Філософія права

2.28. Кратична функція права

Право здатне здійснювати регулювання різних соціальних процесів і відносин, а також переборювати опір, що зустрічається на цьому шляху, завдяки своїй кратичній (від грец. kratos — сила, влада) функції. Дана функція дозволяє праву спонукати соціальних суб´єктів до нормативної, законослухняної поведінки. При цьому саме право нагадує арістотелеву діючу причину, що дає державі можливість досягти своєї головної мети — підтримувати стабільний цивілізований порядок у суспільстві.

Стосовно трьох основних типів соціально-правових протиріч кратична функція права виявляється в такий спосіб:

а) як сила, що утримує антагоністів від взаємознищення;

б) як сила, що змушує суб´єктів антагональних відносин дотримуватися укладених домовленостей;

в) як сила, що оберігає процеси агональної співтворчості і задіяних у ній суб´єктів від різних деструктивних перешкод антропогенного і соціогенного характеру.

Використовувані для цього засоби можуть бути трьох видів: 1) засоби непримусового характеру, що впливають опосередковано і переважно через структури індивідуальної правової свідомості, через механізми внутрішньої мотивації й аутоде-термінації нормативної поведінки; 2) засоби примусового характеру, що здійснюють зовнішній нормативно-регулятивний вплив за допомогою правових інститутів, мають легітимний характер, відповідають критеріям справедливості й не зневажають людську гідність громадян; 3) засоби насильницько-репресивного характеру, що мають неправовий характер, використовують невиправдано жорсткі методи впливу, не відповідають критеріям справедливості, цивілізованості і навіть доцільності.

Щоб примушувати індивідів до належної поведінки, праву необхідно володіти реальною силою і владою. Ця сила може мати не тільки фізичний, але і психологічний характер. В другому випадку вона пов´язана зі здатністю права апелювати до емоції страху.

Страх має своїм джерелом припущення, що недотримання норм права може обернутися для людини неприємними і небезпечними наслідками. Страх вважається однією з найсильніших людських емоцій. Висока соціальна ефективність механізму права багато в чому пояснюється його здатністю робити ставку саме на цю людську емоцію.

За даними сучасних психологів, страх, у порівнянні з іншими емоціями, здатний здійснювати найсильніший стримуючий вплив на людську поведінку. Він робить людину функціонально несприйнятливою до багатьох спокус і принад, у тому числі до спокуси вседозволеності. На його властивості різко скорочувати число ступенів свободи в індивідуальній поведінці побудована дія механізму правової санкції.

Те, що право і державний апарат примусу, який стоїть за ним, здатні викликати страх, не варто розцінювати негативно. Страх у даному випадку не є суто негативним, деструктивним переживанням. Його призначення —превентивне і полягає в тому, щоб попереджати про реально існуючу небезпеку.

Присутній у нормах права спеціальний механізм санкцій призначений для того, щоб завчасно включати у індивідів емоції превентивного страху і змушувати їх завчасно вносити відповідні корективи у свою соціальну поведінку.

Нормативний вплив емоції страху в правовій санкції вдало передав проф. В. І. Свінцов за допомогою однієї зі сцен роману М. О. Булгакова «Майстер і Маргарита». Коли до Понтія Пілата приводять Ієшуа і він, при звертанні до прокуратора Іудеї, називає його «доброю людиною», то воєначальник Марко Крисо-бій із силою вдаряє його, вимагаючи іншого, офіційного звертання. Примітна фраза, яка завершує урок. Він питає в Ієшуа: «Ти зрозумів чи вдарити тебе?». В. І. Свінцов звернув особливу увагу на цю фразу, вважаючи, що в ній міститься суть нормативної санкції.

Дійсно, санкція по самій своїй суті послужливо-превентивна. Вона сама по собі ще не наносить удару, але попереджає: «Якщо ти тямучий і готовий підкорятися, тобі не загрожує удар; але якщо ти не такий, побоюйся, тому що удар не забариться». Тут апеляція до страху нічим не завуальована.

Емоція страху є першим, завчасним сигналом, що інформує про існування небезпеки. У санкції ця небезпека присутня лише в якості можливості, що здатна ставати дійсністю лише для тих, хто чинить дії, заборонені законодавством.

Страх може виникати й у тих випадках, коли людина почуває небезпеку, яка загрожує їй з протилежного боку, від кримінальних елементів, і при цьому не бачить засобів надійного захисту і гарантій своєї безпеки з боку держави. У такій ситуації здатність закону виявити і застосувати свою силу сприймається громадянами як благо і викликає суто позитивні емоції.

Страх пов´язаний з інстинктом самозбереження і почуттям безпеки. Право при здійсненні своєї кратичної функції призначене гасити емоції страху у законослухняних громадян, робити все необхідне, щоб вони могли існувати в досить комфортній атмосфері правової захищеності і психологічної безпеки. І воно ж змушене культивувати емоції страху у тих, хто не схильний виявляти належної законослухнянності.

Страх за своєю природою адаптивний: здійснювані під його впливом психологічні трансформації змушують людину пристосовувати свою поведінку до зовнішніх вимог. Адаптація ж поведінки, у свою чергу, націлена на те, щоб погасити емоцію страху і повернути психіку у вихідний, урівноважений стан.

Можна говорити про цільову амбівалентність правових санкцій: вони покликані мінімізувати почуття страху у законослухняних громадян і максимізувати його у тих, хто схильний до правопорушень. В обох випадках вони служать одному завданню — демонструвати реальну владу і силу правового механізму, які у будь-який момент, при першій же потребі можуть бути приведені в дію.

Коли примус перевищує міру доцільності, обумовлену соціально-антропологічними чинниками, він перетворюється в насильство, а правовий механізм, що допускає це, — у механізм неправа. Державна влада, яка не може або не бажає підкорити діяльність системи судочинства праву і закону, дає їй необмежені повноваження, втрачає правовий характер. Кратична функція, щоб не перетворитися в репресивну, повинна залишатися в рамках легітимності, чинного законодавства і відповідати корінним суспільним інтересам та універсальним природно-правовим принципам і критеріям цивілізованості.

Тут доречно нагадати стару притчу, зміст якої зводився до питання про те, чи може Бог створити камінь, який він сам не в змозі підняти? Обидва з двох можливих варіантів відповіді передбачали сумнів у всемогутності небесного владики. Це схоже на ситуацію з державою, коли від неї вимагають створення такої правової системи, через нормативні межі якої вона сама не могла б переступити, навіть якби і захотіла це зробити. Влада, не владна над нею ж самою створеними законами і підпорядковувана тому їм, зв´язана їхніми вимогами, — це влада, далека від сваволі, яка не вдається до насильства, знає свою, строго дозовану міру допустимого примусу. Кратична функція її правової системи виявляється в межах природно-правових критеріїв і не переходить у репресивну.

Ще визначний законодавець Солон стверджував, що йому, який прагне захистити батьківщину і закони, вдалося поєднати справедливість і примус. Владу і Силу, двох помічників Зевса, що ніколи раніше не віддалялися від трону олімпійського монарха, Солон, як стверджували, спустив на землю і поставив на службу Закону. Це дозволило праву запанувати в Афінській державі. Безкінечні розбрати і спалахи сваволі змінюються надійним правопорядком там, де стверджується формула: Nomos = DiKe + Kratos (Закон = Справедливість + Влада).

Рекомендована література

  1. Алексеев С. С. Философия права. — М., 1997. Бачинин В. А. Морально-правовая философия. — Харьков, 2000.
  2. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. — М., 1995.
  3. Даніл´ян О. Г. Соціальні протиріччя у посттоталітарних системах: методологія дослідження та розв´язання. — Харків, 1998.
  4. Закон единства противоположностей / Отв. ред. М. А. Парнюк. — Кол. авт.: М. А. Парнюк, Е. Н. Причепий, В. В. Кизима и др. — К, 1991.
  5. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. — Харьков, 2002.
  6. Нерсесянц В. С. Философия права. М., 1997.
  7. Философия права. Хрестоматия: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заведений / Под ред. Н. И. Панова. — Состав.: Панов Н. И., Бачинин В. А., Святоцкий А. Д. — К., 2002.
  8. Франк С. Реальность и человек. — М., 1997.
  9. Шкода В. В. Вступ до філософії права. — К, 1997.
  10. Циппеліус Р. Філософія права. — К., 2000.