Філософія права

2.27. Егалітарна функція права

Егалітарна (від фр. egalite — рівність) функція права означає його здатність наділяти всіх громадян рівною мірою свободи і прав у їхньому соціальному житті і діяльності. Реалізація даної функції дозволяє кожному правоздатному громадянину усвідомлювати власну соціальну повноцінність перед державою і законом.

Смисл правової егалітарності полягає в наділенні усіх, без винятку, дієздатних громадян правом користуватися однаковими юридичними можливостями. Вона не віднімає, а надає. Визнаючи неоднаковість людей відносно різних властивостей і ознак, вона, проте, пропонує кожному користуватися юридично обумовленою мірою свободи за власним розсудом.

Юридичний егалітаризм вносить у громадське життя принцип формальності. Так, наприклад, будь-який правоздатний громадянин має право бути обраним у парламент. Але цілком очевидно, що одного тільки цього формального права виявиться для дуже багатьох недостатньо, щоб реалізувати його на практиці. Для фактичного проходження через численні фільтри соціального добору, що існують на шляху кожного кандидата в парламентарі, необхідно ще багато умов і якостей, якими володіють далеко не всі. Завдання правового егалітаризму полягає в тому, щоб створювати і зберігати юридично рівні для всіх громадян стартові умови соціального самоствердження. Особистості дається можливість цілеспрямовано діяти в руслі існуючих правовідносин. Але чи зуміє вона перевести наявну в неї можливість досягнення поставленої мети в дійсність, залежить уже тільки від неї.

Найважливішою цінністю, на захист якої націлена егалітарна функція права, є справедливість. Суть справедливості зосереджена в давньому виразі: «кожному своє». Ця лаконічна формула здатна набувати різних змістів і відтінків, що, у свою чергу, дозволяло виділяти декілька видів справедливості — зрівнююча, розподільча і відплатна.

Зрівнююча справедливість передбачає, що відношення між соціальними суб´єктами носять антагональний характер і кожний із них має рівні права і можливості в межах обумовлених домовленостей. Будь-яка диспропорція в розподілі цих прав сприймається учасниками взаємодії як несправедливість. Принцип урівнюючої справедливості створює юридичні обмеження, що перешкоджають спробам порушити паритетний характер договірних правовідносин.

Розподільча справедливість передбачає, що мова йде про певну кількість благ або прав, які необхідно розділити між окремими суб´єктами. За вихідну основу такого розподілу може братися природна рівність усіх людей, що не залежить від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей. Статус людини вже сам по собі дає тут кожному можливість претендувати на рівну частку при розподілі.

Інший принцип розподілу бере за вихідну основу певні заслуги громадянина перед суспільством і державою. Чим значніші заслуги, тим вища повинна бути міра виділюваних благ. Цей підхід треба відрізняти від так званих привілеїв, специфіка яких полягає в порушенні принципу розподільчої справедливості.

Відплатна справедливість поширюється насамперед на сферу покарань за правопорушення і злочини. Біля її джерел стоїть таліон — архаїчний принцип еквівалентної відплати: «око за око...». Виникнувши у доправову епоху, він пізніше, з появою права, зазнав соціокультурних трансформацій, перетворившись у правовий принцип відплатної справедливості.

Право амбівалентне за своєю функціональною спрямованістю. З одного боку, воно оберігає сформовану ієрархічну структуру суспільства, перешкоджає руйнуванню існуючих владних, управлінських, фінансово-економічних, політичних вертикалей. Закони охороняють досягнутий індивідами рівень прибутків, соціального престижу або політичної влади і не допускають насильницьких форм їхнього перерозподілу. Іншими словами, нерівність у вигляді різного становища громадян на щаблях соціальних ієрархій, неоднакового доступу до матеріальних і соціальних благ, до грошей, інформації і влади — усе це знаходиться усередині простору правової реальності.

Але своєрідність права полягає в тому, що воно з однаковою цілеспрямованістю здійснює протилежну функцію егалітарного характеру. Поряд із соціальною нерівністю воно знаходить і соціальну рівність, яку розуміє як рівність усіх перед законом. Оскільки для соціального життя однаково значимі й ієрархія, і рівність, право підтримує обидві тенденції розвитку цивілізованого соціуму.

Здійснюючи егалітарну функцію, право виступає як сукупність формалізованих норм, обов´язкових для всіх громадян. Наполягаючи на тотальній юридичній рівності, воно розглядає останню як соціальне благо.

Соціалістична ідеологія і політична тактика чимало сприяли тому, щоб укоренити у свідомості людей XX ст. негативне ставлення до ідеї рівності. І в цьому відношенні вони йшли слідом міфічного злодія Прокруста, який вважав, що всі люди повинні мати однаковий з ним ріст, і тому укорочував одних і витягав інших. В обох випадках він домагався однакового результату — люди гинули. Висновок, що підказується практикою Прокруста та його послідовників, був однозначний: усереднення, урівню-вання — це зло. Враховуючи це, варто, однак, зазначити, що право являє собою одну з небагатьох сфер цивілізованого співжиття, де допускається уніфікація людей. Турбуючись про міцність підвалин цивілізації і надаючи всім громадянам рівний ступінь свободи дій, право передбачає також рівну міру відповідальності кожного за перевищення ступеня свободи. У цьому полягає суть принципу формальної рівності в праві або, говорячи іншими словами, смисл егалітарної функції права.