Філософія права

2.24. Номос права

Цінності, якими розпоряджається суспільство, потребують того, щоб їх оберігали від зазіхань, що загрожують насильницьким перерозподілом або руйнуванням. Інструментальним засобом, за допомогою якого це робиться, є норми і закони права. Здатність права забезпечувати безпечне перебування цінностей життя, цивілізації і культури в соціальному просторі є його номос (грец. nomos — закон). «Будь-який закон, у яку б граматичну форму не був він втілений, завжди представляє собою норму або правило поведінки». Щодо номосу права, то він нормативний від початку до кінця. У ньому концентруються дисциплінарні, ауторегулятивні чинники цивілізації. Вони стискаються в лаконічні, наповнені владною силою і енергією імперативи, що змушують індивідів слухати і коритися. їхня імперативна форма виключає сумніви в їхній доцільності, передбачаючи однозначне підпорядкування.

Антична традиція представляла номос як універсальну, безособову силу, що підкоряє своїй владі відношення людей і оберігає усе краще, найбільш цінне, що є в людському житті. Гера-кліт, розрізняючи номос Божественний і номоси людські, стверджував, що останні живляться від першого, який над усім панує й усе перемагає. Людські ж номоси — це те, без чого немає і не може бути цивілізованого життя, тому людям, говорив Геракліт, треба боротися за номос як за свої стіни.

Одним із завдань філософії права є з´ясування того, яким чином універсальні закони буття (номос Божественний, у термінології Геракліта) пов´язані з людськими номосами, у тому числі і з номосом права, і як вони здійснюють регулятивний вплив на соціальне буття людей.

Цілком очевидно, що цей вплив здійснюється через ряд опосередковуючих ланок, серед яких ми бачимо релігію, моральність, мораль і право.

У праві є особливі формоутворення, завдання яких полягає в тому, щоб переадресовувати вимоги універсальних законів світопорядку окремим індивідам і змушувати їх корегувати свою поведінку щодо загальної системи соціальних взаємодій.

Було б неправильним вважати, ніби номос права тотальний і репресивний і його призначення полягає лише в тому, щоб приборкувати стихію людських емоцій і пристрастей. Директиви правового номосу не тотальні, а вибіркові. Вони не перешкоджають тим стихійним проявам людської природи, у яких відсутня деструктивна спрямованість. Лише особливо руйнівні, небезпечні для суспільства стихійні і свідомі акції зустрічають з боку правового номосу жорстку протидію заборонного характеру. Він виступає як крайній і найбільш радикальний засіб контролю за соціальною поведінкою тих індивідів, для яких виявилося недостатньо таких засобів регуляції, як звичаї, релігія і моральність.

Номос права двоїстий за способами відношення до своїх адресатів. Для тих, хто схильний добровільно, із внутрішньою готовністю відповідати його вимогам, він обмежується тим, що пропонує еталонні зразки належної соціальної поведінки за допомогою різних культурних форм. Для тих же, хто наділений іншими нахилами і не бажає прислухатися до його велінь, він знаходить засоби і способи їхнього примусу до належної поведінки. Цим номос нагадує образ долі у філософів-стоїків, яка веде покірних і тягне тих, що опираються. В обох випадках він переслідує ту саму мету — упорядкування соціальних відносин, надання їм необхідної оформленості, що вимагається для успішного розвитку людської цивілізації. В умовах плинності сущих, постійних змін у бутті людей номос дозволяє зберігати історичну наступність у перетвореннях, що відбуваються. Без надійного нормативного «кістяка» не змогла б скластися жодна локальна правова цивілізація, для живої плоті якої необхідна надійна опора. З усіх можливих форм структурування громадського життя номос орієнтує на належні форми соціального порядку, тобто на ті, які відповідають одночасно й універсальним принципам світобудови, і сутнісним властивостям людської природи, і потребам цивілізації, що розвивається, і культури. У руслі проходження за цими орієнтирами стихія взаємодії безлічі людських свобод, характерів, інтелектів, інтересів, пристрастей набуває дисциплінарно-нормативної конфігурації і стає правовою реальністю.

Правова реальність постає як сфера життєдіяльності людей, взята в тому обсязі, у якому вона підлягає нормативно-правовому регулюванню. Структурована й упорядкована під безпосереднім впливом номосу, вона постає як одна з іпостасей нормативно-ціннісного континууму «цивілізація — культура».

Правова повинність далеко не завжди виступає тільки як зовнішній примус, що вторгається в «інтер´єр» індивідуальної правосвідомості лише в особливих, критичних випадках. Практично у кожної людини є внутрішні уявлення про вимоги не убивати, не красти, не лжесвідчити тощо. Вони можуть бути замішані на вірі, соромі, страху, уявленнях про честь, потребі мати чисту совість та іншому. Зберігаючи незмінною свою суть, правова норма, подібно до міфічного Протея, здатна набувати самих різних образів в індивідуальній правосвідомості. У цьому полягає одна з причин її дієвості, оскільки безкінечна різноманітність її внутрішніх форм виступає як засіб адаптації універсальних імперативних формул до індивідуальних особливостей кожної особистості і долі. Душа, не здатна, припустімо, увібрати в себе зміст тієї або іншої заборони через повчальне моралізування старших, здатна розгорнути свої створи і встати на шлях істини після того, як вона стала свідком чиєгось подвигу або злочину, пов´язаних із вірністю закону або відступництвом від нього. Той, хто глухий до релігійних завітів, може відгукнутися на порушені струни почуттів сорому або честі. А хтось здатний утримуватися від небезпечних кроків під впливом якогось запалого в душу яскравого і сильного враження-спогаду або уроку, який уже встигло піднести життя. Тобто скільки людей, стільки і шляхів, якими номос входить у правосвідомість особистості і змушує її сформулювати для себе власні принципи своєї соціально-правової поведінки. Таким чином, він міцно влаштовується в «інтер´єрі» суб´єктивного світу особистості, сприяючи існуванню декількох різновидів правової поведінки. По-перше, це найнижчий щабель законослухняної поведінки, у якому присутній припустимий нормативно-правовий мінімум, нижче якого вже починається делінквентна область правопорушень. По-друге, це типові, середньорівневі моделі правової поведінки, що дозволяють суб´єктам взаємодіяти в такому режимі соціального співробітництва, коли жодний з учасників укладених угод не намагається порушувати юридично закріплені домовленості. І по-третє, це вищий щабель ідеальної, бездоганної соціально-правової поведінки, детермінованої не тільки зовнішніми механізмами правового регулювання, але і внутрішніми, морально-етичними мотивами: наприклад, боржник або його спадкоємці повертають великий борг у ситуації, коли через існуючі обставини у кредитора немає ніяких підтверджуючих документів, до яких він міг би апелювати в судовому порядку.