Філософія права

3.2. «Осьовий час» — епоха генезису правових цивілізацій і філософсько-правової

Здавна існує традиція розділяти світовий історичний процес на два великих періоди: перший — до Різдва Христового, другий — після нього. Цій традиції відповідають принципи літочислення, прийняті в більшості сучасних країн. Не випадково Гегель назвав час життя Христа «віссю світової історії».

Видатний німецький філософ XX ст. Карл Ясперс, відштовхнувшись від гегелівського висловлювання, побудував оригінальну історико-цивілізаційну концепцію. Але, на його думку, справжньою «віссю світової історії» є не час життя Ісуса Христа, а V ст. до Р. X. Ясперс стверджував, що найбільш важливі для світової цивілізації і культури події мали місце саме в п´ятому столітті, а також протягом трьох століть до нього і протягом ще трьох століть після нього. Період із VIII ст. по II ст. доР.Х. Ясперс назвав «осьовим часом» світової цивілізації. Людство довго готувалося, накопичувало передумови і сили, щоб, підійшовши до вирішального моменту, за ці шість століть зробити великий прорив в усіх напрямах культурного розвитку. За цей період народилися такі цивілізаційні форми, склалися такі продуктивні і перспективні культурні реалії, ідеї, образи, які задали тон, характер, спрямованість духовно-практичного життя світового співтовариства на наступні тисячоліття.

В епоху «осьового часу» виникли великі культурні світи, чиї цінності донині відіграють визначальну роль у формуванні духовного світу сучасної людини. У Стародавній Греції це була епоха «грецького дива», що тривала від Гомера до Арістотеля і дала світу небувале по яскравості сузір´я геніїв у всіх галузях культури, у тому числі у філософії, драматургії, архітектурі, скульптурі. На Близькому Сході зусиллями ізраїльських пророків створюються основні книги Біблії, закладає основи релігії зороастризму пророк Заратустра. У Китаї утворюються головні філософські школи, з´являються постаті великих мислителів Лао-цзи і Конфуція, чиї вчення повністю зберегли свою значимість донині. У Стародавній Індії це час життя Будди і виникнення буддизму.

Якщо «доосьовий час» передісторії, глибокої архаїки — це пора «внутрішньоутробного» розвитку культури, коли зріючий плід накопичував сили, формувалися головні передумови для блискучого ривка, то «осьовий час» — пора її справжнього народження і початкового дитинства. В «Іліаді», «Одіссеї», Старому Завіті, «Авесті», «Даодецзин», «Махабхараті», в умоглядах видатних філософів і откровениях великих пророків «осьові народи» заклали основи світових релігій, грандіозних філософських і етико-правових систем.

В умовах грандіозного історичного переходу до нових систем цінностей, із безліччю супутніх йому протиріч і проблем відбувалися напружені релігійні, етичні, філософські шукання. Поети, драматурги, пророки, мислителі шукали відповіді на питання, як жити людині в цьому зміненому і досі змінюваному світі. Одночасно складалася моральність як здатність людини самостійно регулювати свої взаємини з людьми і світом, спираючись при цьому в першу чергу на свою автономну волю.

«ОСЬОВИЙ» СОЦІУМ

«Осьовий час» мав яскраво виражений перехідний характер. Це був перехід від традицій патріархально-родового життя до існування в нових умовах, що ще тільки складаються. Активне формування основ державності, виникнення класів, майнове розшарування колись монолітних родових громад на багатих і бідних, ріст міст, розвиток ремесел, збільшувана різноманітність суспільних відносин, ускладнення способу життя і характеру спілкування — усе це розширювало звичні рамки існування і відкривало новий соціокультурний простір індивідуальної само-реалізації. У цьому просторі, як в історичній лабораторії, складаються й апробуються нові соціальні, державні, політичні, морально-правові моделі життєдіяльності і стереотипи поведінки.

Разом із соціальною диференціацією і втратою загальних ціннісних систем зникає практичний і духовний грунт для солідарності, взаєморозуміння і взаємної відповідальності, відбувається атомізація соціальних цілісностей родових «Ми-сус-пільств»: вони розпадаються на безліч окремих індивідуумів-особистостей. У кожного з цих людей, як у атомів у всесвіті Де-мокріта, свій, особливий життєвий шлях.

Власне кажучи, найбільш точним поняттям при визначенні того стану, у якому перебував «осьовий» соціум, є поняття ано-мії. Перебуваючи в історично перехідному стані, коли традиційні, патріархальні нормативні структури втратили свою колишню ефективність, а нові, морально-правові регулятори тільки ще формувалися, «осьовий» соціум опинився на історичному «порозі», коли усередині нього самого «розпався зв´язок часів» і потрібні були особливі зусилля, щоб його відновити. Цей зв´язок необхідно було відновлювати не тільки в самих структурах його соціального «тіла», але й у людській свідомості, уже звиклій сприймати повсюдні порушення традиційних норм як норму повсякденного існування.

Поки існувало родове «Ми», то кровноспоріднені відносини були необхідною і достатньою підставою для підтримання твердих, усталених соціальних зв´язків, у яких обов´язки сторін малися на увазі самі собою, а їхнє невиконання, загрожуючи серйозною втратою для всього роду, передбачало суворі покарання винних.

«Осьовий час» змінив ситуацію: тепер кожне індивідуальне «Я», що виділилося з родового «Ми», перетворювалося зі «свого» на «чужого». Розриви традиційних зв´язків і прихильностей вносили у відносини колись близьких людей щось нове, незвичне, що згодом отримає назву відчуженості або відчуження. Це помітно ускладнювало механізм взаємодії між родовим цілим і індивідами, що недавно ще були його частками, а тепер такими вже фактично не були.

Посиленню цих ситуацій помітно сприяв розвиток і збільшення міст із властивою їм складною соціальною структурою, де, по суті, усі, крім найближчих родичів усередині родини, були чужими один для одного. Як типовий цивілізаційний феномен, місто відразу ж виявило свою амбівалентність. Антропоморфний по суті своїй, він, як і людська природа, почав виявляти в той самий час протилежні якості і властивості. Він став не тільки засобом життєзабезпечення великих людських співтовариств, але і специфічною соціальною системою, що почала пред´являти до людей нові, додаткові вимоги. Виступаючи в якості певного лона, у якому народжувалися нові форми цивілізації і культури, яких не знав «доосьовий час», місто стало і соціальним простором, де сконцентрувалося багато темного, порочного і злочинного. Не випадково в біблійній традиції засновником міст і міської цивілізації прийнято вважати першозлочи-нця Каїна.

Місто, володіючи особливою структурою життєдіяльності, характерною багатофункціональною організацією, вимагало від людей активного розвитку навиків соціального співіснування на конвенціальній, антагональній основі. Колишньої, традиційної кровноспорідненої конвенціальності для чужих один одному людей було вже недостатньо. Для тих, хто волею долі стали співгромадянами, а найчастіше і прямими суперниками і конкурентами через подібні і пересічні інтереси, необхідний був новий, додатковий механізм нормативної регуляції соціальних відносин. Він повинен був допомогти цивілізувати систему взаємодій між людьми, далекими один від одного, не зв´язаними узами крові, споріднення, товариства, дружби, але змушеними через обставини, що склалися, вирішувати спільні соціальні задачі. Необхідна була система досить жорстких засобів по організації і підтриманню громадянських конвенцій, що відкривала і гарантувала б для них широкий простір і водночас передбачала б належний контроль за їх здійсненням разом з ефективними санкціями за їхні порушення.

Такою системою стало писане право, орієнтоване на нормативну регуляцію відносин насамперед чужих один для одного індивідів, не зв´язаних узами споріднення, братерства, любові і які не відчувають моральних зобов´язань один перед одним.

«ОСЬОВА» ОСОБИСТІСТЬ

«Осьовий час» стає епохою історичного виникнення особистості. У цей період індивідуальне «Я», як першооснова особистості, виділяється з общинно-родового «Ми». З ним заявляє про себе феномен особистої гідності, що передбачає право індивіда мати і відстоювати власну думку, відмінну від традиційних, загальноприйнятих поглядів, висловлювати свої, незалежні оцінки і судження, залишати за собою право вірити або сумніватися, дотримувати звичайних стереотипів або самостійно обирати власну моральну позицію, вільно самовизначатися в соціальному житті.

Автоматизм звичних стереотипів традиційної соціальної поведінки поступається місцем можливості свідомих виборчих переваг між різними, у тому числі альтернативними моделями поведінки. Більше того, ця можливість практично перетворюється в необхідність постійно зважувати, зіставляти, вибирати, що, у свою чергу, інтенсифікує духовну діяльність, розвиває мотиваційну сферу, самосвідомість, внутрішній світ особистості.

Зв´язок людини з традиціями патріархально-родового минулого втрачає жорсткий, примусовий характер. На них можна зважати, шанобливо до них ставитися. Більше того, їх можна поставити на службу справі формування надійної, стійкої морально-правової свідомості, як це зробив Конфуцій у Стародавньому Китаї. Але традиціями можна і знехтувати. Саме в схильності «осьової» особистості до порушень давніх традицій, норм, заборон проявилася її особлива якість — трансгресивність, тобто здатність переступати межу звичного або дозволеного.

Трансгресивність як надмірність людської психіки, надмірність її можливостей за своєю природою двоїста і має як позитивний, так і негативний вимір. З одного боку, це здатність людини прямувати за межі відомого до незвіданого, відкривати нове, створювати щось, раніше не бачене, чого немає в природі. На цьому шляху виникають різні продукти людської творчості, зовсім нові форми світопояснення, багато наукових відкриттів, філософських моделей світобудови. Так, грецькі філософи, що уперше відчули в собі здатність перебороти границі архаїко-міфологічної картини світу, повною мірою продемонстрували трансгресивність своїх духовних прагнень.

Але та ж трансгресивність «осьової» особистості виявила здатність породжувати негативні соціальні наслідки. Як схильність до порушення існуючих норм, до їх «переступання», вона з величезною силою проявилася в раніше небаченому падінні моралі і поширенні злочинності. У цьому сенсі надзвичайно характерний старозавітний міф про гріхопадіння Адама та Єви та історія біблійного Хама. Прабатьки людства, перші на землі чоловік і жінка, не встояли перед спокусою порушити заборону Бога. Бажання переступити межу дозволеного і покуштувати заборонений плід виявилося сильнішим від страху перед покаранням. У цьому відношенні Адам і Єва — трансгресивні особистості. І це далеко не випадкова обставина: адже Старий Завіт — це плід «осьового часу» світової цивілізації.

Інший біблійний персонаж, син Ноя Хам, порушив основну патріархальну заповідь, що вимагає «шануй батька свого». Коли напівроздягнений Ной, який випив виноградного вина, спав у саду, де його побачили сини, Іафет і Цим накрили батька, а Хам став глузувати над шанованим батьком. Не випадково згодом ім´я цього одного з перших порушників традиційних норм патріархальної моралі стало загальним. У його провині тр