Філософія права

2.22. Єдність природного і позитивного права

Розриви між позитивним і природним правом здатні приводити до трагічних непорозумінь, що часом постають у вигляді витончених парадоксів. Одним із них пишається юриспруденція, висуваючи його як девіз. Мова йде про відому формулу римського права: «Нехай загине світ, але тріумфує право». Якщо відволіктися від наявного в ній нальоту емоційної демонстративності і спробувати проникнути в суть, то виявиться трагічний розлам у самій серцевині юридичного світовідношення.

У людської життєдіяльності в умовах цивілізації є свої цілі — світ, любов, продовження життя, істина, добро, краса. Крім цього, існують засоби, що дозволяють досягати цих цілей. Якщо світ цілей — це сфера релігії, моральності, мистецтва, тобто культура, то світ засобів — це економіка, техніка, політика, право, тобто цивілізація.

Право — це тільки засіб, інструмент, що дозволяє людям вирішувати багато соціокультурних проблем, пов´язаних із досягненням найважливіших цілей і смислів буття. Але цілі не в самому праві, а за його межами. Заслуга природного права в тому, що воно, будучи тісно пов´язаним з релігійними й етичними сферами, завжди пам´ятає про піднесені цілі людського існування. Позитивне ж право переважно інструментальне і тому схильне найчастіше забувати про ці цілі. Більше того, йому навіть властиво перетворювати засоби в цілі і тим самим відрізати себе від світу культури. Коли юристи проголошують: «Нехай загине світ, але тріумфує право», це свідчить про повне, абсолютне забуття того, в ім´я чого право існує. Якщо намірено загострити ситуацію з цим афоризмом-парадоксом, то питається, чому ж буде служити право, якщо не буде світу з його цінностями життя і культури. Буде потреба в самому праві серед руїн і попелу?

Красномовна формула римських юристів є своєрідним доказом неприпустимості відриву позитивного права від права природного. Вона доводить до абсурду логіку позитивно-правового мислення і починає нагадувати своєю парадоксальною семантикою мову Альберта Камю.

Тільки в одному відношенні ця багата на зміст формула стала реалістичною і навіть пророчою: античний світ дійсно загинув, а римське право залишилося і може тріумфувати в нових умовах романо-германської правової цивілізації.

Особливістю природно-правових вчень є універсалізація їхнього предмета, що розширюється до такої міри, що вбирає в себе усю світобудову і всю метафізичну реальність. Цю обставину апологети юридичного позитивізму ставлять за провину захисникам природно-правових вчень. А тим часом, саме вона складає силу природно-правової парадигми. Адже якщо враховувати, що світ єдиний і цілісний, що в ньому кожний атом зв´язаний міріадами невидимих ниток із усією світобудовою, то розглядати право відокремлено від того, що, не будучи правом, безпосередньо стикається з ним, впливає на нього, детермінує хід процесів, які відбуваються в ньому, можна лише на попередніх щаблях аналізу. Такою попередньою процедурою є розумові зусилля юридичного позитивізму, здійснювані за допомогою його власних пізнавальних технологій. Це нагадує положення хірурга в операційній над хворим. У момент операції, знаходячись прямо над предметом хірургічного втручання, лікар ніби забуває про все інше. Для нього існує тільки те, що він бачить у прорізі вирізу білого простирадла. Але це лише до певної міри. Будучи не тільки практиком, але й аналітиком, хірург зобов´язаний враховувати зв´язки локалізованого предмета його уваги з усіма сферами того малого космосу, або мікрокосму, яким є людина.

Слідом за позитивістським обмеженням предмета необхідний етап включення локалізованої правової реальності в широкий контекст онтологічних і метафізичних універсалій. А це відкриває шлях до простої і вічної істини: право не є суто соціальним явищем. Його не можна вважати лише похідною від соціальних детермінант. Воно, як і все суще, — породження світобудови. Його форми у своїх найбільш істотних ознаках несуть на собі відбиток космологічних і метафізичних детермінацій.

Метафізична дедукція права з універсальних принципів світопорядку дозволяє розглядати діяльність правосвідомості як логіку залучення до вищих змістів буття. Включення же права в контекст загальних визначень не заважає йому мати свою специфіку. Виведене з гранично широкої субстанціальної реальності і генетично пов´язане з нею, право обмежене функціонально. У своєму прикладному значенні воно не виходить за межі соціальної реальності.

Якщо в природно-правових вченнях переважає увага до ге-нетично-детермінаційних зв´язків права з породжуючими його початками, то в рамках юридичного позитивізму домінує функціонально-прикладна проблематика, пов´язана з тими практичними завданнями, які право покликане вирішувати в повсякденному соціальному житті. Маючи різні предмети дослідження, природно-правовий і позитивістський підходи мають один спільний об´єкт — живе право як таке. Подібно до того, що світ єдиний і являє собою субстанційно єдину реальність, яка виступає в різноманітті різних іпостасей, так і право, як самостійний мікросвіт, єдине, що не заважає йому повертатися перед допитливими поглядами дослідників своїми різними гранями.

У світлі позитивно-правового підходу вважається достатнім зовнішнє дотримання людиною приписів закону. Він не наполягає на необхідності глибинної інтеріоризації норм права в індивідуальну психіку, на їхньому змиканні і зрощуванні з моральними, релігійними або філософськими поглядами. Але для природно-правових концепцій характерне прагнення до такого возз´єднання.

Розбіжність підходів тут не випадкова. За нею стоять істотні відмінності між надсистемами цивілізації і культури, що здатні виявлятися в найрізноманітніших сферах людського буття. Ось лише один приклад, який стосується відмінностей між театральною школою К. С Станіславського і театром Б. Брехта. У театрі Станіславського головне завдання актора полягало в тому, щоб психологічно злитися з роллю в єдине ціле. У театрі ж Брехта подібного злиття актора з роллю не передбачалося. Навпаки, передбачалося, що завжди повинно існувати самостійне індивідуальне акторське «Я» і настільки ж автономна маска-роль, що одягається лише на певний час.

Якщо повернутися до проблеми відмінностей між цивілізацією і культурою, то можна стверджувати, що цивілізація, подібно до театру Брехта, вимагає від людей насамперед формально-рольової поведінки. їй та її інститутам, у тому числі і праву, досить того, щоб люди слухняно додержували зовнішніх нормативних вимог, носили соціальні маски законослухняності і тим самим дозволяли йти своєю ходою грандіозному історичному надспектаклю, який Бальзак назвав «людською комедією».

Інші вимоги пред´являє до людини культура, чиї методи значною мірою нагадують методи театру Станіславського. її не влаштовує раціональне роздвоєння особистості на розумове «Я» і суто зовнішню соціальну маску цивілізованості. Вона — за глибинну інтеріоризацію нормативності, за те, щоб законослухняність стала для людини її «другою натурою», щоб вона природно зростала з основ її моральної свідомості, із глибин її духовного, метафізичного «Я». І в цьому її вимоги цілком збігаються з позицією природно-правової філософії.