Філософія права

2.20. Принципи позитивного права

Позитивне право є продуктом свідомої нормотворчості і являє собою систему джерел публічно визнаного права, зафіксованого вихідним від держави законодавством. Існуючи з метою забезпечення соціального порядку, воно має утилітарно-прикладну спрямованість і бачить своє основне завдання в служінні інтересам конкретної держави. Уся система позитивного права підпорядкована декільком вихідним принципам.

Принцип етатистського патерналізму

Даний принцип заступницько-опікунського відношення держави до права змушує вже саму сутність права визначати і трактувати в термінах державності. Звідси виникають такі розхожі визначення: а) право — воля держави, зведена в закон;

б) право — сукупність юридичних норм, діючих у державі;

в) право — система зовнішньопримусових засобів, застосовуваних державою відносно громадян з метою підтримання необхідного соціального порядку. За теоретичною неспроможністю даних визначень стоїть щось більше, ніж проста логічна помилка. «Логічне коло», що навмисно конструюється теоретиками й ідеологами етатизму, дозволяє їм проводити ідею безпосередньої залежності норм права від держави, її інтересів і волі. Там, де основою права вважається державна влада, панує право сили, теорія, що виправдовує його, іменується «філософією легального деспотизму». Ця філософія, яку можна називати і позитивно-правовою філософією, обґрунтовує прерогативу держави стояти над правом. Для неї правова реальність — це світ не «людського, занадто людського», а «державного, занадто державного».

Принцип секулярності

Позитивне право має суто світський характер. Для нього не існує позамежної, метафізичної реальності. У його світ не проникають музика небесних сфер і світло вищих абсолютів. Для нього людина — це мисляча істота, яка має розум, але позбавлена душі як безсмертної метафізичної субстанції і совісті як «голосу Бога» усередині індивідуального «Я».

Філософський і юридичний позитивізм розглядають право як самостійну регулятивну силу, що не потребує релігійно-етичних і метафізичних обгрунтувань своїх норм і цінностей. Відвернувшись від релігії і церкви, від Бога і диявола, метафізики й етики, позитивізм залишає людину один на один із соціальною громадою держави, а це свідомо унеможливлює рівноправний діалог між ними.

З позицій секулярності погляд, що шукає вищих ціннісних орієнтирів, незмінно повинен схилятися убік світської держави і творити з неї «земного бога». Паралельно формується «держа-воцентристська» модель права, що сповнене усвідомленням власної самодостатності й удає, що воно здатне самостійно, без допомоги релігії і церкви, підтримувати необхідний соціальний порядок.

Кодифікації, що є одним з основних занять позитивного права, ніби скасовують усі попередні релігійно-філософські і релігійно-етичні шукання, що привели до появи тих або інших конкретних норм і законів. Позитивно-правовому підходові не цікава культурно-історична передісторія законів. Для нього важливий сам закон у його прагматичному застосуванні, важливі його дієздатність і ефективність у межах його функцій. Тут діє відзначена ще М. Вебером логіка історичної секуляризації і раціоналізації права, що виявляється в звільненні його від філософсько-метафізичних компонентів і в зростанні ролі чинників спеціалізації, бюрократизації, у непомірному збільшенні кількості нормативних актів.

Принцип мінімуму моральності

Позитивне право, незважаючи на його демонстративну дис-танційність від релігійно-етичних сфер, не можна вважати імморальним. Воно не чуже етичним вимогам. Але ті критерії, якими воно користується, беруться ним не зі сфери природної моральності, а зі сфери позитивної моралі. Позитивне право передбачає здатність громадянина не порушувати своєю зовнішньою поведінкою моральних норм. Щодо внутрішнього відношення індивідів до цих норм, то весь спектр мотиваційних проблем не представляє для нього істотного інтересу. Важливо лише, щоб у відношенні суб´єкта до своїх обов´язків і прав не було нічого, що не відповідало б моральним нормам, відповідно до яких будується соціальне буття такої спільноти як держава. Позитивне право охоче черпає свої цілі зі сфер моралі й ідеології, що служать державі. Для нього правомірним і морально виправданим є усе, що служить на благо держави. Моральність присутня у позитивному праві в тій мірі, яка забезпечує необхідність і достатність етичного мінімуму, що не дозволяє праву перетворитися в неправо.

Принцип етичного мінімуму виявляється в ряді конкретних особливостей позитивного права. По-перше, це відношення до таких цінностей, як життя, свобода, власність, людська гідність, як до відносних, а не абсолютних соціокультурних величин. По-друге, це схильність до редукування нормативно-ціннісних відношень у суспільстві до юридичної прагматики, що відстоює насамперед інтереси даної держави. І по-третє, це легістська орієнтація на зведення права до законів держави, що в підсумку приводить до ліквідації всієї системи природного права, а з нею і можливості для громадян апелювати у випадку обмеження їхніх природних прав до існуючого законодавства.