Філософія права

2.23. Адаптивна природа права

Цивілізація як самоорганізовувана система має у своєму розпорядженні цілий ряд механізмів, що дозволяють їй підтримувати себе в стані динамічної рівноваги. Маючи свої власні потреби, цивілізаційна система повинна доводити їх до індивідів і змушувати їх адаптуватися до цих зовнішніх для них потреб гігантської надсистеми. Для цього й існують різні соціальні норми, у тому числі і норми права, що виконують роль своєрідного посередника між цивілізацією й індивідом.

Існуючи з часів античності, класична концепція мудрості зображувала філософа як мудреця, здатного безпосередньо вловлювати потреби цивілізаційного макрокосму. Вони поставали перед його розумовим поглядом як якісь вищі, надособисті вимоги Логосу, Номосу, Бога. Між ними й особистістю мудреця не стоять правові норми. Мудрець готовий вільно, виходячи з однієї своєї здатності до розуміння суті речей, підкорятися Логосу або Богу. Для всіх же інших, не здатних до безпосереднього умоглядного сприйняття, цивілізація виробляє систему нормативних опосередковуючих ланок, які призначені для того, щоб адаптувати поведінку звичайних людей до її надособистих потреб.

Адаптуючий вплив норм полягає в тому, що вони змушують індивідів корегувати або трансформувати свою соціальну поведінку, вибирати з усього різноманіття можливих варіантів дій насамперед належні, схвалювані з позиції моралі і права. Цивілізації необхідні не усі види можливої соціальної активності індивідів, а лише ті, які дозволяють їй перебувати в динамічно-рівноважному стані, зберігатися і розвиватися.

Виникає такий розподіл ролей: а) цивілізація виступає як система, що вимагає від своїх підсистем і елементів, щоб вони адаптувалися до умов, необхідних для її самозбереження і розвитку; б) соціальні суб´єкти (індивіди і різномасштабні групи) виступають як адаптанти, від яких вимагається, щоб вони пристосовували свою поведінку до потреб цивілізаційної системи; в) право як нормативний механізм, що здійснює взаємну адаптацію цивілізації й індивідів один до одного.

Чим складніша і змістовніша цивілізаційна система і чим більш розвинені її елементи, тим гостріша необхідність ефективних засобів згладжування тих протиріч, що неминуче виникають при зіткненні інтересів цілого і його частин. Ці протиріччя здатні набувати характеру драматичних зіткнень у тих випадках, коли держава привласнює собі права повноважного представника всієї цивілізаційної системи і намагається диктувати свої вимоги протилежній стороні, не зважаючи на її зустрічні потреби.

Ось основні варіанти можливих протиріч: 1) антагоністична взаємодія, що передбачає жорстке протистояння, перманентний конфлікт сторін, що веде до двох можливостей. У першому випадку це авторитарне придушення державою індивідуальних свобод. В другому — анархічний бунт або революційне організоване повстання проти диктату державної влади. В обох випадках події розвиваються в деструктивному напрямку, згубному для цивілізації і культури. Парадокс тут полягає в тому, що держава, покликана, здавалося б, служити цивілізаційній надсистемі, частиною якої сама є, на ділі стає джерелом дис-функціональних перешкод для цивілізованого розвитку; 2) ан-тагональна взаємодія полягає у врівноваженості владних функцій держави і лібертарних інтенцій особистості. Практичним втіленням цього варіанта стають збалансовані, взаємно адаптовані відносини правової держави і громадянського суспільства, що захищає права і свободи приватних осіб.

Форми правового механізму в цих умовах досить гнучкі і рухливі. Вони своїми регулятивними впливами допомагають взаємній адаптації і системи, і її елементів.

Одне із завдань права полягає в тому, щоб врівноважувати і риводити у функціональну відповідність протилежні силові ектори усередині цивілізаційної системи. Воно забезпечує по-ук взаємоприйнятних рішень, які оберігають стан динамічної івноваги і дозволяють системі виступати як єдине коопероване іле, що вирішує загальні соціальні завдання.

Право вимагає від соціальних суб´єктів нормативної, зако-ослухняної, адаптивної поведінки, пристосованої до змісту за-ального цивілізаційного контексту. Та обставина, що в його озпорядженні знаходяться норми і закони як найбільш ефек-ивні засоби по адаптації індивідуальної поведінки до зовнішніх бставин, дозволяє віднести право до різновиду адаптивних ме-анізмів.

Крім правових норм як об´єктивних ідеальних форм, що до-воляють цивілізаційній системі і соціальним суб´єктам взаємно даптуватися один до одного, існує і суб´єктивний механізм — равосвідомість як сукупність індивідуальних здатностей, що дозволяють особистості постійно тримати під контролем цей процес взаємоадаптації. Правосвідомість являє собою своєрідний «пульт керування», куди надходить інформація з двох боків — від цивілізаційної системи з усіма її ланками і від самого суб´єкта з його інтересами, орієнтаціями, потребами. Завдання правосвідомості — вишукувати способи узгодження прагнень, що виходять від обох систем, згладжувати протиріччя, попереджати конфлікти, пропонувати варіанти можливих компромісів, а потім уже посилати команди на певні соціальні дії. Мотиваційний простір індивідуальної правосвідомості виступає полем «розумових експериментів», у ході яких виробляються і вибираються найбільш прийнятні моделі поведінки.

Чим більш зрілою є правосвідомість, тим ширше перед нею коло можливостей цивілізованого існування, тим більше воно вміщує різних форм цивілізованої поведінки, здатних задовольнити і трансгресивні домагання особистості, і зовнішні вимоги цивілізаційної системи. Загальна властивість цих форм полягає в тому, які вони включають лише ті засоби взаємоадаптації, що відповідають критеріям антагонального, договірного, взаємовигідного співіснування.

У стані правосвідомості можна виділити два щаблі — гетерономний й автономний. Гетерономія (від грец. heteros — інший, чужий, зовнішній; nomos — закон) передбачає, що норми права виступають для особистості як щось суто зовнішнє і досить далеке до її споконвічних прагнень. Людина зобов´язана у своїй поведінці керуватися цими ззовні заданими зразками, які не є для неї її «другою натурою». Сам індивід може бути при цьому імморальним, але під тиском регулятивно-імперативних потенціалів, що містяться в правових нормах, він змушений пристосовувати свої дії до їхніх вимог.

Автономна правосвідомість теж керується вимогами цивілізаційної системи. Але ці нормативи настільки глибоко інтегровані в індивідуальне «Я» суб´єкта, що він найчастіше схильний вважати їх своїм внутрішнім надбанням. Підпорядкування їм виступає для особистості як акт вільної внутрішньої переваги. Автономія полягає тут у тому, що правосвідомість виявляється, по суті, вільною від зовнішнього примусу. Законослухняність обпирається в даному випадку не на зовнішні, а на внутрішні, і притому досить глибокі, «передправові» рівні нормативної саморегуляції морального, а інколи і релігійного характеру. В результаті виникає враження, ніби правосвідомість «само-законодіє», сама визначає для себе зміст належного і тому не потребує зовнішнього примусу. Обходячись без допомоги зовнішньої нормативно-правової регуляції, автономна правосвідомість виявляє здатність самостійно протистояти як негативним імпульсам, що йдуть із її власних «доправових» і «домораль-них» глибин, так і деструктивним, анормативним впливам зовнішнього характеру.