Філософія права

3.1. Історіософські моделі розвитку правових цивілізацій

Сучасний світ знає декілька великих комплексів правових систем. Вони мають глибокі культурно-історичні корені, давні, серйозно і всесторонньо опрацьовані релігійні, етичні і філософські засади і можуть бути позначені як правові цивілізації. Це в першу чергу західна правова цивілізація, що виступає в двох основних формах — романо-германській та англо-американсь-кій, а також конфуціанська і мусульманська.

Під правовою цивілізацією слід розуміти групу правових систем, що мають спільні релігійно-моральні і ідейно-філософські засади, подібні юридичні ознаки і споріднені соціокультурні, нормативно-ціннісні структури.

Так, сучасна правова цивілізація західного типу має три давні, сягаючі у глибини історії корені. Символами цих коренів вважаються столиці трьох культурних світів — Єрусалим, Афіни і Рим. За кожним із цих символів стоять цінності і норми, що надали західній правовій цивілізації глибини змісту і класичної строгості форм. Це, по-перше, «Мойсееве право» і біблійна концепція світу, історії, людини. По-друге, це сила, широта і ясність філософської думки стародавніх греків, що розробили ієрархію норм і цінностей європейської морально-правової свідомості. І по-третє, це мудрий реалізм і організаційна геніальність древніх римлян, що поставили емпіризм, раціоналізм і практицизм свого мислення на службу юриспруденції. Усе це переплелося, з´єдналося в складну, органічну цілісність, породило продуктивний синтез, культуротворчий потенціал якого ще не скоро буде витрачений західною правовою цивілізацією.

Внутрішній нормативно-ціннісний ландшафт морально-правової свідомості сучасної західної людини неможливо уявити без того духовного досвіду, який зосереджений у Біблії та у греко-римській філософсько-етичній спадщині.

Аналогічні релігійні, етичні і філософські передумови існують і в конфуціанської, і в ісламської правових цивілізацій.

Людська думка здавна робила спроби побудови філософських моделей історичного розвитку правових цивілізацій. Розглянемо декілька найбільш характерних із них, належних мислителям XVIII—XX ст.— Дж. Віко, Г. Гегелю, П. О. Сорокіну і Д. Л. Андрееву.

ЦИКЛІЧНА МОДЕЛЬ ДЖ. ВІКО

Джанбаттіста Віко (1668—1774) — італійський філософ і правознавець, автор книг «Про єдиний початок і кінець загального права» (1720), «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725), творець концепції історичної типології правових цивілізацій.

Дж. Віко висунув ідею про існування «ідеальної історії» або типової універсальної моделі історичного розвитку, загальної для всіх держав і народів. Згідно з нею є три основних етапи, що складають дитинство, юність і зрілість цивілізації. Кожному з них відповідає свій тип правосвідомості і правовідносин.

Перший етап, або епоха богів — це тривалий період найдавнішої історії, коли люди цілком перебували під владою міфологічних, релігійних уявлень. Страх перед богами служив голоним засобом, за допомогою якого підтримувався суспільний порядок. Роль законів виконувала магічна теологія з містеріальними пророцтвами оракулів і жерців.

Другий період, або епоха героїв — час панування аристократії, її представники вважали себе вищими істотами в порівнянні з плебеями і змушені були в озлоблених соціальних сутичках відстоювати свої права. У цій боротьбі складаються перші Держави і панує «громадянська справедливість», де інтереси аристократів визначають дух і характер законів. Регулярні сутички між плебеями, які жадають змін, і аристократами, які прагнуть до стабільного соціального порядку, забезпечують динаміку розвитку держав.

Третій період, епоха людей — це час, коли колишня нерівність змінюється рівністю, починає панувати «природна справедливість», що дозволяє народам створювати демократичні, республіканські держави з законами, у яких інтереси окремих громадян приведені у відповідність із загальнодержавними інтересами.

Пройшовши всі ці три епохи і вичерпавши тим самим всі існуючі можливості, цивілізація починає хилитися до заходу. Демократичні порядки виявляються недовговічними: надлишок свободи для мас обертається анархією. Щоб уникнути повного занепаду і загибелі держави, звертаються до монархічної форми правління. Якийсь час вдається за допомогою цієї сили примушувати маси до виконання законів, але вади монархічного правління зрештою приводять до остаточного розпаду соціального організму, загибелі правової системи, занепаду звичаїв і повернення в стан варварства. Після того як історичне коло замкнулося, починається повторний рух по тому ж шляху.

Дж. Віко, підкреслюючи відмінності окремих періодів у розвитку цивілізації, держав, моралі і права, прагне побачити наскрізну, зв´язуючу всю різноманітність епох і форм, логіку історичних метаморфоз. Нею виявляється логіка вічної повторюваності, логіка круговороту, що нагадує природну циклічність зміни пір року. А це, у свою чергу, підтверджує стару релігійно-філософську істину про єдність світобудови, про підпорядкованість усіх форм сущого, природних, соціальних, духовних, загальним законам і єдиним ритмам.

СХІДЧАСТА МОДЕЛЬ Г. ГЕГЕЛЯ

Вихідний засновок усієї філософії Гегеля — постулат про існування Абсолютного Духу, або Світової Ідеї як вищої, трансцендентної сили, що спрямовує життя світобудови, хід людської історії, розвиток цивілізації і культури. Світовий Дух є прихованим, але головним суб´єктом культурно-історичного процесу. Завдяки направляючим впливам Абсолютного Духу всесвітньо-історичний процес розгортається закономірно і цілеспрямовано. Через хаос випадковостей і строкатої плутанини подій вище начало прокладає свій шлях, втілюючи в те, що відбувається, йому лише одному відомі задуми. Існуюча на землі цивілізація є породженням Абсолютного Духу, призначеним розкрити в кінцевому рахунку його вищу премудрість.

У гегелівського абсолютного надсуб´єкта, який приводить у рух історію, є для цього спеціальний засіб — протиріччя. Завдяки виникненню, загостренню і вирішенню незліченної кількості протиріч здійснюється рух природних, соціальних і духовних форм у світі, суспільстві і культурі.

У всесвітньої історії цивілізації є своя мета, і це, на думку Гегеля, свобода. У її здійсненні філософ бачить виправдання того зла, яке поки ще переповнює соціальне життя народів. Індивіди поринають у вири історичних подій, незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. їм здається, що вони переслідують свої власні, окремі або групові інтереси і цілі, але насправді їхня діяльність цілком підпорядкована стратегічним планам Абсолютного Духу. Найбільшою значимістю при цьому володіють дії тих людей, чиї зусилля цілком збігаються із задумами Абсолютного Розуму, що і дає їм найбільшу свободу в починаннях і здійсненні задуманого.

Право, як одна з найважливіших соціокультурних форм, має саме безпосереднє відношення до свободи, допомагаючи індивідам знаходити в практичному і духовному житті необхідний простір для соціального самоствердження. У своєму розвитку право проходить декілька фаз. Першу з них Гегель називає абстрактним правом. На цьому рівні свобода людини виявляється як її право володіти власністю. Саме власність робить її особистістю, суб´єктом правосвідомості і правовідносин, здатним поважати особистість у будь-якій іншій людині.

На рівні абстрактного права враховуються тільки зовнішні передумови правоздатності суб´єкта. Щодо внутрішніх, мотиваційних аспектів його правосвідомості, то тут мова про них поки не ведеться.

Наступний після абстрактного права рівень Гегель називає моральністю. Тут мова йде вже про те, що суб´єкти права повинні не тільки мати приватну власність, але і мати розвинену правосвідомість. Вони повинні свідомо відноситися до правопорядку, вміти оцінювати свої і чужі вчинки з позиції добра і зла, законності і справедливості, мати відповідні уявлення про суб´єктивний, мотиваційний бік злочинів. Від особистості тут вимагається здатність критично аналізувати своє ставлення до морально-правової реальності.

Моральність трактується Гегелем як спосіб думок, совість і свобода окремих осіб, втілювані в їхніх діях. її недоліки він бачить у тому, що вона змушує індивідів розсипати «нудні скарги» на недосконалості світу, жорстокість історії, лиху вдачу людей. Моралізування для Гегеля — порожнє і безглузде заняття, що виглядає смішним на тлі тих грандіозних історичних завдань, які вирішує Світовий Дух.

Ці недоліки долаються на третьому, вищому рівні, іменованому мораллю. Вона передбачає розвиток у індивідів творчих здатностей до життєбудівництва і правотворчості. Тут вони виявляють здатність до створення різних форм цивілізованого співжиття, включаючи сім´ю, громадянське суспільство і державність.

Найголовнішим результатом правотворчих зусиль людей Гегель вважає державу, оскільки тільки в ній людина знаходить максимальну свободу. Існування держави — це вище втілення ідей розуму, права і свободи, це істинно тріумфальний хід Світового Духу у світі. Призначення людини полягає в тому, щоб жити в державі, оскільки тільки вона здатна дати кожному можливість вести життя не тварини і не дикуна, а цивілізованого суб´єкта, який має правову і моральну свідомість.

Держава долає і знімає протиріччя всіх попередніх соціальних форм, усіх ранніх щаблів історичного розвитку. Протегуючи людині, вона вимагає від неї замість служіння, повної самовіддачі, а при необхідності і самопожертви. І громадянин зобов´язаний завжди бути готовим до того, щоб знехтувати своїми особистими інтересами в ім´я інтересів держави.

Держава несе в собі самоціль свого розвитку, якою є її власна могутність. Індивіди для неї — усього лише засоби досягнення і збереження цієї могутності. Головний моральний обов´язок громадянина полягає в тому, щоб бути покірним волі держави й охоче приносити свої сили, здібності, таланти і навіть саме життя на жертовний вівтар в ім´я процвітання і могутності «земного бога».

ІСТОРИЧНА ТИПОЛОГІЯ ПРАВОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ П. О. СОРОКІНА

П. О. Сорокін виклав у своїй багатотомній праці «Соціо-культурна динаміка» концепцію трьох історичних типів морально-правових цивілізацій — ідеаціональної, почуттєвої й ідеалістичної.

Ідеаціональна морально-правова цивілізація характеризується тим, що її вищі цінності піднімаються до надчуттєвого світу і його абсолютної домінанти, якою є Бог. Прикладом ідеа-ціональних норм можуть служити християнські заповіді: «Любіть ворогів ваших», «Не збирайте собі скарбів на землі,... але збирайте собі скарби на небі...», «Шукайте ж спочатку Царства Божого».

Для ідеаціональної етики характерне зневажливе ставлення до соціальних цінностей, влади, матеріальних благ, багатства, тілесних задоволень. Земне життя розглядається нею як щось другорядне і малозначне. У шлюбі вона бачить не умову і можливість земного, повнокровного людського щастя, а в першу чергу священний союз. Головна мета і вищий сенс життя невідривні тут від ідеї служіння Богу.

До подібних релігійно-етичних систем такого роду П. О. Сорокін відносив індуїзм, буддизм, даосизм, зороастризм, іудаїзм і християнство.

До ідеаціональної етики і моральності безпосередньо примикає ідеаціональне право, що розглядає зводи своїх законів як дані згори. Юридичні норми вважаються в ньому заповідями Бога і є абсолютними, безапеляційними приписами, що вимагають беззаперечного виконання. У них заборонено вносити будь-які зміни. Не випадково Старий Завіт, наприклад, вимагає: «Не додавайте до того, що Я заповідаю вам, і не зменшуйте від того: дотримуйте заповіді Господа».

У ідеаціональному праві слухняність закону рівнозначна слухняності Богу, а злочин перед людьми розцінюється як гріх перед Богом. Злочинами, що заслуговують найсуворіших покарань, вважаються прояви нешанобливого ставлення до Бога у вигляді святотатства, богохульства, єресі, порушень релігійних обрядів і священних заборон.

Система покарань включає як почуттєві, тобто тілесно відчутні, так і надчуттєві покарання. Останні передбачають загробну відплату, а також відлучення від церкви, віддання анафемі, проклін. Ці кари спрямовані на те, щоб злочинець-грішник спокутував свій гріх перед Богом.

Судді в ідеаціональній системі є одночасно і священнослужителями, а багато юридичних процедур оформляються як священні ритуали.

Ідеаціональній правосвідомості заборонена критика суддів і законів. їй не дозволені сумніви щодо правомірності норм-заповідей. У її системі цінностей економічні інтереси повинні бути підпорядковані релігійним ідеалам.

Ідеаціональне право, будучи тісно пов´язаним з моральністю, так само, як і вона, наказує всім людям відноситися один до одного по-братерськи, оскільки усі є дітьми єдиного Бога.

У державах, що належать до ідеаціональної правової цивілізації, легітимність мають лише ті правителі, чия родослівна сягає богів, а також ті, хто має пряму божественну санкцію на правління. Тому в таких державах монархія є, як правило, одночасно і теократією. Такими були держави архаїчної Греції і Риму, Індії і Тибету, імперія інків і середньовічні європейські держави.

Другий тип морально-правової цивілізації називається П. О. Сорокіним почуттєвим (сенситивним) через те, що систему цінностей тут увінчують земні радості і почуттєві задоволення, її етика гедоністична і закликає: їжте, пийте і веселіться, насолоджуйтеся піснями, танцями і любов´ю, ловіть кожну мить земного життя, тому що воно коротке і завтра вас уже не буде. Головний зміст людського існування полягає в тому, щоб прагнути до задоволень, насолод і щастя.

Почуттєве право, що обпирається на принципи гедоністичного світовідношення, виступає в якості інструмента підпорядкування й експлуатації одних соціальних груп іншими. Цілі його норм і законів суто утилітарні і полягають у тому, щоб оберігати еліту, яка має найбільший доступ до різноманітних життєвих задоволень, охороняти її власність і добробут, а також підтримувати стабільний правопорядок у суспільстві, що гарантує всі ці прерогативи.

Норми почуттєвого права, переважно, відносні, мінливі й умовні. Не вміщуючи в собі нічого вищого, вічного і святого, вони корисні для одних і шкідливі для інших, захищають права одних соціальних груп і ущемляють права і свободи інших. Вони ігнорують питання вищої моральності, індиферентні щодо Бога, душі і безсмертя. У кримінальних кодексах, створюваних в умовах чуттєво-правової цивілізації, немає місця для релігійних злочинів — єресей, відступництва, чаклунства, святотатства. У номенклатурі покарань відсутні надчуттєві санкції. Цілі кримінальних покарань полягають не в спокутуванні провини, а мають цілком утилітарні мотиви — відплата за вчинене, перевиховання злочинця і безпека суспільства.

Особисті і майнові відносини в системі почуттєвого права регулюються міркуваннями доцільності, корисності і взаємної вигоди. При цьому релігійні мотиви і надчуттєві цінності не мають регулятивної сили, що дозволяє правосвідомості вільно обходитися без божественних санкцій. Судді тут є не жерцями, а світськими особами.

До правової цивілізації почуттєвого типу належать європейські держави Нового часу.

І, нарешті, третя правова цивілізація — ідеалістична. Вона посідає проміжне місце між ідеаціональною і почуттєвою системами, відіграє перехідну роль, являючи собою своєрідний синтез норм і цінностей обох систем. Вона здатна бачити вищу цінність у Бозі й одночасно позитивно відноситися до тих почуттєвих цінностей, що не суперечать і не перешкоджають шанобливому відношенню до Абсолюту.

її найбільш характерним проявом може вважатися протестантська морально-правова свідомість. У ній мирно сусідять, підтримуючи один одного любов´ю до Бога, цнотливість, чесність, працьовитість, ощадливість з умінням «робити гроші» і готовністю користуватися життєвими благами, принесеними матеріальним статком. Протестант, не без іронії зазначає П. О. Со-рокін, здатний по неділях вірити в Бога і Вічність, а в будень — у фондову біржу. Для нього в неділю головна книга — Біблія, але в будень його Біблією стає гросбух.

Перехідний характер, на думку П. О. Сорокіна, мало право в Радянській Росії 20—30-х pp. XX ст., коли порушення, пов´язані з попираниям ідеаціональних цінностей, у тому числі релігійні злочини, були виключені з переліку кримінальних діянь. Перестали вважатися злочинами адюльтер, полігамія, содомія, позашлюбні зв´язки, непристойна поведінка в суспільних місцях. Це був поворотний момент у просуванні до почуттєвого кримінального права.

У XX ст. разом із загальною кризою світової цивілізації поступово почала занепадати і система почуттєвого права. Втрачаючи колишню дієвість, вона відкрила шлях грубій силі, що бачить у морально-правових цінностях лише умовності, якими легко можна знехтувати. На цій хвилі в багатьох країнах запанували тоталітарні режими.

Ефективне протистояння цієї тенденції перемоги «права сили» можливо лише через повернення до ідеаціонального права. П. О. Сорокін наполягав на тому, що цивілізація, суспільство і людина не зможуть існувати без Бога, без універсальних релігійно-моральних і природно-правових цінностей абсолютного характеру.

ФЕНОМЕН ДЕРЖАВНОСТІ У ВСЕСВІТНЬО-ІСТОРИЧНІЙ РЕТРО- І ПЕРСПЕКТИВІ (МЕТАФІЛОСОФІЯ Д. Л. АНДРЄЄВА)

У трактаті Д. Л. Андреева «Роза світу. Метафілософія історії» один із проблемних комплексів присвячений феномену державності, розглянутому у всесвітньо-історичній перспективі.

Держава виникла у відповідь на історичну потребу в консолідації людей заради відвернення «війни всіх проти всіх» і запобігання тотальному хаосу. І хоча людські співтовариства зміцнювалися державними формами на основі принципу насильства, іншого виходу в людства не було. Рівень морального розвитку людей не дозволяв і дотепер не дозволяє державам обпиратися на інші принципи.

Сутність сучасної держави так само імморальна, як і дві тисячі років тому, вона полягає в бездушному автоматизмі, у готовності керуватися насамперед матеріальними інтересами великих і малих людських об´єднань, а також у байдужості до інтересів і запитів окремої особистості.

Д. Л. Андреев виділяє декілька історичних форм державності. Основні серед них він описує за допомогою характерної антитези «рідке — тверде», що нагадує стиль трактату Лао-цзи «Даодецзин».
  1. «Рідкий стан» державності передбачає тільки початок процесу централізації влади. Тут ще сильні родові традиції, які породжують численні міжплемінні сутички. (Єгипет епохи но-мів, ведійська Індія, Греція періоду ранніх полісів, європейські держави раннього середньовіччя).
  2. «Твердо-в´язкий стан» означає схильність ранніх форм державності до наступних перетворень. У цьому стані тиранічні тенденції обмежені дією демократичних соціально-політичних сил, що дозволяє в підсумку досягати рівноваги. (Єгипет напередодні Тутанхамона, буддистські держави Індії і Південно-Східної Азії, Афіни часів Перікла).
  3. «Дуже твердий стан» державності властивий державам-колосам, у яких панує тиранія демона великодержавства, а соборна душа народу ув´язнена під брилами деспотичної влади (Ассирія, Карфаген, Римська імперія, імперії Чингісхана і Тамерлана, Іспанія XVI ст., Британська імперія XVIII—XIX ст., імперії Наполеона, Гітлера, Сталіна).
  4. Державний устрій «пом´якшеного типу» створюється за умови соціально-етичної зрілості народу і при відсутності зовнішньої військової загрози. У ньому поступово відмирає принцип насильства і відкривається можливість переходу до ідеального народоустрою (Швейцарія, держави Скандинавії).
  5. Ідеальний народоустрій, де на зміну знищеній державі приходить всенародне братерство.

Д. Л. Андреев формулює тезу про наявність у світовій історії двох протилежних політико-правових тенденцій. Перша полягає в поступовому ослабленні поліцейського насильства, у перетворенні держави в апарат, що охороняє права особистості і підтримує загальну економічну рівновагу. У Європі вона представлена такими правовими формами, як англійський парламентаризм, французька Декларація прав людини, рух німецької соціал-демократії.

Друга тенденція полягає в перерозвитку державного начала, у нарощуванні всебічної залежності особистості від державних інстанцій — вождя, партії, армії. У таких державах вольовий початок перерозвинутий на шкоду духовним якостям, а їхні лідери не відповідають вимогам навіть середнього морального рівня. Найбільш характерні в цьому відношенні держави тоталітарного типу.

У XX ст. виникла реальна загроза того, що посилення другої тенденції приведе людство до всесвітньої тиранії. Тоталітарні держави з величезною технічною і військовою потужністю, агресивні за своєю природою, прагнутимуть нав´язати людству свою волю. Спираючись на морально відсталі соціальні верстви, влада зможе пробудити в людях неминучі інстинкти властолюбства і мучительства.

Якщо в результаті активних зусиль правителів виникне світова наддержава і відбудеться зрощування техніки майбутнього з терористичним єдиновладдям, то в підсумку ні з ким стане воювати і виникне загальний світ. Оскільки зникне можливість військової поразки ззовні, тиранія стане абсолютною, а всесвітня єдність, про яку мріяло багато поколінь, обернеться моторошним тупиком і безвихіддю. Поліцейський режим буде контролювати усе, аж до таємних думок кожної людини і дрібних деталей її інтимного життя.

Ніхто не в змозі дати гарантій, що глава світової наддержави не виявиться великим честолюбцем, готовим використовувати науку і техніку як знаряддя перетворення державного механізму в жахливу машину витонченого мучительства.

І все ж, стверджує Д. Л. Андреев, у такого повороту світової історії немає стовідсоткової імовірності. Можливо, що усе буде зовсім інакше. І він розглядає протилежний прогноз, що відповідає тенденції до пом´якшення і гуманізації державних форм.

Для того щоб ця тенденція набрала силу і перемогла, необхідно над всесвітньою федерацією держав поставити високоавторитетну, поза державну етичну інстанцію, яку можна було б умовно назвати «Розою світу» або «Лігою перетворення сутності держави».

Шляхом удосконалення методів виховання Ліга буде готувати людство до переходу в новий соціально-моральний стан, де примус заміниться добровільним підпорядкуванням, сила закону — голосом совісті, а сама державність із її чиновницьким і поліцейським апаратами — живим людським братерством.

Усе це може статися досить швидко. Досвід багатьох диктатур показав, що людей можна грунтовно переробити протягом декількох десятиліть, якщо є продумана і потужна система їхнього перевиховання. Тоталітарні режими відкрили важливі психологічні важелі в управлінні масами. Треба тільки зуміти повернути їх у протилежному напрямку — на формування «людини облагородженого образу».

Нові соціальні структури будуть будуватися ненасильницьким шляхом. Ступінь державного примусу буде поступово убувати. Здійснювані перетворення змінять характер системи правосуддя, примуть заходи для пом´якшення законів і полегшення покарань. Співдружності юристів, психологів, педагогів і релігійних діячів будуть керувати процесом реформування пенітенціарної системи. Принцип покарання злочинця поступиться місцем принципу лікування. Зникне в´язниця як форма покарання. Злочинці, які мають низький культурний рівень, будуть поставлені перед необхідністю його підвищення, і чим швидше вони стануть освоювати курс загальної гуманітарної освіти разом із курсами суспільно корисних професій і чим скоріше вихователі визнають їх готовими до життя на свободі, тим раніше вони будуть залишати місця ув´язнення.

Під час загальної судової реформи виникне новий тип судочинства, більш досконалий, ніж навіть суд присяжних. За посередництвом гуманітарних коледжів, а потім вищих юридичних шкіл у майбутніх суддів почнуть розвивати психологічну проникливість, схильність до гуманного ставлення до підсудних. Це буде досягатися завдяки вивченню історії культури, філософії, етики, психології. У результаті з´явиться новий тип судді-вра-чевателя, рятівника людських душ, який дивиться на злочинця як на людину з ушкодженою етичною структурою душі. На підготовку таких суддів суспільство не буде шкодувати ні засобів, ні часу.

Зміниться в майбутньому і характер судового процесу. Дебати захисника й обвинувача збережуться, але це буде не змагання красномовних акторів, один із яких з обов´язку служби очищає, а інший чорнить підсудного. Це будуть почергові виступи не двох, а трьох осіб, яких Д. Л. Андреев умовно називає «витлумачами». Перші двоє запропонують два різних тлумачення справи й особистості підсудного, а третій спробує зблизити і примирити обидва тлумачення. Оскільки таке примирення різних точок зору часто буде справою важкодосяжною, то передбачається можливість декількох турів виступів. При цьому присяжні і судді, які не беруть участі у дебатах, зможуть одержати найбільш повне і глибоке уявлення про сутність справи. Зміняться функції поліції, яка поступово перетвориться в службу соціальних зручностей.

На думку Д. Л. Андреева, у результаті всіх цих перетворень повинні пом´якшитися звичаї народів, ослабнути хижі начала в людині, запанувати атмосфера соціального спокою і гармонії. Людські сили, які не відволікаються на соціальну боротьбу, попрямують до фізичного і духовного удосконалювання, пізнання, творчості і особистого життя.