Філософія права

2.16. Природна моральність і позитивна мораль

ПРИНЦИП РОЗМЕЖУВАННЯ

Людський рід, здавна розділений на багато окремих співтовариств, практично ніколи не діяв як єдиний суб´єкт. Незважаючи на це, у ході історичного розвитку світової цивілізації поступово складалися особливі соціокультурні форми, націлені на вироблення консолідуючих зв´язків як локального, внутріш-ньогрупового, так і всеохоплюючого, універсального характеру.

Найважливішою з форм такого роду стала моральність (мораль).

У сучасній літературі розмежування між поняттями моральності і моралі проводиться досить рідко і вони найчастіше використовуються як синоніми. Тим часом існує давня традиція розрізняти їх. Так, наприклад, Гегель у «Філософії права» присвячує кожному з них окремий розділ. Моральність для нього об´єктивна, безпосередня, занурена в суще і передбачає підпорядкованість індивіда суспільству. Мораль же, навпаки, суб´єктивна, тяжіє до належного і представляє інтереси вільного індивіда.

Можливі різні підходи до розмежування цих двох понять. Але цілком очевидно одне: сфера соціальної, практично-духовної діяльності людей, охоплювана ними обома, настільки складна, що використання того й іншого з різною змістовно-функціональною навантаженістю не тільки можливе, але і необхідне. Шляхи тут можливі різні. Але якщо враховувати, що в теорії права здавна прийнято вже класичне розмежування між природним і позитивним правом, то аналогічний поділ можна вважати цілком прийнятним і в даному випадку. Таким чином виникає пара споріднених, але не тотожних понять-концептів — природна моральність і позитивна мораль.

У сфері природної моральності людина виступає як природна, родова істота, з´єднана універсальними зв´язками зі світобудовою, природою, усім людським співтовариством. У межах дії норм позитивної моралі вона фігурує як соціальний суб´єкт, поєднаний системою взаємозалежностей із рядом локальних спільнот, усередині яких вона існує і з якими взаємодіє.

ПРИРОДНА МОРАЛЬНІСТЬ

Людина — це не тільки представник тих або інших соціальних спільнот. Будучи носієм особливих рис і якостей, вона виступає також власником загальних родових властивостей, властивих усім представникам людського роду. Серед культурних форм, через які вона зв´язує своє одиничне існування із загальними визначеннями соціального, природного і космічного буття, однією з найважливіших є природна моральність. Ця форма культури позаінституційна і стоїть над усіма соціально-корпоративними розмежуваннями, що розділяють людей, оскільки ставить на перше місце інтереси всього людського роду в цілому і прагне служити насамперед їм.

Природна моральність являє собою систему заборон і приписів, що стоять на сторожі таких універсальних цінностей буття, як життя, воля і гідність кожної людини, незалежно від її приналежності до якоїсь із спільностей або положення усередині системи соціальної ієрархії. У контексті цінностей і норм природної моральності життя, воля і гідність даються людині вже самим фактом її народження в якості людини. Без будь-яких умов, без торгу з ким би то не було вона стає власником цих цінностей, і ніхто не вправі зазіхати на них, намагатися відняти їх у неї.

Вільна особистість, яка усвідомлює власну гідність, прислухається насамперед до внутрішнього голосу своєї совісті і співвідносить його рекомендації тільки з вимогами універсальних, загальнолюдських ідеалів, тому її поведінка має переважно некон´юнктурний, надрольовий характер. Оскільки головним для вільної людини є не орієнтованість на думку інших людей, а згода з власною совістю, вона не підлаштовується під обставини і завжди вміє залишатися сама собою.

Природна моральність особистості, яка керується загальнолюдськими нормами, здатна бути вище рівня моральності тих, хто, входячи в її соціальне оточення, перебуває в полоні корпоративних стереотипів суспільної поведінки.

У природній моральності принцип «ціле важливіше за частину» поступається місцем принципу «частина рівнозначна цілому». Відповідно до останнього, особистість і спільнота — рівновеликі, рівноцінні суб´єкти, і ціле не вправі жертвувати частиною без її добровільної, вільної згоди на те. Людина тут не «гвинтик» соціального механізму, а автономний суб´єкт, який має суверенну волю, вільно здійснює вибір, приймає рішення і бере на себе всю міру відповідальності за них. Вона проти грубих втручань у її внутрішнє життя, у процеси прийняття нею важливих рішень. Вона може принести себе в жертву спільноті, віддати життя «за друзів своїх», зійти на хрест, але це повинно бути результатом її вільного рішення, актом її автономної волі. Так само вона категорично протестує проти будь-яких спроб її насильницького облагодіяння й ощасливлення, від кого б вони не виходили.

Природна моральність безмежна в ціннісному охопленні буття: поряд із соціумом вона вбирає також і природу.

Вона виходить при цьому з переконаності в принциповій подібності всесвітнього світопорядку і соціокультурного середовища. Для неї уявити людину як щось далеке від законів універ-суму означало б представити її істотою, приреченою на неминучу загибель, оскільки космос навряд чи дозволив би існувати усередині себе тому, що разюче дисгармоніювало б із його основами. Щоб благополучно існувати й успішно розвиватися, людина і людство зобов´язані підкорятися вимогам вищих онтологічних принципів і будувати свої дії відповідно до них.

У процесі історичного соціогенезу поступово вироблялися різноманітні форми, засоби і способи гармонізації людської діяльності з буттям універсуму. Вони у своїй сукупності і склали культуру, у системі якої природна моральність стала займати одне з головних місць. її завдання полягало в розробці нормативних принципів узгодженої взаємодії соціальних суб´єктів, що активно прагнуть вписатися в буття універсуму таким чином, щоб, не порушуючи стійкого гомеостазу світобудови, вони могли мати все необхідне для задоволення зростаючого різноманіття своїх потреб.

Людському розуму, орієнтованому в цьому напрямі, важко примиритися з фактами трагічної роз´єднаності людей, примушуваних соціальними обставинами боротися один проти одного. Він не може не усвідомлювати згубності суспільних відносин, чиї сценарії задані імморально-антагоністичною парадигмою, і наполегливо прагне протиставити логіці ворожнечі логіку любові. Багато великих мислителів думали, що самі закони світобудови підштовхують людей до єднання і любові, що люди фізично, психічно, соціально і морально потребують один одного.

Так, Л. Фейербах, який протиставив імморальній соціологе-мі Т. Гоббса «людина людині вовк» свою формулу «людина людині Бог», думав, що остання більшою мірою відповідає людській сутності. Морально-етична категорія любові знайшла у нього універсальний зміст, стала альфою і омегою його соціальної філософії.

Згідно з вченням Фейербаха, любов людини до інших людей і до самої себе, жага щастя для себе і прагнення зробити щасливими інших — це рівнозначні моральні інтенції. Досягаючи того й іншого, людина одночасно досягає і гармонії з природою, оскільки виконує її головні завіти. Одночасно вона досягає гармонії між своїм існуванням і сутністю, тому що любов і щастя — основні і найбільш природні ознаки істинно людського буття.

Характерною рисою багатьох філософських концепцій природної моральності є орієнтованість на принцип ціннісного паритету взаємодіючих суб´єктів. Паритет такого роду не є тотожність сторін; він передбачає розбіжність багатьох особистіс-них властивостей і якостей суб´єктів, а значить враховує і неминучість комунікативних протиріч. Але ці протиріччя виявляються в подібних випадках не деструктивними, а навпаки, живодайними для особистих контактів, оскільки мають явно виражений агональний характер. Кожна сторона змушена у них переборювати власний природний егоцентризм і переносити аксіологічний «центр ваги» на особистість іншої. У такий спосіб обидва суб´єкти зустрічними зусиллями прокладають шлях до досягнення гармонії моральних відносин.

Головні цінності природної моральності — любов, дружба, альтруїзм — народжуються в процесі агональної взаємодії особистостей, коли кожна сторона, цінуючи власне «Я», ніякою мірою не прагне принизити, придушити інше «Я», а обидва суб´єкти бачать у спілкуванні і взаємодії джерело обопільного удосконалювання, шлях до трансформації вичикаючих колізій у продуктивні культурогенні імпульси.

Праця, благо, істина й інші загальні основи людського буття здатні ставити кожну людину в ряд із безліччю інших людей і тим самим вказувати на глибинні сутнісні зв´язки між ними. Усвідомлення першорядної значимості цих зв´язків, визнання власної включеності в їхню живу мережу і є те, що іменується природною моральністю. У якості соціальної форми, за допомогою якої універсальні основи буття і культури прагнуть пробитися крізь заслони антагонізмів, природна моральність стала тим оплотом людяності і духовності, який не змогли зруйнувати незліченні суспільні потрясіння, супроводжуючі розвиток цивілізації. Стримуючи стихійний натиск деструктивних сил, вона встояла, підтверджуючи цією обставиною лише те, що її суть і призначення відповідають глибинним потребам соціального буття.

ВІДМІННІСТЬ ПРИРОДНОЇ МОРАЛЬНОСТІ ВІД ПОЗИТИВНОЇ МОРАЛІ

Між позитивною мораллю і природною моральністю очевидні істотні відмінності. Якщо позитивна мораль передбачає обмеженість соціальної активності суб´єкта характером його суспільних ролей, його становищем у внутрішньогруповій ієрархії, то природна моральність — це переважно «надрольова» або «понадрольова» поведінка, що виходить за межі гетерономних залежностей у сферу справжньої автономії духу, де у людини є можливість за будь-яких обставин поводитися як цілісний суб´єкт, як носій родової сутності. Якщо в позитивній моралі індивід — це підпорядкований елемент соціальної системи, активність якого детермінована станом тієї спільності, до якої він належить, то в природній моральності він виступає як вільний від корпоративних пристрастей суб´єкт, який має мужність користуватися власним розумом, довіряє своїй інтуїції і своїм моральним почуттям.

Позитивна мораль і природна моральність співвідносяться між собою як межа і безмежність: перша — це вільне або мимовільне відстоювання множинності різноманітних суспільних перегородок, що роз´єднують людей по різних соціальних основах, а друга — заперечення роз´єднуючих чинників в ім´я загальної єдності, в ім´я людини як цілісної, а не розірваної істоти. У тих соціально-історичних умовах, де людина змушена вести відчужене існування, моральні абсолюти дозволяють їй не втратити уявлень про вищі соціокультурні «надзадачі» родового буття. Якщо протягом історії цивілізації суспільна людина найчастіше виступала як гетерономний, частковий індивід, відчужений від власної сутності, то в сфері моральності їй удавалося возз´єднуватися з нею, із кращим, що було в змісті її соціальності.

Центральним поняттям природної моральності є категорія блага, що позначає вищі, абсолютні цінності людського буття, вказує на такі форми належного, які покликані служити головними орієнтирами соціальних прагнень усіх, без винятку, індивідів і спільностей. Якщо добро, як провідна категорія в сфері моралі, позначає усе те, що відповідає інтересам окремої спільності або індивіда, представляє дану спільність, то благо — це те, що відповідає інтересам усього людського роду в цілому і здатне служити найбільш повному розкриттю родової сутності кожної людини. Якщо добро релятивне і збігається з приватними цілями окремих індивідів і спільнот, то благо абсолютне й універсальне. На відміну від ситуативного добра, благо завжди надситуативне і не підлягає прагматично мотивованим корекціям. Якщо добро здатне при певному збігу обставин перетворюватися у власну протилежність — зло, то благо завжди залишається самим собою, не втрачаючи ні за яких обставин здатності відповідати найвищим критеріям.

Людина несе у собі, у своїй соціальній сутності масу різних можливостей: вона здатна виступати суб´єктом і імморальних, і моральних, і моральнісних відносин. Перетворити в дійсність той або інший модус поведінки їй вдається найчастіше під безпосереднім впливом певних соціальних детермінант. Але це не виключає реалізації можливостей, що суперечать духу пануючих нормативних кодексів, оскільки людина здатна сприймати соціокультурні імпульси не тільки зі сфери безпосередньо звернених до неї конкретно-історичних імперативів, але і з усього світу загальнолюдських цінностей. Усвідомлення особистістю того, що цей світ суміжний до неї, співпричетний її соціальному буттю, допомагає їй зрозуміти власну неодномірність і одночасно відчути в собі сили для протистояння тим соціальним, політичним, ідеологічним реаліям, що не відповідають вищому моральному почуттю правди і справедливості.

Логіка просування від імморалізму соціальних антагонізмів через прагматичну обмеженість антагонально-позитивної моральності до агонального природно-морального світовідношення виглядає як логіка пошуку і знаходження людиною власної сутності. У цьому русі природна моральність виникає щоразу як особливе соціальне відношення, як практично-духовний, культурний зв´язок рівноправних представників людського роду.

Природно-моральні відносини — це такий тип соціальних взаємозалежностей, де духовна автономія обох сторін визнається абсолютною цінністю, а ціннісний паритет особистісних прагнень — обов´язкова передумова для вирішення всіх практичних і духовних проблем. Особиста суверенність, що виступає не у вигляді розгнузданого свавілля, а як сутнісна приналежність культурної свідомості, — ось основа атональних відносин. Суверенність, яка розкривається у різноманітності змагально-творчих відносин, має властивість перешкоджати руйнуванню людських співтовариств і сприяти їх удосконалюванню.

ПОЗИТИВНА МОРАЛЬ

Особливість позитивної моралі як комплексу норм і цінностей полягає в тому, що її суб´єкти усвідомлюють себе насамперед представниками і виразниками інтересів певних соціальних спільнот — країн, націй, державних утворень, класів, станів, партій, колективів, груп.

Норми позитивної моралі відрізняються такими властивостями:

1) поширюються переважно на членів даної соціальної
спільноти;

2) вимагають, щоб суб´єкт погоджував свою поведінку зі стереотипами поведінки, прийнятими в тих спільнотах, членом яких він є;

3) вимагають, щоб соціальна активність суб´єктів відповідала їх функціям і положенню у внутрішньогрупових ієрархіях;

4) психологічним охоронцем на шляху до їхніх порушень виступає сором як страх засудження з боку соціального оточення.

Приписи позитивної моралі вимагають, щоб не було серйозних розбіжностей між тим, чого бажає індивід, і тим, що потрібно спільноті. Через зміст цих приписів особистість вводиться в значеннєві і ціннісні сфери національних, ідеологічних, політичних стереотипів поведінки і світовідношення. Засвоюючи їх, людина усвідомлює власну причетність до тієї або іншої спільноти одночасно починає чіткіше розуміти свої відмінності від представників інших аналогічних спільнот.

Позитивна мораль амбівалентна і може служити основою як антагонального (відносно «своїх»), так і антагоністичного (відносно «чужих») відношення. Німецький соціолог М. Вебер не випадково розділяв мораль на «внутрішню» і «зовнішню», вважаючи, що перша передбачає поважне ставлення до «своїх», забороняє робити їм зло, а друга дозволяє тому ж індивіду для досягнення своїх цілей відноситися до «чужих», тих, що заважають йому, як до ворогів.

Позитивна мораль — сфера досить жорсткої детермінованості людської поведінки зовнішніми соціальними чинниками. Психологічно це виявляється як свідомість і почуття залежності індивіда від обставин, над якими він не владний. При цьому його свобода зводиться або до можливості підлаштовуватися до вимог соціальної необхідності в міру своїх адаптивних здатностей, або ж відшукувати «ніші» і «зазори», у межах яких можна було б залишатися недосяжним для цих вимог. При цьому друга позиція, на відміну від першої, уже не буде вважатися моральною.

Норми позитивної моралі з усією силою властивої їм імперативності нав´язують особистості цілком визначений тип світовідношення. Вони не визнають за нею права на світоглядне й етичне самовизначення в будь-якому іншому ціннісному напрямі, що не вписується до реєстру її нормативних зразків, тому в сфері позитивної моралі людина не є повноправним хазяїном власного «Я». її «Я» повинно належати даній соціальній спільноті, а сама вона зобов´язана виступати в ролі її «типового представника».

Індивідуальна моральність передбачає першочерговий розвиток у особистості пристосувальних якостей, здатності розчинятися в спільноті, зливатися з нею у єдине ціле, ставити її інтереси вище від власних, виходити в прийнятих рішеннях із принципу пріоритету загального «Ми» над індивідуальним «Я», уміти вписувати свою активність у строго окреслені нормативні межі.

На розвиток адаптивних властивостей і якостей спрямовані відповідні засоби виховно-педагогічного впливу. Вони мають на меті переведення індивіда з нижньої сходинки початково-доморального стану, де він ще не ототожнює себе з жодною із «дорослих» соціальних спільнот, у нову якість, що дозволяє йому усвідомлювати себе «частиною цілого», добре підігнаною До системи, здатною підтримувати усталену в ній динамічну рівновагу і відтворювати існуючі усередині неї моральні відношення.

Бути суб´єктом позитивної моралі — це значить не сумніватися в розумності і правомірності її нормативних приписів, і тим самим бути для суспільної системи гарантом її успішного функціонування і стабільності.

Отже, позитивна мораль виступає як регулятивний механізм, чия нормативність вимагає від індивідів першочергових орієнтацій на корпоративно-групові інтереси, на беззастережне визнання пріоритету цілого над частиною, спільноти над особистістю. Абсолютизація цієї формули пріоритету складає відмінну рису багатьох моральних кодексів. Вони вимагають, щоб індивідуальна моральна свідомість не брала на себе сміливість самостійного самовизначення в плюралістичному світі соціо-культурних смислів, а віддавала б перевагу орієнтуванню на ті вибіркові заповіді, що для даної спільноти вважаються найбільш авторитетними.

У можливості обпертися на такий кодекс є своя психологічна привабливість, що полягає в можливості знайти досить стійкі ціннісні і нормативні основи для своєї життєвої позиції. Усвою чергу, людина, яка ігнорує вимоги морального кодексу тієї спільності, до якої належить, виявляється в аутсайдерсько-му положенні. А це означає, що вона ризикує залишитися один на один із соціальною групою, що протистоїть їй, і може в будь-який момент стати об´єктом ворожого, антагонізованого відношення з її боку.

Позитивна мораль — це нижча форма моральної культури, де людина ще не виступає ні родовою істотою, ні суверенною особистістю. На цьому щаблі її свідомість, соціальні якості і вчинки свідчать про те, що вона для себе й інших — представник не всього людського роду як цілого, а лише тільки його окремої, локальної частини.

Виконуючи свої конкретні суспільні функції, тобто соціалізуючи, регулюючи, орієнтуючи, позитивна мораль, однак, ніколи не виходить за межі потреб власної соціальної системи, їй невідома ні духовна автономія, ні зухвалість позарозумових проривів у перспективи універсальних цінностей. Своє суспільне призначення вона бачить у тиражуванні індивідів-адаптантів, готових дотримувати існуючі соціальні норми, не піддаючи їх критиці і не намагаючись замінити новими.

Норми позитивної моралі завжди відносні. Передбачається, що у кожної спільноти можуть бути свої уявлення про добро і зло, належне і суще. У їхньому світлі добром є те, що служить інтересам даної спільноти та індивідів, які її представляють.

ІДЕОЛОГІЧНІ НОРМИ

Ідеологія — це сукупність політичних ідей і уявлень, з яких складається самосвідомість такої соціальної спільноти, як держава. Володіючи світоглядною, ціннісно-орієнтаційною і регулятивною функціями, висловлюючи інтереси держави, ідеологія твердо стоїть на їх сторожі. У ній політична ідея є одночасно і нормою, що направляє погляди громадян у строго визначене ціннісно-значеннєве русло.

Ідеї-норми, або ідеологеми, підкоряють собі офіційне і неофіційне життя, присутні в політиці і науці, моралі і праві, мистецтві і педагогіці. Вони являють собою жорсткі нормативні структури, що не допускають у свої внутрішні значеннєві і ціннісні межі нічого з того, що могло б похитнути усталеність і стабільність соціального порядку, який вони охороняють.

Ідеологеми мають найчастіше стверджуючий, авторитарний характер, намагаючись підкорити свідомість індивідів політичній волі держави. Вони можуть бути позбавлені внутрішньої переконливості, але це не заважає їм претендувати на особливу соціальну значимість, на право духовного верховенства і різко негативно реагувати на будь-які прояви фамільярного або негативного ставлення до себе.

Авторитарні ідеологеми після того як вони склалися, уже практично не підлягають трансформаціям. їх змістовно-смислові і нормативні структури, закоснівши й змертвівши, тіснять і підкоряють собі в контрольованих владою сферах соціального життя всі інші, неофіційні умонастрої й ідеї.

Психологи засвідчують, що однозначна готовність індивіда завжди пристосовуватися до зовнішніх соціальних умов свідчить про його емоційну і моральну нерозвиненість, відсутність у нього продуманої, виношеної ієрархії цінностей.

У цивілізованих, демократичних державах ідеологеми не претендують на абсолютну владу над індивідуальною і суспільною свідомістю. Вони займають свою локальну сферу в політичній системі, обслуговуючи відносини особистості з державою в ряді практично-духовних галузей, у тому числі в сферах позитивної моралі і позитивного права.

У державах з авторитарним режимом ідеологеми націлені на всеосяжність свого впливу, на тотальну всеохватність розуму і насильницьке погашення всього особливого і нестандартного. Заряджені волею до влади, вони прагнуть до повсюдного духовного панування, до того, щоб позбавляти індивідів духовної суверенності і карати за спроби її досягти. Намагаючись знищити саму можливість вільного інтелектуального і морального вибору, вони бачать своє завдання в тому, щоб формувати духовно одномірного індивіда, не усвідомлюючого несвободи й од-номірності, а навпаки, переконаного у своїй перевазі над усіма.

Ідеологеми мають здатність асимілювати у своєму змісті різноманітні міфи, символи, образи, ідеї, як сучасні, так і архаїчні. Усі ці духовні форми піддаються адаптації до значеннєвої тональності ідеологічного контексту. В результаті з´являються ідеологізоване мистецтво з витиснутою на задній план художністю, адаптована філософія, що не має нічого спільного з пошуками істини, адаптовані етика, педагогіка, юриспруденція, нескінченно далекі від універсальних принципів природної моральності і природного права. Зрештою в нормативно-ціннісному континуумі цивілізації-культури виникає особлива реальність, що складається з підроблених ерзац-форм, небезпечних своєю обмеженістю і бездуховністю. Формуючи жорстко нормовану сферу духовної несвободи, вона породжує ефект соціального гальмування.

В умовах авторитаризму, і тим більше тоталітаризму, ідеологеми порівняно легко трансформуються в міфологеми, у яких домінує безапеляційна вимога сліпої віри в абсолютну істинність їхніх смислів. Схрещування політичної ідеї з архаїчними міфологізмами завжди вигідне для влади, оскільки в результаті ідеологема набуває підвищеної дієвості за рахунок здатності апелювати відразу до несвідомих шарів суспільної психіки, минаючи раціонально-критичні сфери свідомості.

За допомогою ідей-міфів авторитарний режим створює дер-жаву-ідеократію з атмосферою переважного нерозуміння масами того, що в дійсності відбувається з ними. Ця мета досягається за допомогою того, що в пануючій ідеології виявляються викривленими справжні смисли явищ, стерті межі між добром і злом.