родом і Космосом.

У міфологічній картині світу оточуюча людину дійсність поставала як єдине ціле, де кожному елементу, кожній частці, будь то рослина, тварина або небесне світило, відводилося своє певне місце. На цьому базувалося відчуття і усвідомлення усталеності і законовідповідності всього сущого. «Так було, так є і так повинно бути завжди» — ось характерний умонастрій, що мав місце в давніх міфах народів світу.

Міфологічна свідомість накладала на картину світобудови модель подвійних ознак і розглядала реальність крізь призму протиріч-опозицій: хаос — космос, земля — небо, денне — нічне, життя — смерть, чоловіче — жіноче, свої — чужі. Світопо-рядок поставав в очах первісної людини як сукупність незліченної кількості різних пар протилежностей.

У картині соціального світу всі люди ділилися на дві категорії — родичі-одноплемінники і чужинці. Антитеза «ми — вони» була вихідною для архаїчного соціального мислення. «Свої» при цьому наділялися позитивними рисами, а «чужі» — негативними. Ставлення до «чужинців» було сповнене недовіри, ворожості і страху тому, що в них завжди вбачалося джерело небезпеки. Якщо серед одноплемінників треба було дотримуватися правил взаємопідтримки, взаємоповаги, шанобливості до старшого, турботи про молодших, то стосовно «чужих» усі вони скасовувалися, а допускалися підступництво, жорстокість, кровожерливість.

Міфологічні уявлення співвідносилися з глибинними, підсвідомими рівнями людської психіки, наявні в них нормативні приписи мали несвідомо-авторитарний характер і не припускали сумнівів у своїй правомочності, не допускали критики і не підлягали спростуванням.

Запас соціального досвіду, нормативно-регулятивний потенціал стародавніх міфів виявилися настільки значними, що епохи матріархату і патріархату не зуміли витратити їх цілком і передали, як естафету, наступним століттям. У наступні часи, у нових соціально-історичних умовах багатьом «першонормам» вдалося знайти нове життя усередині різноманітних форм релігії, моральності і права.

Геракліт стверджував, що «вогонь живе смертю землі». Пе-рефразуючи його думку, можна стверджувати, що право живе смертю міфа. З тотального сикрезису архаїчної міфології, із розпадаючої маси цієї грандіозної цілісності виникла культура, яку можна порівняти з багатоголовою фантастичною істотою, одна голова якої — це релігія, інша — мистецтво, третя — моральність, четверта — філософія, п´ята — право. Але у них в усіх один, спільний тулуб, що не дозволяє їм забути про своє генетично споконвічне споріднення.

Подальші століття історії цивілізації чимало зробили для того, щоб піддати забуттю і навіть попросту поховати архаїчне тіло міфа і зробити так, щоб «голови», відокремившись від «тулуба» і отримавши самостійність, забули про споріднення з ним і між собою. Тоді і виникла підстава для припущення, що право живе смертю міфа. Але дослідження вчених XX ст. дозволяють стверджувати, що дане припущення неправильне. Набагато точніше було б сказати: право живе вічним життям міфа. За всіх часів право являло собою одну з форм інобуття міфа. Нормативність міфології, розподілена різною мірою по різних сферах культури, у найбільшій мірі сконцентрувалася в праві. Заручившись силою і авторитетом держави, вона стала ефективним засобом консолідації суспільства і підтримання в ньому необхідного порядку. Пафос залякування, що був яскраво виражений в архаїчних міфах, був повністю успадкований і почав старанно відтворюватися механізмами державного примусу. Лише в невеликій мірі присутній у релігії і моральності, він у максимально можливому обсязі увійшов у право. Так, відома метафора держави як земного бога являє собою не що інше, як міфологему. Архаїчна міфологема Долі, що означала абсолютну владу вищих, надособистісних сил над людиною, із настанням «пост-осьового», постміфологічного часу знайшла для себе можливість існування не тільки в сфері релігійної свідомості, але й у соціальній сфері практичних відносин. Виявився соціальний суб´єкт, який охоче привласнив собі вже накопичені нормативно-регулятивні резерви міфологеми Долі. Ним стала держава.

Дані сучасних досліджень дозволяють констатувати, що різні компоненти міфа присутні у всіх сферах суспільної життєдіяльності. Міф виступає як універсалія, як тотальність, що охоплює все людське буття — психіку, моральність, ідеологію, політику, соціальну поведінку індивідів і мас. Правова реальність у цьому сенсі не є виключенням. Правда, ступінь присутності в ній міфологічного начала, характер і форми його проявів ще не стали предметом спеціальних наукових досліджень, але необхідність у них досить очевидна.

Тема «міф і право» може бути розгорнута в декількох напрямах:

1) нормативний зміст стародавніх міфів, викристалізування усередині них універсальних, архетипічних нормативно-ціннісних структур, на основі яких в епоху «осьового часу» почали складатися закони і принципи писаного права;

2) виявлення слідів архаїчних міфологем у нормах і принципах природного і позитивного права;

3) ціннісно-орієнтаційний і нормативно-регулятивний вплив наявних у підсвідомості сучасної людини архетипів на її правосвідомість;

4) вплив архетипів колективного несвідомого на суспільну правосвідомість;

5) логіка і механізми перетворення ірраціональності міфологем в раціональний зміст нормативних моделей правомірної поведінки;

6) структурно-змістові ознаки міфа і права; подібність та відмінності;

7) сучасні форми ідеологічної і політичної міфотворчості як засобу впливу на суспільну та індивідуальну правосвідомість.

Міф притягає до себе суб´єкта — носія сучасної правосвідомості тим, що в умовах повсюдної «атомізації» соціокультурного життя він дозволяє йому відчувати причетність власної одиничності до загальних першооснов буття. Крізь призму міфа вимоги права виглядають як веління вищого Закону. Через міф індивідуум сприймає своє одиничне «Я» не як автономну особливість, що має право на будь-яку форму вільного волевиявлення, аж до вседозволеності, а як частку великого цілого, включену в грандіозний космічний круговорот, де не тільки людина, але навіть планети, Сонце і зірки не мають права на свавілля, а зобов´язані строго йти своїм шляхом, визначеним вищим над усіма Законом.

Міф, подібно до глибинних підземних вод, що живлять надземні джерела, насичує мотиваційні механізми суспільної й індивідуальної правосвідомості енергією впевненості в істинності і виправданості законослухняної поведінки. При цьому мотиваційні структури зазнають впливу не ззовні, а зсередини, із глибин власного несвідомого, де локалізовані давні архетипи, що переходять від покоління до покоління по генетичних каналах спадковості. Там, у цих темних колодязях підсвідомості живуть своїм, прихованим від усіх, таємним життям психічні структу-ри-резонатори, що тільки і чекають можливості відгукнутися у відповідь на щось, що зазвучало поза ними. Соціальне життя в його політичних, художніх, моральних, правових формах містить безмежну кількість можливостей впливу на людську підсвідомість. Є тут своє місце й у міфа. Опираючись на те, що Великий інквізитор у Достоєвського називав чудом, таємницею й авторитетом, міф здатний спонукати до активного соціального, практичного і духовного життя дрімаючі усередині людського «Я» резерви. І коли ці резерви поєднуються зі структурами індивідуальної правосвідомості, відбувається надзвичайне: право стає могутнім чинником розвитку цивілізованих відносин у сучасному суспільстві.

Найбільший внесок у розробку цих проблем вніс у XX ст. швейцарський дослідник К. Юнг. Починаючи як учень 3. Фрейда, він, подібно до Арістотеля, який став опонентом свого вчителя Платона, виступив опонентом засновника психоаналізу.

Для обох учених, 3. Фрейда і К. Юнга, головним предметом вивчення було несвідоме. При цьому 3. Фрейда цікавили такі його прояви, як сексуальність, неврози, сни, художні твори, а К. Юнга — колективні дії. 3. Фрейда приваблював індивідуально-біографічний підхід, а К. Юнга — колективно-родовий.

К. Юнг пішов у своїх дослідженнях далі свого вчителя, розширивши предмет вивчення: до індивідуального несвідомого він додав ще і колективне несвідоме.

Для К. Юнга колективне несвідоме — це продукт психічної спадковості, історично-генетичної наступності поколінь. Це на-дособиста пам´ять роду, його колективна душа, що пов´язує сучасну людину з її далекими предками.

Колективне несвідоме нескінченно багате за своїм змістом, який лише частково зафіксований міфами, релігійними переказами, легендами, мистецтвом давніх і сучасних народів.

За К. Юнгом, колективне несвідоме ідентичне у всіх людей і утворює щось на зразок єдиної кореневої системи, що живить психіку, духовне життя, діяльність міфологічної, релігійної, моральної, художньої, метафізичної свідомості, творчі пошуки індивідів.

Елементи, з яких складається зміст колективного несвідомого, були названі К. Юнгом архетипами. Цим поняттям він позначив універсальні образи, що зайняли своє місце в людській психіці в глибоку давнину і перетворилися згодом у наскрізні мотиви світової культури. К. Юнг порівнював колективне несвідоме з грибницею, а індивідуальну психіку і її архетипи з окремим грибом. Локалізовані усередині індивіда втілення колективного несвідомого представляють поєднання універсального надбання з особистим досвідом людини, витиснутим зі свідомості і зосередженим в межах індивідуальної підсвідомості.

К. Юнг виділяє такі архетипи:

  1. «Тінь» — генетично успадковане людиною від архаїчного минулого темне, докультурне, тваринне, заперечене індивідуальним «Я» і відтиснуте у сферу несвідомого, де воно складається в «анти-Я», «не-Я» або «тінь» як темного двійника «Я». Це та частина людини, її психіки, яку неможливо усунути і яка постійно її супроводжує у всіх її діях.
  2. «Аніма» має подвійний зміст. По-перше, це образ душі або глибинної, несвідомої мудрості. По-друге, це образ жінки в підсвідомості чоловіка.
  3. «Анімус» — образ чоловіка в психіці жінки.
Крім них, існують архетипи «самості», маски, бога, злого духа, мудреця, героя, дитини, чуда, таємниці, авторитету, аполло-нічного і діонісійного початків та ін.

Сучасні люди перебувають на різних ступенях залежності від колективного несвідомого. На нижчому рівні перебувають ті, хто живе переважно в дорефлексивному стані, що мало чим відрізняється від первісної несвідомості. Над ними знаходяться індивіди, чиє психічне життя відповідає початковим етапам розвитку світової цивілізації. Ще вище знаходяться ті, чия свідомість відповідає рівню цивілізованості і культури останніх століть.

Індивідуальне «Я» сучасної людини знаходиться ніби між двома величезними сферами. З одного боку, це зовнішній світ сучасної цивілізації, а з іншого — внутрішній світ колективного несвідомого. І «Я» змушене поперемінно повертати то до одного, то до іншого, сприймаючи імперативи, що йдуть від них, і шукаючи способи їхнього узгодження.

Архетипи змушують людську свідомість адаптуватися до зовнішньої реальності, вказуючи нормативно-ціннісні вектори духовно-практичних зусиль які вимагаються від людини. Залишаючись розімкнутими в значеннєву безмежність, архетипи знайшли своє втілення в релігійній, художній, моральній і правовій свідомості. Глибинна, несвідома потреба у диві породила релігію і мистецтво. Могутнє тяжіння до таємниці сприяло появі метафізики і науки. Потреба ж в авторитеті привела до становлення систем моралі і права.

Архетипи з явно вираженим нормативним змістом знайшли для себе відповідні цивілізаційні форми, завдяки яким цей зміст ніби піднявся з підсвідомих глибин на поверхню і почав здійснювати відповідний регулятивний вплив на соціальну поведінку індивідів. Про те, як це відбувалося на практиці, досить красномовно показує Г. Гегель на прикладі Сократа. Спираючись на свідчення Платона, він пише про те, що у Сократа у відповідальні моменти життя виникала якась внутрішня рішучість діяти строго певним чином. Усередині нього ніби звучав голос, який Сократ називав своїм «даймоном» (демоном або генієм). Цей голос занурював дух філософа в напівнепритомний стан, уселяв йому певне знання, що має велику самопримушувальну силу. Сократ завжди йому корився і багаторазово протягом життя переконувався в правоті «даймона» або внутрішнього голосу.

Архетипічне, несвідоме передзнання не потребує аналізу, рефлексії. Приписуючи певні форми поведінки, воно надає своїм вимогам статус необхідних, достатніх, цілком авторитетних вказівок. Це мав на увазі Г. Гегель, коли писав, що «точкою зору грецького духу була незамисловата, нехитра моральність, у якій людина ще не визначала себе до дії із себе, і ще менше існувало те, що ми називаємо совістю, а закони за своєю основою ще розглядалися як традиція... вони носили форму встановлень, санкціонованих богами». Нормативні начала, наявні в архетипах і міфах, звільняли від роздумів і сумнівів. Вони ж, подібно до хромосом у генетиці, визначали особливості виникаючих на їхній основі норм моралі і права. Зрозуміло, право як уніфікована знакова система з досить однозначними формулюваннями своїх вимог до індивіда і стародавній міф, що веде, здавалося б, вільно і розкуто свою оповідь про справи давно минулих днів, далеко не завжди перетинаються своїми нормативними сюжетами і значеннєвими схемами. Але якщо рухатися по каузальному ланцюжку спадкових змін назад, до архаїчних першооснов, то в глибинах давньої, родової передсвідомості неодмінно виявляється загальний пункт, із якого вийшли й універсальні міфологеми, і першопринципи природного права.

Якщо міф і право поставити один навпроти одного, то в них з´явиться можливість, дивлячись один в одного, пояснювати собі один одного. Правосвідомість зможе впізнати в міфі свої дитячі задатки, а міфосвідомість буде прозрівати в праві риси своєї майбутньої змужнілості.

У правосвідомості живуть своїм цілком самостійним соціо-культурним життям чимало фігур міфомислення. Це, по-перше, апеляція до абсолютного авторитету. У природному праві таким може виступати або Бог, або розум. У позитивному праві це завжди держава. Для індивідуальної правосвідомості абсолютною авторитетністю можуть володіти вимоги законодавства, нормативні розпорядження існуючих кодексів.

По-друге, це апеляція до дива. Правосвідомість схильна пов´язувати його з ідеєю вищої справедливості, із вірою в її рятівну роль, у її здатність привести соціальне життя до такого ступеня гармонійності і досконалості, що воно стане казковим і небувалим.

По-третє, це апеляція до таємниці. На перший погляд може здатися, що правовідносини досить прозорі для їхнього пізнання. Але ця прозорість ілюзорна. Насправді світ права можна порівняти з бездонним колодязем, у темних глибинах якого приховано чимало таємничого. Апофатизм як переконаність в існуванні незбагненних загадок і таємниць у світі права завжди буде домінантою в умоглядах природно правової філософії. І причина цього — зв´язок даного світу з колективним несвідомим.