Філософія права

2.17. Норми права

Правові норми є одним із найважливіших засобів по забезпеченню соціального порядку і по наданню суспільним відносинам цивілізованого характеру. Вони покликані оберігати індивідів, суспільство, державу від найбільш небезпечних видів зла, від сваволі і насильства.

Якщо в науці найвиразніше виражене інтелектуальне начало, у мистецтві — художнє, то в праві — вольове. Право виступає як воля вищих світських авторитетів, втілена в їхніх владно-регулятивних акціях, у системі норм і законів, спрямованих на підтримання суспільного порядку.

Особливість соціально-вольового начала полягає в тому, що в ньому домінує пафос повинності. Вищі світські авторитети, і в першу чергу держава, не схильні приймати соціальну дійсність як деяку застиглу даність. Вони постійно пред´являють до неї різноманітні вимоги, енергійно наполягають на їхньому виконанні, прагнуть підкорити своїй волі і тримати під постійним контролем найважливіші прояви суспільного життя. Це дозволяє говорити про те, що право має не тільки вольовий, але і владний характер. Підпорядковуючи своїй волі громадян, воно не тільки вимагає, щоб його приписи виконувалися, але і вміє домогтися їхнього виконання. Для цього воно має у своєму розпорядженні апарат примусу, що контролює дотримання правових норм і карає за їхнє невиконання.

Кожна правова норма, будучи результатом активної нормо-творчої діяльності соціальних суб´єктів, має трьохелементну структуру і складається з гіпотези (умов дії норми), диспозиції (зміст правил належної, необхідної соціальної поведінки) і санкції (зміст заходів впливу, застосовуваних до суб´єктів, що не підкоряються вимогам даної норми).

Як форми належного, правові норми перебувають у сферах суспільної й індивідуальної правосвідомості, кожна з яких має свої структурно-змістові особливості. Так, суспільна правосвідомість містить у собі повсякденну, офіційну і теоретичну.

  1. Повсякденна правосвідомість — це уявлення широких мас про принципи звичаєвого права, про владні функції держави, юридичні закони, систему судочинства і наявну в їхньому змісті і діяльності міру справедливості.
  2. Офіційна правосвідомість складається із сукупності всіх нормативно-юридичних розпоряджень, що походять від верховної влади і вимагають від громадян певних форм соціальної поведінки.
  3. Теоретична правосвідомість — це сукупність функціонуючих у суспільстві юридичних, філософських, соціологічних, етичних і політико-ідеологічних доктрин, створюваних вчени-ми-теоретиками й ідеологами для раціонального обгрунтування існуючих правових вимог.

На рівні суспільної, насамперед теоретичної, правосвідомості здавна існують два напрями — природно-правовий і позитивно-правовий.

Природне право (jus naturale) виходить із припущення, що правові норми обпираються на універсальні, загальнолюдські цінності і мають абсолютно-зобов´язуючий, безапеляційний характер. Вони укорінені в самому устрої світопорядку, у природі речей і в людській природі. їхніми джерелами є або божественна мудрість Творця, або природна гармонія світобудови, або досконалість людського розуму як найзначнішого з творінь природи.

Норми природного права покликані захищати ті права людини, які обумовлені особливостями її природи. Це право на життя, продовження роду, спілкування, активне самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова. Природно-правові доктрини передбачають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дані їй вже самим фактом її народження й існування як людини.

Позитивне право (jus civile) розглядається як штучне утворення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб´єктів, передовсім держави. Норми позитивного права мають не абсолютний і універсальний, а відносний і локальний, змінний в історичному часі і соціальному просторі характер.

Природне і позитивне право є не взаємовиключними, а взаємодоповнюючими одне одного нормативними системами. Природно-правові принципи задають нормотворчості у сфері позитивного права основні цілі і нормативно-ціннісні орієнтири, обумовлені моральними «надзадачами», на які державам необхідно орієнтуватися в сучасному і майбутньому.

Норми права в їхній зобов´язуючій формі містяться не тільки в суспільній, але й в індивідуальній правосвідомості, що являє собою сукупність духовно-інтелектуальних, емоційно-почуттєвих і вольових властивостей, які дозволяють людині існувати в складній системі наявних, реальних правовідносин, адаптуватися до них, користуватися їхніми перевагами і підтримувати їхню стабільність власними духовно-практичними зусиллями.

Виступаючи в якості здатності і готовності суб´єкта до законослухняної поведінки, правосвідомість передбачає:

а) розуміння суб´єктом об´єктивної необхідності в правовій оформленості й упорядкованості соціальних відносин;

б) впевненість у здатності права і закону забезпечити належний соціальний порядок;

в) повагу до авторитету законної влади;

г) усвідомлення і почуття відповідальності перед необхідністю дотримання норм права;

д) наявність досить сильної волі, що дозволяє суб´єкту протистояти зовнішнім впливам і внутрішнім спокусам, що штовхають його на шлях правопорушень.

Стабільний цивілізований правопорядок не може триматися на одному лише зовнішньому примусі. Більш надійним його оплотом служить розвинена, зріла правосвідомість громадян. Тому цивілізовані держави зацікавлені в створенні умов, необхідних для розвитку духовно багатих індивідуальностей і для захисту їхніх прав і свобод. У свою чергу, особистість із розвиненою правосвідомістю схильна розглядати свої свободи і права як необхідну умову її цивілізованих, тобто наповнених взаємоповагою і взаємною відповідальністю відносин із державою.