Філософія права

3.2. «Осьовий час» — епоха генезису правових цивілізацій і філософсько-правової

Здавна існує традиція розділяти світовий історичний процес на два великих періоди: перший — до Різдва Христового, другий — після нього. Цій традиції відповідають принципи літочислення, прийняті в більшості сучасних країн. Не випадково Гегель назвав час життя Христа «віссю світової історії».

Видатний німецький філософ XX ст. Карл Ясперс, відштовхнувшись від гегелівського висловлювання, побудував оригінальну історико-цивілізаційну концепцію. Але, на його думку, справжньою «віссю світової історії» є не час життя Ісуса Христа, а V ст. до Р. X. Ясперс стверджував, що найбільш важливі для світової цивілізації і культури події мали місце саме в п´ятому столітті, а також протягом трьох століть до нього і протягом ще трьох століть після нього. Період із VIII ст. по II ст. доР.Х. Ясперс назвав «осьовим часом» світової цивілізації. Людство довго готувалося, накопичувало передумови і сили, щоб, підійшовши до вирішального моменту, за ці шість століть зробити великий прорив в усіх напрямах культурного розвитку. За цей період народилися такі цивілізаційні форми, склалися такі продуктивні і перспективні культурні реалії, ідеї, образи, які задали тон, характер, спрямованість духовно-практичного життя світового співтовариства на наступні тисячоліття.

В епоху «осьового часу» виникли великі культурні світи, чиї цінності донині відіграють визначальну роль у формуванні духовного світу сучасної людини. У Стародавній Греції це була епоха «грецького дива», що тривала від Гомера до Арістотеля і дала світу небувале по яскравості сузір´я геніїв у всіх галузях культури, у тому числі у філософії, драматургії, архітектурі, скульптурі. На Близькому Сході зусиллями ізраїльських пророків створюються основні книги Біблії, закладає основи релігії зороастризму пророк Заратустра. У Китаї утворюються головні філософські школи, з´являються постаті великих мислителів Лао-цзи і Конфуція, чиї вчення повністю зберегли свою значимість донині. У Стародавній Індії це час життя Будди і виникнення буддизму.

Якщо «доосьовий час» передісторії, глибокої архаїки — це пора «внутрішньоутробного» розвитку культури, коли зріючий плід накопичував сили, формувалися головні передумови для блискучого ривка, то «осьовий час» — пора її справжнього народження і початкового дитинства. В «Іліаді», «Одіссеї», Старому Завіті, «Авесті», «Даодецзин», «Махабхараті», в умоглядах видатних філософів і откровениях великих пророків «осьові народи» заклали основи світових релігій, грандіозних філософських і етико-правових систем.

В умовах грандіозного історичного переходу до нових систем цінностей, із безліччю супутніх йому протиріч і проблем відбувалися напружені релігійні, етичні, філософські шукання. Поети, драматурги, пророки, мислителі шукали відповіді на питання, як жити людині в цьому зміненому і досі змінюваному світі. Одночасно складалася моральність як здатність людини самостійно регулювати свої взаємини з людьми і світом, спираючись при цьому в першу чергу на свою автономну волю.

«ОСЬОВИЙ» СОЦІУМ

«Осьовий час» мав яскраво виражений перехідний характер. Це був перехід від традицій патріархально-родового життя до існування в нових умовах, що ще тільки складаються. Активне формування основ державності, виникнення класів, майнове розшарування колись монолітних родових громад на багатих і бідних, ріст міст, розвиток ремесел, збільшувана різноманітність суспільних відносин, ускладнення способу життя і характеру спілкування — усе це розширювало звичні рамки існування і відкривало новий соціокультурний простір індивідуальної само-реалізації. У цьому просторі, як в історичній лабораторії, складаються й апробуються нові соціальні, державні, політичні, морально-правові моделі життєдіяльності і стереотипи поведінки.

Разом із соціальною диференціацією і втратою загальних ціннісних систем зникає практичний і духовний грунт для солідарності, взаєморозуміння і взаємної відповідальності, відбувається атомізація соціальних цілісностей родових «Ми-сус-пільств»: вони розпадаються на безліч окремих індивідуумів-особистостей. У кожного з цих людей, як у атомів у всесвіті Де-мокріта, свій, особливий життєвий шлях.

Власне кажучи, найбільш точним поняттям при визначенні того стану, у якому перебував «осьовий» соціум, є поняття ано-мії. Перебуваючи в історично перехідному стані, коли традиційні, патріархальні нормативні структури втратили свою колишню ефективність, а нові, морально-правові регулятори тільки ще формувалися, «осьовий» соціум опинився на історичному «порозі», коли усередині нього самого «розпався зв´язок часів» і потрібні були особливі зусилля, щоб його відновити. Цей зв´язок необхідно було відновлювати не тільки в самих структурах його соціального «тіла», але й у людській свідомості, уже звиклій сприймати повсюдні порушення традиційних норм як норму повсякденного існування.

Поки існувало родове «Ми», то кровноспоріднені відносини були необхідною і достатньою підставою для підтримання твердих, усталених соціальних зв´язків, у яких обов´язки сторін малися на увазі самі собою, а їхнє невиконання, загрожуючи серйозною втратою для всього роду, передбачало суворі покарання винних.

«Осьовий час» змінив ситуацію: тепер кожне індивідуальне «Я», що виділилося з родового «Ми», перетворювалося зі «свого» на «чужого». Розриви традиційних зв´язків і прихильностей вносили у відносини колись близьких людей щось нове, незвичне, що згодом отримає назву відчуженості або відчуження. Це помітно ускладнювало механізм взаємодії між родовим цілим і індивідами, що недавно ще були його частками, а тепер такими вже фактично не були.

Посиленню цих ситуацій помітно сприяв розвиток і збільшення міст із властивою їм складною соціальною структурою, де, по суті, усі, крім найближчих родичів усередині родини, були чужими один для одного. Як типовий цивілізаційний феномен, місто відразу ж виявило свою амбівалентність. Антропоморфний по суті своїй, він, як і людська природа, почав виявляти в той самий час протилежні якості і властивості. Він став не тільки засобом життєзабезпечення великих людських співтовариств, але і специфічною соціальною системою, що почала пред´являти до людей нові, додаткові вимоги. Виступаючи в якості певного лона, у якому народжувалися нові форми цивілізації і культури, яких не знав «доосьовий час», місто стало і соціальним простором, де сконцентрувалося багато темного, порочного і злочинного. Не випадково в біблійній традиції засновником міст і міської цивілізації прийнято вважати першозлочи-нця Каїна.

Місто, володіючи особливою структурою життєдіяльності, характерною багатофункціональною організацією, вимагало від людей активного розвитку навиків соціального співіснування на конвенціальній, антагональній основі. Колишньої, традиційної кровноспорідненої конвенціальності для чужих один одному людей було вже недостатньо. Для тих, хто волею долі стали співгромадянами, а найчастіше і прямими суперниками і конкурентами через подібні і пересічні інтереси, необхідний був новий, додатковий механізм нормативної регуляції соціальних відносин. Він повинен був допомогти цивілізувати систему взаємодій між людьми, далекими один від одного, не зв´язаними узами крові, споріднення, товариства, дружби, але змушеними через обставини, що склалися, вирішувати спільні соціальні задачі. Необхідна була система досить жорстких засобів по організації і підтриманню громадянських конвенцій, що відкривала і гарантувала б для них широкий простір і водночас передбачала б належний контроль за їх здійсненням разом з ефективними санкціями за їхні порушення.

Такою системою стало писане право, орієнтоване на нормативну регуляцію відносин насамперед чужих один для одного індивідів, не зв´язаних узами споріднення, братерства, любові і які не відчувають моральних зобов´язань один перед одним.

«ОСЬОВА» ОСОБИСТІСТЬ

«Осьовий час» стає епохою історичного виникнення особистості. У цей період індивідуальне «Я», як першооснова особистості, виділяється з общинно-родового «Ми». З ним заявляє про себе феномен особистої гідності, що передбачає право індивіда мати і відстоювати власну думку, відмінну від традиційних, загальноприйнятих поглядів, висловлювати свої, незалежні оцінки і судження, залишати за собою право вірити або сумніватися, дотримувати звичайних стереотипів або самостійно обирати власну моральну позицію, вільно самовизначатися в соціальному житті.

Автоматизм звичних стереотипів традиційної соціальної поведінки поступається місцем можливості свідомих виборчих переваг між різними, у тому числі альтернативними моделями поведінки. Більше того, ця можливість практично перетворюється в необхідність постійно зважувати, зіставляти, вибирати, що, у свою чергу, інтенсифікує духовну діяльність, розвиває мотиваційну сферу, самосвідомість, внутрішній світ особистості.

Зв´язок людини з традиціями патріархально-родового минулого втрачає жорсткий, примусовий характер. На них можна зважати, шанобливо до них ставитися. Більше того, їх можна поставити на службу справі формування надійної, стійкої морально-правової свідомості, як це зробив Конфуцій у Стародавньому Китаї. Але традиціями можна і знехтувати. Саме в схильності «осьової» особистості до порушень давніх традицій, норм, заборон проявилася її особлива якість — трансгресивність, тобто здатність переступати межу звичного або дозволеного.

Трансгресивність як надмірність людської психіки, надмірність її можливостей за своєю природою двоїста і має як позитивний, так і негативний вимір. З одного боку, це здатність людини прямувати за межі відомого до незвіданого, відкривати нове, створювати щось, раніше не бачене, чого немає в природі. На цьому шляху виникають різні продукти людської творчості, зовсім нові форми світопояснення, багато наукових відкриттів, філософських моделей світобудови. Так, грецькі філософи, що уперше відчули в собі здатність перебороти границі архаїко-міфологічної картини світу, повною мірою продемонстрували трансгресивність своїх духовних прагнень.

Але та ж трансгресивність «осьової» особистості виявила здатність породжувати негативні соціальні наслідки. Як схильність до порушення існуючих норм, до їх «переступання», вона з величезною силою проявилася в раніше небаченому падінні моралі і поширенні злочинності. У цьому сенсі надзвичайно характерний старозавітний міф про гріхопадіння Адама та Єви та історія біблійного Хама. Прабатьки людства, перші на землі чоловік і жінка, не встояли перед спокусою порушити заборону Бога. Бажання переступити межу дозволеного і покуштувати заборонений плід виявилося сильнішим від страху перед покаранням. У цьому відношенні Адам і Єва — трансгресивні особистості. І це далеко не випадкова обставина: адже Старий Завіт — це плід «осьового часу» світової цивілізації.

Інший біблійний персонаж, син Ноя Хам, порушив основну патріархальну заповідь, що вимагає «шануй батька свого». Коли напівроздягнений Ной, який випив виноградного вина, спав у саду, де його побачили сини, Іафет і Цим накрили батька, а Хам став глузувати над шанованим батьком. Не випадково згодом ім´я цього одного з перших порушників традиційних норм патріархальної моралі стало загальним. У його провині трансгресія проявилася як негативна схильність людини до руйнування нормативно-ціннісних основ цивілізованого співжиття.

Людина «осьового часу» постає такою, якою вона буде залишатися всі наступні століття — надзвичайно суперечливою істотою, яка постійно знаходиться на порозі, на роздоріжжі, у точці вибору, дотримується традицій і порушує їх, додержується соціальних норм і переступає постійно через них, тяжіє до ідеалів справедливості, істини, добра і регулярно зривається у темні безодні пороків і злочинів, прагне до гармонії і досконалості і з гіркотою виявляє власну дисгармонійність і недосконалість.

«ОСЬОВА» МЕНТАЛЬНІСТЬ

У культурі «осьового часу» повною мірою виявляється така антропологічна особливість, як функціональна асиметрія півкуль людського мозку. Здатність лівої і правої півкуль по-своєму сприймати дійсність змушує людину помічати в навколишній дійсності насамперед бінарні опозиції різноманітних протилежностей. Це накладає особливий відбиток на особливості філософської, релігійної, художньої, морально-правової творчості, де однією з головних духовних процедур стає виявлення відповідних протиріч і опис відношень між взаємодіючими протилежностями.

Суть функціональної асиметрії полягає в істотній відмінності здатностей лівої півкулі мозку від тих здатностей, якими відає права півкуля.

Ліва півкуля

  1. Відповідає за логічне мислення, відає знаковим сприйняттям оточуючої людину дійсності, забезпечує аналітичні здатності до розчленовування цілого на складові елементи.
  2. Дозволяє виявляти і жорстко протиставляти виявлені антитези: чорне — біле, світло — пітьма, добро — зло, так — ні тощо.
  3. Від неї виходять домінуючі установки на активну зміну дійсності, на зовнішнє подолання її протиріч і недосконалостей, на цілеспрямоване самоствердження.
  4. Відповідає за егоцентричні реакції індивідуального «Я», дозволяє йому усвідомлювати свою самоцінність і унікальність.
  5. Орієнтована на майбутнє, відповідає за футуристичні прогнози, спрямовує індивідуальну активність у перспективу, змушує бажати новаторських змін у сущому.
  6. Забезпечує здатності індивіда до занять науково-дослідною, аналітичною діяльністю.

Права півкуля

  1. Відповідає за образне мислення, за цілісне сприйняття об´єктів. Дозволяє одномоментно охоплювати в предметі всі наявні зв´язки.
  2. Не схильна до жорстких протиставлень протилежностей, тому що завжди помічає в них, крім відмінностей, ще і подібні риси. Помічає не тільки полюси, але і весь спектр перехідних, проміжних станів і властивостей.
  3. Від неї виходять установки на споглядальне світосприйняття, на адаптивне реагування відносно зовнішніх подразників, на внутрішнє подолання суперечливості світу.
  4. Забезпечує тяжіння індивіда не до егоцентричного, а до корпоративного життєсприйняття, до прагнення не вип´ячува-ти свою індивідуальність, а «бути як усі».
  5. Орієнтована на минуле, на збереження зв´язків між нею і сучасним. Від неї виходять консервативні пристрасті, шанобливе ставлення до традицій і звичаїв старовини.
  6. Визначає нахили індивіда до занять художньо-естетичною діяльністю.

Функціональна асиметрія півкуль людського мозку своєрідно проявилася в такому фундаментальному культурно-історичному факті «осьового часу», як становлення двох помітно відмінних один від одного типів ментальності — західного (європейського) і східного (азіатського).

Західний тип ментальності

  1. Трансгресивність інтелекту і психіки в цілому є переважною особливістю західної людини. Проявляючись як прагнення до усього нового, невідомого, вона наповнює творіння європейської культури і цивілізації духом жагучої поривчастості. Трансгресивність визначальним чином позначається на морально-психологічному вигляді західної людини, вольової, «військово-спортивної», авантюристичної, часто агресивної. Вона змушує її прагнути до освоєння, зміни, підкорення дійсності, вважати себе хазяїном світу.
  2. Від трансгресивності походить жага новизни, регулярних змін, відсутність сильної прихильності до минулого і культу традиції.
  3. «Осьовий час» виявив таку особливість західного менталітету, як чуйність до чужого, готовність асимілювати нові культурні цінності, чиїми б вони не були. У наступні століття це проявиться з ще більшою силою, коли в європейську культуру ввійдуть релігійні одкровення євреїв, математичні досягнення арабів, технічні відкриття китайців і багато іншого.
  4. Розвиненість особистісного начала, прагнення виділяти своє індивідуальне «Я» із загального «Ми», уміння цінувати і відстоювати духовну, інтелектуальну, моральну незалежність, боротися за громадянські права і свободи стають невід´ємними ознаками західної людини і її світовідношення.
  5. Слабка розвиненість адаптивних здатностей, відсутність гнучкості, бажання й уміння пристосовуватися до обставин, крихкість внутрішніх структур індивідуального «Я».
  6. Прихильність до свого самоцінного, унікального індивідуального «Я» породжує як постійну екзистенціальну домінанту явно виражений страх смерті як абсолютної загибелі цього неповторного «Я».
  7. Переважно бінарно-опозиційний характер констатації й оцінок, прагнення акцентувати увагу на виявленні протилежностей добра і зла, істини і неправди, раціонального й ірраціонального тощо. Повсюдні виявлення альтернативних логосів перешкоджали сприйняттю реалій як моносистем і регулярно ставили європейську культурну, філософську, моральну, правову свідомість у ситуації вимушеного вибору. Труднощі оціночно-виборчих переваг, що виникали при цьому, мобілізували інтелектуальні резерви суб´єктів і тим самим стимулювали і прискорювали розвиток європейської цивілізації.
  8. Переважання в основному раціоналістичних орієнтацій, звеличування розуму як вищого авторитету сприяло тому, що логіка аналітичного розчленовування сущого на складові елементи тяжіла над спробами до цілісного, синтетичного світосприймання.
  9. Практицизм орієнтацій, здатність занурюватися в практичну діяльність із головою і бачити в цьому покликання і сенс життя обертаються частим забуттям вищих духовних істин, перетворюють європейця на діяча, чиї вчинки легко набувають імморальну і протиправну забарвленість.
  10. Прагнення розчленовувати єдину акцію поведінки на цілі і засоби, перетворюючи ті й інші в різні фрагменти атомарного світу, сприяло імморалізації і криміналізації соціальної практики.

Східний тип ментальності

1. Традиціоналізм є однією з найбільш очевидних особливостей східного менталітету. Консерватизм, шанобливе ставлення до минулого, слабка сприйнятливість до чужого вели до відносної самозамкнутості таких східних цивілізацій, як, наприклад, давньокитайська, на власних традиціях. Це явно виявилося в нормотворчій діяльності такої ключової фігури «осьового часу», як Конфуцій. Його філософсько-правові ідеї, що мали, здавалося б, новаторський характер, були наскрізь пронизані духом традиціоналізму.

2. Готовність індивідуального «Я» розчинятися в загальному «Ми» виступає в східній свідомості як цінність, ознака гарного тону. Схід схильний заохочувати прагнення індивіда максимально виявляти свої здатності в рамках групи, спільності, а не
окремо й автономно.

3. Готовність розчинитися у надособистій стихії породжує більш спокійне, у порівнянні із західним, відношення до смерті, якій відповідає образ краплі, що розчиняється в океані.

4. Розвинута здатність порівняно легко адаптуватися до зовнішніх умов, гнучкість, неламкість психічних структур дозволяють індивідуальному «Я» деформуватися, не руйнуючись, при зовнішньому тиску середовища. Але як тільки цей тиск слабшає, внутрішнє «Я» набуває своїх колишніх форм.

5. Переважання інтровертних орієнтацій над екстравертни-ми, схильність до занурень у себе, інтерес до внутрішнього життя, уміння цінувати споглядальне світовідношення змушують прагнути переважно не до освоєння світу, а до його споглядання як безпосередньої даності і живого цілого. Звідси особливе ставлення до феномена мовчання. Якщо в західному розумінні позатекстове мовчання рівнозначне відсутності змістів, то в східному світорозумінні воно — один із способів пізнання змісту сущого.

6. Уміння цінувати споглядальне недіяння вище за дії, віддавати перевагу вижиданню перед квапливістю, спокою перед суєтою дозволяють східній людині зберігати гармонічні взаємини зі світом. У давньоіндійській філософії у відношеннях проти
лежностей більше цінується не боротьба, а рівновага сил, їхнє примирення як шлях до переходу на більш високі рівні, що ведуть до досягнення абсолютного спокою. Згідно із законом Карми людині нема потреби виявляти активність і квапливість, тому що все, що відбувається, уже визначено заздалегідь і відбудеться незалежно від людських зусиль. Усе в цьому світі йде своєю чергою, у кожної речі і кожної людини свій шлях, і не треба їм заважати. Не варто накладати відбиток своєї волі на речі і події. Світ потребує того, щоб у ньому було менше насильства і більше мудрої, уважної сприйнятливості. Справжній мудрець той, хто «тростину надламану не переламає і льон, що куриться, не погасить».

7. Сторонність безмежному раціоналізму, скептичне відношення до ідеї всемогутності людського розуму, а з ними і переважаюча схильність не розчленовувати світ на частини в ході холодного міркування, а цінувати його як живу цілісність.

8. Негативне відношення до ідеї відриву мети від засобів, схильність розглядати їх як єдине ціле і бачити в засобах не що інше, як розгорнутий зміст мети.

9. Шанобливе, побожне відношення до природи, усього природного складає одну з головних релігійних, естетичних і морально-правових норм східної свідомості. Вона полягає у впевненості, що треба берегти природні форми сущого, прилаштовуватися, вписуватися в них. Людина в її очах — не господар і підкорювач природи, а її частина, яка усвідомлює свою споконвічну злитість із нею.

«ОСЬОВА» МОРАЛЬНО-ПРАВОВА РЕАЛЬНІСТЬ

Руйнування традиційних родових форм патріархальної соціальності стало відмінною рисою «осьового часу». Розхитувалися нормативні основи звичних стереотипів поведінки. Розвиток цивілізації сприяв тому, що багато хто втрачав звичні життєві орієнтири, випадав з традиційних соціальних осередків, опинявся в положенні «зайвих людей». Ці обставини сприяли падінню звичаїв і росту злочинності.

Явно виявилася недостатність архаїчних регуляторів — неписаних правил соціальної поведінки, що обпиралися на давні звичаї і традиції, відчувалася гостра необхідність у новій, додатковій, більш ефективній регулятивній силі, у більш надійному дисциплінарному механізмі, що дозволяло б стримувати трансгресивну особистість від небезпечних кроків, що загрожують основам цивілізації і культури. У відповідь на цю необхідність активно заявляє про себе практика розгорнутої, повномасштаб-ної правової нормотворчості. Виникає право — додаткова нормативна система, покликана регулювати людську поведінку в якісно ускладнених умовах цивілізації.

На зміну безіменним творцям архаїчних звичаїв і традицій приходять конкретні суб´єкти правотворчості, законодавці подібно до Мойсея, Лікурга, Солона. За їхньої активної участі відбувається перехід від звичаєвого права до писаного законодавства. Цього, зрозуміло, не відбулося б, якби не з´явилися алфавіт і писемність як основний засіб нагромадження й опрацювання правової інформації.

При поширенні фіксованих правових норм і законів, точних, конкретних, більш суворих і однозначних, ніж норми звичаєвого права, роль останнього, хоча і збереглася, але звузилася, відійшла на другий план.

Індивід патріархальної, «доосьової» епохи існував переважно в межах вікових звичаїв і усталених традицій, і його повсякденне життя не пропонувало йому надлишку альтернативних можливостей. Умови «осьового часу» істотно ускладнили життя людини, привели до появи різноманітних, раніше відсутніх альтернатив. Необхідність вибирати між ними справила стимулюючий вплив на розвиток нової особливості людської істоти, яка одержала назву свободи волі. Саме вона стала соціально-антропологічною передумовою різноманітних форм трансгресивної поведінки в її творчих і руйнівних проявах.

Трансгресивна особистість далеко не завжди бажала рахуватися із загальними вимогами порядку і гармонії. Це мав на увазі Геракліт, коли говорив, що хоча Логос і всезагальний, але більшість людей живуть так, начебто мають власне розуміння. Така можливість власних поглядів мала наслідки двоїстого характеру. З одного боку, вона вела до появи нових, помітно відмінних від традиційних, картин світопорядку. Завдяки їй колишня, єдина для усіх міфологічна картина світу перестала бути єдиною і почала доповнюватися різноманітними філософськими світопояснювальними гіпотезами. Другим наслідком можливості власного світорозуміння стали різноманітні відхилення від тих нормативних вимог, що пред´являв універсальний Логос до людей.

У тих випадках, коли поведінкові реакції індивідів, при їхньому виході за межі загальноприйнятих стереотипів, не уражають і не ображають інших людей, у праві і правовій регуляції немає особливої потреби. Щоб право виникло і почало інтенсивно розвиватися, необхідна була істотна антропологічна метаморфоза. Повинна була з´явитися і стати не просто типовою фігурою, а головною діючою особою у просторі соціальної реальності трансгресивна особистість, здатна, керуючись своєю вільною волею, рівною мірою і підкорятися нормам, і порушувати їх.

Трансгресивність перетворюється з виняткової властивості, якою вона була в умовах патріархального суспільства, у типову, масоподібну рису соціальної поведінки більшості індивідів. З аномалії вона стає свого роду нормою. Відповідною реакцією соціуму виявилося висування контрзаходів регулятивного характеру і додаткових організаційно-управлінських засобів, покликаних врівноважувати, а при необхідності і блокувати ті форми трансгресивної поведінки, що явно загрожували соціальному порядку. Норма права стає типовою моделлю реагування соціуму на настільки ж типову, багаторазово повторювану форму деструктивного активізму індивідів.

Показово, що трансгресія при своєму початковому укоріненні виявилася відмітною ознакою в першу чергу західної людини. Чи не тому право розвивалося так інтенсивно в першу чергу в Європі? Схід, де трансгресивність не прийняла настільки різкі форми виразності і настільки масовий характер, не знав такого ж інтенсивного, як на Заході, розвитку права і правових інститутів.

«Осьовий час» виявив необхідність в особливих, спеціально розроблених, диференційованих приписах і обмеженнях, що враховували б максимально можливу кількість конкретних соціальних ситуацій і чітко формулювали б зразки належної поведінки і санкції, адресовані їх порушникам. Цим і починають займатися перші відомі історії законодавці-нормотворці. Завдяки в значній мірі їхнім зусиллям виникає і конституюється право як спеціальний засіб суспільного контролю за соціальною поведінкою індивідів, груп і суб´єктів державної влади, а також за тим, щоб їхні права і свободи не порушувалися довільними втручаннями кого б то не було.

Не можна не враховувати і тієї обставини, що право складається як результат накопиченого до «осьового часу» культурно-історичного досвіду по регулюванню й упорядкуванню між-людських відносин. Втілений у ряді конкретних соціальних форм — табу, звичаях, традиціях, нормах етикету і моральності, релігійних приписах і заборонах, тобто у всьому тому, що часто називають «звичаєвим правом», але що, по суті, було ще «передправом», цей нормативно-регулятивний досвід виявився недостатнім для того, щоб справлятися із суспільними звичаями в змінених соціально-історичних умовах. Водночас його виявилося цілком достатньо, щоб на його платформі виникла якісно нова, більш ефективна і функціонально більш строго орієнтована система суто правової регуляції. Не втративши генетичного зв´язку з традиційними регуляторами, право отримало функціональну автономію. Воно зуміло асимілювати накопичений на попередніх щаблях розвитку цивілізації нормативно-регулятивний досвід і поставити його на службу вирішенню нових цивілізаційних завдань в умовах державності, що активно формується.

Отже, можна з повною впевненістю стверджувати, що право виникає як відповідь цивілізацій, що формуються, на трансгресивний виклик людини. Логіка каузальної залежності між викликом і відповіддю тут цілком очевидна. Якби «осьова особистість» була менш активна й у ній не вирували пробуджені сили, то цивілізація і культура розвивалися б, напевно, зв іншим сценарієм. Якби не здатність до трансгресивних поривів, то, мабуть, не виникли б ті шедеври мистецтва, ті наукові і філософські відкриття, ті геніальні релігійні одкровення, які подарував світу «осьовий час».

Право виникає як додатковий дисциплінарний початок, завдання якого в тому, щоб оберігати творчу трансгресивність і приборкувати, обмежувати негативно орієнтовані форми транс-гресивності. Воля до самоствердження, творчості і свободи повинна була неминуче наштовхнутися на волю до порядку.

Своєрідність права полягала в тому, що воно приборкувало свободу заради свободи. Цивілізований порядок не виключав свободу, а передбачав її. Він виключав лише свавілля і вседозволеність. Досить згадати знамениту гераклітівську вимогу гасити свавілля скоріше, ніж пожежу. Право повинно було оберігати ті необхідні ступені свободи, без яких неможливі ні творчість, ні здорове самоствердження, ні повнокровна людська життєдіяльність. І воно повинно було щоразу гасити вируюче полум´я свободи, якщо вона переходила у свавілля і починала загрожувати свободі інших громадян, основам цивілізованості, державності, соціального порядку.

Енергії негативно орієнтованої трансгресивності цивілізація протиставила енергію права і закону, їхню волю до порядку, здатну обмежувати індивідуальні пориви і повертати їх назад в покинуті межі. Чим активніша воля до трансгресії, тим сильніша повинна бути воля до порядку. Зрештою вийшло так, що «осьова цивілізація» пішла по шляху самообмежень і самоконтролю: прямуючи вперед, вона сама ж на себе накладала обмеження. У цій єдності двох протилежних прагнень виявилася характерна риса цивілізації як системної цілісності, здатної до саморегуляції, самозбереження і саморозвитку.

Цей початковий, «осьовий» стан юної цивілізації передбачав вихідну свободу, невирішуваність і непередбачуваність її самовизначення: вона була вільна у своїх виборчих перевагах. Нормативно-правові обмеження трансгресії-свободи встановлювалися вперше, і ставити їх можна було, здавалося б, де завгодно: простір свободи можна було зробити неосяжним і його можна було звузити до мінімуму. Необхідно самовизначатися, приймати зважені рішення, і відповіддю на цю необхідність стали розумові експерименти, проведені філософами. Ними були змоде-льовані всі основні можливі варіанти: від анормативності циніків, які боролися за максимум свободи, до платонівських проектів державного устрою, де свобода була зведена до мінімуму. Ці захоплення крайнощами повинні були породити в результаті щось, що нагадує артилерійську «вилку», коли слідом за «недольотами» і «перельотами» йшло влучення в ціль. Саме це останнє вдалося Арістотелю, який зумів за допомогою критерію суспільного блага виважено і тверезо визначити межі свободи, міру припустимої особистої автономії людини як «політичної», тобто цивілізованої істоти.

Воля до порядку і права не є чимось далеким і зовнішнім для соціуму, а являє собою його похідну функцію, що дозволяє забезпечувати його субстанціальні потреби. Будучи системним, структурованим об´єктом, соціум потребує збереження своїх підсистем і елементів і прагне захистити їх від загроз внутрішніх і зовнішніх деструкцій. І воля до порядку виходить зсередини системи, є органічною потребою і найважливішою умовою її самозбереження. А право являє собою ту соціальну форму, яка із найбільшою повнотою втілює у своїх діях цю цивілізовану волю до самоорганізації.

Звідси стає очевидним критерій, що дозволяє розрізняти право і його безпосередню протилежність — неправо. Ті вольові прагнення, які не просто організують і упорядковують соціальне буття, але і роблять це у відповідь на внутрішні потреби самої соціальної надсистеми, тобто є для неї природними, органічними, виступають як правові. І навпаки, гіпертрофована воля до порядку, яка втратила природні, відповідні людській природі орієнтири, підмінила цілі засобами, перетворила порядок у самоціль і забула про те, що він лише умова досягнення загального блага, породжує такі юридичні форми регулювання соціальних відносин, які повинні бути кваліфіковані як прояви неправа.

Воля до порядку не повинна перетворюватися у волю до насильства заради порядку. Подібна трансформація відразу ж надасть їй деструктивний, неправовий характер.

Коли воля до цивілізованого правопорядку оволодіває свідомістю суб´єктів і підкоряє собі їх теоретичне і практичне мислення, вона змушує їх продумувати шляхи, засоби і способи реалізації її намірів. Теоретичне мислення при цьому формулює уявлення про належне, а практичне мислення прагне переводити належне в суще.

Проявляючись як внутрішня енергія цивілізованого соціуму, воля до правопорядку націлена на те, щоб із безустанною регулярністю фіксувати протиріччя між належним і сущим і вирішувати їх у відповідних критеріям цивілізованості формах. Ці протиріччя індукують енергію соціуму, що, у свою чергу, спрямовується на їх вирішення.

Але воля до цивілізованого, культурно оформленого порядку не може бути несвідомою. їй необхідно знати свої цілі, засоби, можливості і методи. Вона повинна знати усе, що може бути виявлено й уточнено зусиллями розуму. Соціуму властиво відчувати гостру потребу в знаннях такого роду. Відповіддю на цю потребу стає інтенсивний розвиток філософсько-правової думки. Не випадково «осьовий час» виявляє себе як епоха, коли виникли найбільш великі і значні із вчень про соціальний і правовий порядок. Теорії Платона, Арістотеля, Конфуція дали цивілізованим співтовариствам саме ті знання, які перетворили колишню несвідому волю до порядку у свідому і цілеспрямовану. Зусилля цієї волі піднялися до філософсько-розумного рівня теоретично зважених уявлень, що формулюють цивілізаційну надзадачу по досягненню гармонічного і досконалого суспільно-державного устрою, підпорядковуваного принципам вищої справедливості і загального блага.

Специфічні конкретно-історичні обставини «осьового часу» дали суспільній волі до порядку можливість проявити себе в якості розумної, знаючої, енергійної, внутрішньо вільної, відкритої для творчого пошуку і гранично цілеспрямованої.

Древні греки, як один з найбільш «осьових» народів, створивши свою правову цивілізацію полісного типу, найбільшою мірою проробили інтелектуально-філософський, раціональний бік проблеми соціального порядку. Вони були більшою мірою філософами, ніж практичними політиками і юристами. Воля до знання того, що таке порядок, у них переважала над волею до порядку як такого.

Це положення виправили древні римляни, чия державність стала справжнім втіленням абсолютної волі до порядку. Не занадто захоплюючись філософськими міркуваннями, римляни зробили ставку на розумове оформлення прийнятних моделей практичного світовідношення. їх прагматично орієнтоване мислення і така ж практична воля до порядку зробили чудеса — дозволили створити небачений до того часу світом правопорядок.

Подібно до того, як окрема людина не відразу стає володарем сильної волі, а повинна попередньо пройти шлях дозрівання як особистості, так і цивілізація повинна прожити тисячоліття «доосьового» і століття «осьового» часу з тим, щоб на їхньому виході заявило про себе потужне вольове начало, здатне підкорити дуже складний соціальний організм єдиним організуючим принципам.

«Осьова» особистість із її розвиненим, енергійним «Я», що потребує простору для самореалізації, повинна була чітко усвідомлювати залежність своєї свободи від свободи іншої, такої ж яскравої і сильної індивідуальності. Свобода одного цивілізованого суб´єкта, помножена на свободу іншого цивілізованого суб´єкта, повинна була дати в результаті не аннігіляцію взаємо-погашення, а цивілізований правопорядок, де кожний, хто бажав свободи для себе, був готовий поважати свободу інших і тому свідомо йшов на необхідні самообмеження.

Завдання по усвідомленню, філософському, етичному і правовому осмисленню всіх цих питань взяли на себе перші античні філософи, для яких морально-правова проблематика стала одним із самих пріоритетних напрямів у розвитку духовно-практичної культури стародавнього світу.

«Осьовий час» виявився епохою зародження філософської рефлексії. Морально-правова свідомість, що розвивалася до цього переважно спонтанно, тепер знаходить підтримку й опору в самій собі, у своїх внутрішніх прагненнях до самопізнання, самоорієнтації і саморегуляції. По суті, від Сократа, Платона й Арістотеля філософсько-правова рефлексія як здатність до раціонально-аналітичного дослідження суб´єктом своїх відношень з новоутворюваною правовою реальністю перетворюється в основний засіб розвитку філософії права.Рефлексія стає неодмінним учасником кожної відповідальної морально-правової дії, що дозволяє осмислювати нормативно-ціннісні дистанції між різними формами сущого і належного, вона виступає в ролі своєрідного «референта», що представляє індивідуальній правосвідомості як загальні соціально-правові мперативи, так і суперечні їм трансгресивні властивості люд-ької природи. Протиріччя між тими й іншими драматизували нутрішнє життя особистості, створювали поле внутрішньої напруги, не дозволяли рефлексії перетворюватися в щось виключно холодне, абстрактно-розумове.

Філософсько-правова рефлексія дозволяла особистості вийти зі стану повної заглибленості в стихію безпосереднього соціального життя, інтелектуально піднятися над нею і, виносячи різноманітні критичні судження й оцінки, виробляти нові моделі відношення до неї. Так починають народжуватися різноманітні філософські концепції, які висвітлюють різні грані цих відношень. Важливим супутнім моментом їхньої появи виступає такий ступінь розвиненості індивідуальної культурної свідомості, що свідчить про осудність і дієздатність її носія як суб´єкта права, про наявні і удосконалювані навики розглядання свого буття усередині правової реальності своїми і чужими очима, про здатність поєднувати ці нетотожні ракурси і знаходити продуктивні шляхи вирішення виникаючих протиріч. При цьому чим більш поширений досвід осмислення реальних правовідносин, у які включений суб´єкт, тим значніші за своїм смислом і змістом запропоновані нею пояснювальні моделі. Цей досвід, будучи за своїми вихідними властивостями стихійним і безсистемним, потребував обробки засобами філософсько-теоретичної рефлексії, що надавала йому системний характер, обґрунтовувала правомірність його висновків, надавала йому характер безумовної вірогідності і тим самим робила його загальним надбанням.

У певному сенсі «осьовий час» із його аномійними, кризовими явищами і процесами був благодатною порою для виникнення філософії. Розпад традиційних нормативно-ціннісних форм визволяв глибинні протиріччя, що дрімали в схованках людської природи, оголював досі приховані структури, що скріплювали буття людей у щось упорядковане і цілісне. Тобто перед допитливим поглядом перших мислителів багато того, що було таємним, саме ставало явним. У розламах вікових традицій оголювалося таємне та істинне, що породжувало філософські осяяння. Багато з цих осяянь, мабуть, не народилися б, якби не було цієї першої великої цивілізаційної кризи. «Криза — це ніби об´єктивний «аналіз», якому піддає себе сама дійсність, випереджуючи наші спроби аналізу: недарма слово «криза» означає «суд» і споріднене слову «критика».

Винайдення алфавіту і поширення писемності стали одним із найважливіших нововведень «осьового часу». Це надало додатковий імпульс розвитку права, правосвідомості і правовідносин. Так, в Афінах у 403 р. до Р. X. приймається абсолютно особливий закон про закони. Одне з його положень говорило: «Неписаним законом владі не користуватися ні в якому разі». Одночасно вводяться спеціальні державні посади так званих фесмофетів, які повинні були записувати знову виникаючі в судовій практиці правові положення і зберігати їх для можливого використання в наступних судових розглядах.

«Осьовий час» стає епохою появи і збільшення величезної кількості юридичних документів. На відміну від усних домовленостей, обіцянок і навіть клятв, це був якісно інший рівень буття правових угод і рішень. Писемність у якості нової форми культури додає правовідносинам характер онтологічної реальності. Зафіксовані в письмових текстах, вони набули здатність до самостійного, автономного, незалежного від суб´єктів-учас-ників існування. У письмових домовленостей з´явилася можливість окремо від людей, без їхніх безпосередніх втручань здійснювати регулятивний вплив на поведінку сторін. Тепер вони зі сфери усного мовлення і усно зберігаючої пам´яті, із потоку скороминучого часу переміщаються у світ вічності. Завдяки кристалізуючим властивостям писемності пам´ять людства розсунула свої границі і навіть просто зняла їх. Тепер усе записане могло зберігатися вічно, незалежно від поколінь, що приходять та йдуть. Досвід практичних правовідносин тепер уже не зникав разом із їх живими і смертними носіями, а міг передаватися від покоління до покоління, транспортуватися крізь століття, розширюючись і збагачуючись.

На основі двох протилежно спрямованих, але нерозривно пов´язаних процесів — широкого поширення трансгресивних моделей суспільно небезпечної поведінки і розвитку новоутво-рюваних правових систем — виникає первинна, «осьова» морально-правова реальність. Вона виступає як система нормати вно-регулятивних обмежень, усередині яких зобов´язана жити і діяти і яким повинна підкоряти свої трансгресивні нахили цивілізована людина.

Характерно, що воля і закон, злочин і право, будучи однопо-рядковими феноменами, практично одночасно стають атрибутами цивілізації. Писаному закону (розпорядженню) властиво обмежувати людську свободу і тим самим викликати у трансгресивної особистості вільне або невільне бажання порушити його. Про це писав апостол Павло, коли стверджував, що «де немає закону, немає і злочину» (Римл., 4,15). Відповідно, де є закони, там є і злочини. Де є право, там неодмінно існують і правопорушення. Ці протилежності, незважаючи на їхню полярність, невідривні одна від одної. У цьому відношенні характерне висловлення Лао-цзи про те, що коли з´явилося мудрування, виникло і лицемірство, коли почалися розбрати між родичами, з´явилася потреба в заохоченні таких чеснот, як синівська шанобливість і батьківська любов, коли в державі панує безладдя, тоді гостра потреба породжує чесних і діяльних правителів.

Саме в «осьовий час» виникає протилежність закону і злочину. При цьому не тільки поширення злочинів стимулювало розвиток права, але і становлення законодавчих систем, як це не парадоксально, сприяло розширенню кола злочинів. Пояснюється це тим, що різноманітні прояви жорстокості, насильства, убивства, крадіжки, порушення священних заборон-табу, що у великій кількості існували й у «доосьовий» час, тепер отримують статус злочинів. Такі рецидиви архаїчних звичаїв, як, наприклад, людожерство, також починають виглядати в системі пізніших морально-правових координат як злочини.

Позначені морально-правовими нормами «осьового часу», нові моделі цивілізованої соціальної поведінки проводять виразну грань між належним і заборонним. Кожний, чия поведінка не відповідає цим моделям належного, — це або варвар, або правопорушник.