Філософія права

2.26. Семіотична функція права

Семіотична (від грец. semeion — ознака, знак) функція права безпосередньо пов´язана з його комунікативною функцією. Вона похідна від тієї обставини, що право являє собою сукупність знаків, за допомогою яких соціальна інформація фіксується і накопичується в пам´яті спільності. Узагальнюючись, стру-ктуруючись і типологізуючись, ця інформація переходить від покоління до покоління в якості соціальних програм належної, формально-адаптивної поведінки.

Без знакової оформленості ні буття права в якості нормативно-регулятивного механізму, ні його практичне функціонування неможливі. У нормативних структурах права сконцентрувалася величезна соціокультурна інформація. Стиснута, ущільнена, лаконізована, вона може в даному випадку зрівнятися з дорогоцінним камінням, укладеним у відповідні обрамлення-оправи.

Узагальнено-знакова форма надає нормативно-правовим структурам відносну самостійність існування в соціокультурно-му просторі і часі, робить їх транспортабельними усередині цих протяжностей і досить зручними і пристосованими для духовно-практичного засвоєння новими генераціями соціальних суб´єктів. Вона ж дозволяє правовим знанням оформлятися в типізовані програми для вирішення типових соціальних завдань.

Сукупна семіотична система правової інформації існує як внутрішньо диференційована цілісність, що складається з великої кількості елементів. Ці елементи здатні інтегруватися відповідно до самих різних основ і принципів, що дає можливість для існування різноманітних правових цивілізацій. Однак при фактичному різноманітті правових цивілізацій їх зближають подібні цілі — репродуціювання упорядкованих соціальних зв´язків і необхідних для цього суспільних умов.

Норма права в якості знака здатна як завгодно довго зберігати у своїй семіотичній структурі велике формалізоване соціальне знання. Пропонуючи належну модель поведінки, норма не обумовлює всіх тих обставин, при яких ця модель є оптимальною. По суті імперативність норми не категорична, а приблизна і залишає досить широкий простір для самоорієнтації.

Соціальний контекст, усередині якого присутній нормативно-правовий семіозис, допускає варіанти вільних волевиявлень, починаючи від набору можливих прийнятих рішень і аж до вибору засобів по досягненню поставлених цілей.

Кожна норма права — це конкретна і в той же час достатня універсальна семіотична форма органічної сполуки елементів необхідності і свободи, повинності й автономії, знання як можливості діяти і дії як реалізованого знання. Сама по собі норма досить статична, а її здатність до змістовно-значеннєвих трансформацій обмежена. Проте соціокультурний контекст, усередині якого вона перебуває, надзвичайно динамічний. Через нього вона знаходить додаткові значеннєві і ціннісні рефлекси, набуває певну частку відносної семіотичної мінливості. Навколо неї вирує «живе життя», йде спілкування, здійснюється різноманітна діяльність. Вона ж у цьому потоці являє собою семіотичну «монаду», у якій зосереджені програми загальної стратегічної спрямованості цивілізаційного процесу.

Винайдення писемності радикально змінило характер нормативно-правового семіозису. Усне мовлення, за допомогою якого передавалися вимоги звичаєвого права, створювало дуже обмежений простір їхньої дієвості. Воно вимагало безпосереднього орально-візуального спілкування в рамках хронотопосу «тут і тепер». З розвитком знакового письма норми права знайшли можливість якісно іншого семіотичного буття, для якого перестали існувати колишні просторово-часові обмеження. Вони тепер могли підтверджувати свою дієвість у будь-якій точці хронотопа даної цивілізаційної системи. Тепер, щоб спонукати індивіда зробити певний вибір і змусити діяти у певному нормативному напрямі, уже не був потрібний безпосередній орально-візуальний контакт. Писане право створювало тотальне семіотичне поле смислів і значень, які «досягали» індивіда, де б він не знаходився.

Право як знакова система навчилося перекладати на свою мову суть тих нормативних вимог, що колись існували усередині релігійних і моральних приписів як щось «основоположне» і чекали свого історичного часу, щоб втілитися в специфічну, суто юридичну знакову форму.