Філософія права

3.3. Конфуціанська правова цивілізація: філософсько-етичні основи

Соціальним ядром давньокитайської цивілізації стала патріархально-теократична держава. Влада її глави, імператора, мала сакральний характер, тобто вважалося, що на ній лежала печать небесного, божественного благословення. Особистість, діяння, висловлювання правителя мали вищий релігійний і моральний авторитет. Закони, що видавалися імператором, мали, крім юридичної значимості, ще і значимість релігійно-етичну. Панували уявлення про те, що Небо протегує імператору, довіривши самому гідному і доброчесному з людей управляти Піднебесною імперією. Вважалося, що через імператора Небо регулює соціальне життя людей, заохочує тих, хто законослухняний, і карає за порушення соціального порядку. Морально-правові приписи, дані Небом, розглядалися як прояви вищої, абсолютної справедливості. Піддані були зобов´язані підкорятися їм, а правитель, у свою чергу, повинен був піклуватися про благо підданих.

Небесне благословення як вища релігійно-етична санкція на правління Піднебесною передавалося в спадщину членам імператорського роду. Але якщо правитель ставав порочним і несправедливим, Небо могло позбавити його сакральної благодаті і передати право на керування імперією іншій династії, із сходженням якої на трон починався новий історичний цикл.

Своєрідність давньокитайської правової цивілізації визначалася не тільки її суто етатистськими особливостями, але і тими серйозними досягненнями релігійно-філософської і морально-правової думки, якими був відзначений «осьовий час». Цей період, що включив у себе епоху Чуньцю (770—476 pp. до Р. X.) і епоху Чжанью (475—221 pp. до Р. X.), одержав назву часу «суперництва всіх шкіл». Саме тоді давньокитайська філософська думка знайшла свої основні теми — держава і небо, людина і традиція, добро і зло, закон і обов´язок.

У центрі загальної для більшості шкіл філософської картини світобудови перебувають два головні начала — світле (Інь) і темне (Ян). Ця пара взаємнопроникаючих, нерозривних протилежностей перебуває в основі всього сущого, складає головний формотворчий принцип буття. Інь і Ян — дві онтологічні сили, Що задають ритм усім процесам у Всесвіті, забезпечують пульсацію всього живого.

Серед різноманіття філософських шкіл визначальний вплив на характер давньокитайської правової цивілізації виявили три — даосизм, конфуціанство і легізм. Внутрішньо пов´язані між собою, даосизм і конфуціанство стали її філософсько-етичною основою. Що ж стосується легізму, то його історична роль звелася до того, щоб методом «від противного» довести, підтвердити життєздатність конфуціанської правової цивілізації.

ДАОСИЗМ

Засновником даосизму був легендарний мудрець Лао-цзи, який народився у 604 р. до Р. X. Він служив охоронцем придворного архіву Чжоусських імператорів. Сучасники захоплювалися надзвичайною потужністю його інтелекту. Конфуцій, будучи молодшим сучасником Лао-цзи, приходив розмовляти з ним і залишив такий відзив: «Думка його подібна до птаха, що парить у височині. З красномовства свого я зробив самостріл, щоб уразити його стрілою, але не дістав того птаха, і цим лише помножив його славу... Мені не погнатися за тим, хто парить у хмарному ефірі і мандрує у Великій Чистоті».

Переказ свідчить, що наприкінці життя Лао-цзи, обтяжений неблагополучним станом справ у Піднебесній, вирішив залишити Китай. На підході до границі імперії він зустрів людину, яка у бесіді з мудрецем вмовила його перед розставанням із батьківщиною залишити людям запис свого філософського вчення. Лао-цзи дійсно написав текст розміром у п´ять тисяч ієрогліфів і назвав його «Даодецзин» («Книга про Шлях до Благодаті»).

Ця праця стала згодом канонічною книгою даосизму і посіла місце в одному ряду з такими пам´ятниками світової культури, як Біблія і Коран. За століття, що пройшли з моменту появи «Даодецзин», були створені тисячі томів коментарів і тлумачень до її змісту.

«Даодецзин» — це філософська поема про буття, таємниці світобудови і загадки людського існування. Центральним у ній є поняття Дао, що означає загальний закон, «корінь неба і землі», джерело всього сущого, незримий двигун Всесвітом. Як гігантська космічна безодня, яка всепороджує і всепоглинає, Дао вбирає в себе усе, що закінчило свій земний шлях. З нього ж, після «переплавляння» постарілого і віджилого, виникають нові форми, речі, тіла, організми, що заповнюють світ.

Безтілесні хвилі Дао омивають усе живе, у тому числі і людей. З цього потоку черпає свої можливості і сили будь-яка творчість. Дао творить долю людства і кожної окремої людини.

Розум безсилий перед глибинами таємниць Дао. Обмежені людські поняття не вміщують його безмежності. Невидиме і нечутне, Дао відкривається лише тим, хто має внутрішній зір, що проникає крізь строкатість і різноголосицю життя в суть речей. Воно підпускає до себе тільки того, хто здатний абстрагуватися від звуків, фарб, форм і зануритися в безмовність, у стан, що нагадує миті пробудження між сном і неспанням. Тільки мудрець, далекий від пристрастей, який цінує недіяння, споглядання і мовчання, здатний відмовитися від власного «Я» і розчинити його в «не-я», може трохи підняти завісу над таємницями Дао.

Інше основне поняття даосизму — це Де, що означає конкретні прояви, різноманітні «маніфестації» Дао у світі явищ і речей. Обидва начала, Дао і Де, складають весь світ.

В уявленні Лао-цзи такі питання, як, наприклад, «Що є справедливість, добро, краса, істина?», позбавлені змісту. Причина їхньої безглуздості в тому, що будь-яке з явищ несе в собі свою протилежність. У добрі завжди присутні елементи зла і навпаки. У будь-якій істині є частка неправди і навпаки. Навіть вищий світлий початок Інь включає частки темного початку Ян, а Ян, у свою чергу, здатне нести в собі зародки Інь.

З цих філософських засновків випливало даоське вчення про мудрість недіяння і споглядального світовідношення. За Лао-цзи, мудрець не повинен прагнути переробити світ по мірках власних уявлень про добро і справедливість, оскільки незнищенне зло все рівно проб´ється й у результаті дасть ще більш буйну поросль своїх проявів. І чим сильніші благі зусилля, тим могутніше буде відповідне зло. Вища мудрість полягає в тому, щоб давати всьому існуючому народжуватися, зростати і вмирати. Нав´язувати світу свої уявлення про благо, істину, належне небезпечно, і мудрець ніколи цим не буде займатися. Він занурений у себе, зайнятий спокійним спогляданням і власним удосконалюванням, і тому вже саме його існування освітлює світ.

Для Лао-цзи суспільство і людина — складові частини космічного світопорядку, підпорядковані природним універсальним законам буття. їхній обов´язок — відповідати природності і відхиляти все штучне. Вища мудрість полягає в тому, щоб жити просто і невибагливо, прислухатися до голосу Неба, дослухатися вимог природи. Те, що несуть із собою цивілізація, державність, гідне засудження, оскільки загрожує природним першоосновам буття. Людина повинна щонайперше відповідати законам землі, подібно до того, як земля відповідає законам Неба, а Небо — законам Дао. Якщо государі будуть дотримувати природні закони Дао, то всі живі істоти стануть спокійними і щасливими, а небо і земля зіллються в гармонії.

У китайців є стара приказка, яка говорить, що у вченні про Дао присутня душа китайця, а в конфуціанстві подана суть його зовнішнього життя.

КОНФУЦІЙ І КОНФУЦІАНСТВО Епоха Лао-цзи і Конфуція мала риси соціально-історичної кризи. На тлі руйнування патріархально-родових структур йшло підвищення державної бюрократії. Активний розвиток товарно-грошових відношень супроводжувало поширення корисливості. Був очевидний процес руйнування традиційної системи цінностей і загального падіння звичаїв. У цих умовах усе більш відчутною ставала потреба в реформах і реформаторах, які змогли б пов´язати нові соціальні тенденції з ще живими традиціями давнини. У саму пікову фазу «осьового часу», у VI—V ст. до Р. X. головною фігурою серед них став Конфуцій.

Конфуцій, або Кун-цзи (551—479 pp. до Р. X.) — мудрець-діяч, філософ-реформатор, який не цурався громадського життя. Він роз´їжджав по провінціях Китаю, давав їхнім правителям різноманітні поради по кращому управлінню. У нього було багато учнів, кількість яких обчислювалася трьома тисячами.

Конфуцій чітко усвідомлював гостроту суспільної кризи і щиро засмучувався з приводу розхитаності нормативних, морально-правових основ буття суспільства і держави. Він добре розумів, що соціальне життя повинне підкорятися упорядкованій, добре збалансованій системі нормативних приписів, реалізованих людьми в повсякденній поведінці. Зміцнювати цю систему належало, на думку Конфуція, шляхом підвищення знижених моральних стандартів. Саме з цією метою філософ вирішив вдатися до авторитету древніх традицій, до накопичених і зосереджених у них духовних цінностей. Він вірив у зціляючу силу завітів патріархальної моралі.

Філософсько-правове вчення Конфуція вибудувалося відповідно до двох основних принципів — принципу космологічного нормативізму і принципу патріархального традиціоналізму.

Принцип космологічного нормативізму

Конфуцій сприйняв від Лао-цзи принцип Дао. Він стверджував, що бути моральним і законослухняним означає додержувати веління Дао і Неба. Коли в Піднебесній панує Дао, панують суворі ритуали і звучить прекрасна музика, ніхто не нарікає.

Ввівши у своє вчення древню міфологему Неба як вищої, божественної сили, через яку Дао визначає долю імперії і кожної окремої людини, Конфуцій стверджував, що Небо бачить усі вчинки людей, протегує доброчесним і карає тих, хто порочний. Небу підконтрольний і сам імператор, який є Сином Неба. Йому підзвітна державна адміністрація, а їй, у свою чергу, підпорядковані «діти імператора», тобто піддані, зобов´язані бути законослухняними.

У цій нормативно-космологічній структурі Небо виступає як носій регулятивної, морально-правової функції, як сила, що відгороджує соціум від небезпек беззаконня, падіння моралі і хаосу. Якщо Піднебесну відвідують які-небудь стихійні лиха, то їх треба розглядати як застереження Неба про несправедливі дії правителя і державної адміністрації.

Імператор, будучи священною особою, відповідає за свої дії тільки перед Небом. Керуючи державою, він повинен бути обачним у розмовах і обережним у ділах. Ідеальний той імператор, який справедливий, безкорисливий, скромний, має гуманність і почуття обов´язку.

Принцип патріархального традиціоналізму

У вченні Конфуція відбилося його шанобливе ставлення до патріархальних традицій, древніх моральних приписів і норм родового права. Мислитель ввів у свою філософську доктрину традиційний для китайської культури нормативний принцип синівської шанобливості (принцип «сяо»), який стверджує, що головною людською чеснотою є синівська любов, шанобливе ставлення до батьків.

Згідно із принципом «сяо», суспільство і держава повинні походити на велику сім´ю із суворою внутрішньою ієрархією, міцною дисципліною і беззаперечною підпорядкованістю молодших старшим, а нижчих вищим.

Культ батьків і предків нерозривно пов´язаний із загальним культом древніх традицій. Традиціоналізм конфуціанської правової цивілізації позначився в тій ролі, яка надається у її практиці історичним прецедентам. Зазнаючи різних філософських, етичних і юридичних інтерпретацій, прецеденти продовжували зберігати своє соціалізуюче, регулятивне, виховне значення в повсякденному суспільному і приватному житті.

Для Конфуція мудрий не той, хто посилено прагне до новизни, а той, хто цінує і береже традиції, твердо дотримується їхніх нормативних меж, зберігає древні звичаї, ритуали й усталені, загальноприйняті норми етикету. Дотримання традицій — основа законослухняної поведінки. Знання кожною людиною правил древніх церемоній забезпечує міцність, стабільність соціального порядку. В умовах такого порядку запановує гуманність, коли навіть тих, хто не дотримує вимог Дао, порушує розпорядження Неба, не страчують, а перевиховують.

Згідно з Конфуцієм, істинно досконалий той, хто не робить іншим того, чого собі не бажає, хто шанує старших, поважний із рівними, має почуття справедливості і обов´язку, прагне до знань, завжди дотримується принципу Дао як шляху благородства й удосконалювання.

Проводячи думку про те, що мораль і право мають космологічні основи, Конфуцій обрав виправданий шлях виправлення звичаїв і укріплення державності. Наступні століття розвитку китайської цивілізації підтвердили правильність цього шляху. У конфуціанській правовій системі виявився сильним поряд із духом традиціоналізму і дух раціоналізму. Вона пронизана апеляціями до доводів розуму і практичної доцільності. її характеризує логічна стрункість усієї нормативно-ціннісної конструкції.

Ідеї великого реформатора значною мірою досягли поставленої мети. Стабільність соціальних основ китайської правової цивілізації, що уникнула нищівних катастроф, подібних до тих, через які пройшов західний світ, пояснюється тим, що саме конфуціанство стало в Китаї офіційною філософією, етикою й ідеологією.

Тільки двічі за всю багатовікову історію конфуціанської правової цивілізації їй прийшлося перетерпіти драматичні колізії, які загрожували її існуванню. Перший раз це сталося у зв´язку з виникненням філософсько-юридичної школи легізму, а другий — у зв´язку з маоїстською «культурною революцією».

ЛЕГІЗМ

Легізм (школа «фа-цзя», або «школа закону») виник у IV ст. до Р. X., коли радник правителя Шан Ян став проводити ряд реформ економічного, адміністративного і судового характеру. Реформи супроводжував вихід «Книги правителя області Шан». Особливість цього твору полягала в тому, що він був пронизаний духом полеміки з Конфуцієм і конфуціанцями. Більшість аргументів зводилося до тези про те, що раніше, у часи Конфуція, люди були прості, довірливі, нехитрі, тому управляти ними було порівняно легко. Для тих часів цілком достатніми були принципи, почерпнуті з арсеналу древніх патріархальних традицій. Але пізніше усе змінилося в гірший бік, відбулося помітне падіння моралі, люди стали порочні і злочинні. Правитель мало досягне в управлінні такими підданими, якщо буде відноситися до них як батько до дітей і стане обмежуватися лише порадами і переконаннями. Якщо державою управляти за допомогою м´яких, гуманних методів, то в ній буде збільшуватися маса злочинців. Протистояти цій загрозі можна тільки одним способом — зробити головним засобом управління принцип насильства.

Життя в суспільстві визначається взаємовідносинами двох головних сил — держави і народу. Відношення правителя держави до народу повинно походити на відношення гончаря до глини. Рука гончаря повинна бути твердою, а глина — м´якою. Коли народ слабкий, держава сильна. Тому держава повинна прагнути послабляти народ засобами залякування і різноманітних покарань. Над кожним підданим повинна постійно висіти загроза неминучого і жорстокого покарання за найменшу провину. Закони повинні бути безжалісними, щоб вселяти в серця людей страх перед суворими покараннями. «...Там, де людей суворо карають за дрібні провини, провини зникають, а тяжким злочинам просто немає звідки взятися. Це і називається «наводити порядок ще до того, як спалахнуть безладдя». Там, де людей суворо карають за тяжкі злочини і м´яко карають за дрібні провини, не тільки не можна буде припинити тяжкі злочини, але і неможливо буде запобігти дрібним провинам. Це і називається «наводити порядок, коли в країні вже спалахнули безладдя». Тому, якщо суворо карати за дрібні провини, зникнуть самі покарання, справи в країні будуть розвиватися успішно, і держава стане сильною. Якщо ж суворо карати за тяжкі злочини і м´яко карати за дрібні провини, то, навпаки, зросте число покарань, виникнуть безладдя і держава буде розчленованою». Так варіює думку про необхідність насильства «Книга правителя області Шан».

Легісти вважали, що державу необхідно розглядати не в якості великої родини, як це робив Конфуцій, а насамперед як орган насильства. Велич і могутність держави, її єдність і цілісність повинні бути головною метою всього громадського життя і діяльності.

Міцний порядок у державі варто встановлювати за допомогою наступних правил:

— більше карати і менше нагороджувати, оскільки покарання — найправильніший шлях до доброчесної поведінки; кожним дев´ятьом покаранням повинна відповідати тільки одна нагорода;

— треба суворо карати за найдрібніші провини, тоді мало знайдеться бажаючих робити великі злочини;

— необхідно встановити систему взаємної відповідальності за вчинений злочин; за злочинця повинні відповідати його родичі, які після вироку перетворюються на рабів;

— треба роз´єднувати людей загальним стеженням і взаємним доношуванням, щоб вони тим самим виправляли один одного;

— треба усереднити загальний інтелектуальний рівень підданих, припинити різнодумство шляхом вигнання мистецтв, поезії, філософії й у першу чергу конфуціанства: «красномовство і гострий розум сприяють безладдям; ритуал і музика сприяють розбещеності звичаїв; доброта і людинолюбство — мати провин»; коли народ нерозумний, ним легше управляти; держава, що домоглася однодумності хоча б на один рік, буде могутньою десять років;

— любов до ближнього повинна бути витіснена любов´ю до держави і державних порядків.

Секрет успішного правління і підтримання стабільного порядку в державі простий: «..Той, хто прагне до панування в Піднебесній, повинен карати ще до того, як зроблена провина, тоді зникнуть і тяжкі злочини. Коли стануть нагороджувати людей, які повідомили про злодіяння, то не висковзнуть навіть найменші провини. Якщо, керуючи народом, можна буде досягти такого становища, коли зникнуть тяжкі злочини і дрібні провини не будуть залишатися непоміченими, то в державі буде панувати порядок, а коли в державі порядок, вона неодмінно буде могутньою... Такий мій метод повернення до чесноти шляхом страт і примирення справедливості з насильством»2, — говорить автор «Книги правителя області Шан».

На думку легістів, особливу шкоду державі завдає філософія, оскільки вона, стимулюючи поширення вільнодумства, підриває повагу до авторитетів і законів. Пропонуючи або незрозумілі, або суперечливі одна одній ідеї, філософи збивають людей з толку і заважають управлінню.

Держава володіє «правом меча», тобто необмеженою можливістю розпоряджатися долями людей. Піддані ж зобов´язані покірно і терпляче зносити всі низхідні згори укази і розпорядження.

Через деякий час, при імператорі Цинь-Ши-Хуані мала місце спроба реалізувати програму легістів на практиці. Імператор, який прославився тим, що завершив будівництво Великої Китайської стіни, повів політику тотальної уніфікації всіх проявів соціального життя. Він затвердив єдину законодавчу систему, увів єдині гроші, єдину писемність, загальні для усіх одиниці виміру, уніфікував практику відправлення культів і ритуалів. Не обмежуючись цим, Цинь-Ши-Хуан скасував літературу і наказав спалити усі книги, крім медичних і сільськогосподарських. Він заборонив філософію і розпорядився закопати живими в землю 460 філософів-конфуціанців. При ньому людей страчували за приховування книг, за недоносительство, а донощиків, навпаки, щедро нагороджували. За його часів стали практикуватися різноманітні види страти: обезглавлення і виставляння голови на площі, повільне удушення, закопування живцем, варіння в казані, виламування ребер, пробивання тімені і багато іншого.

Характерно, що імперія Цинь, яка спробувала піти за лепетами і підірвати основи конфуціанської правової цивілізації, проіснувала тільки півтора десятиліття. Нова династія Хань змінила її і негайно відродила повагу до конфуціанства, а з ним і нормативно-ціннісну структуру конфуціанської правової цивілізації.

Друга спроба перервати конфуціанську традицію мала місце вже в XX столітті, у часи маоїстської «культурної революції». Вона ознаменувалася виходом сумнозвісної постанови Центрального комітету комуністичної партії Китаю про критику Конфуція і Линьбяо. У 1958 р. на пленумі ЦК КПК китайський лідер Мао Цзедун сказав: «Цинь-Ши-Хуан закопав живцем тільки 460 конфуціанців. Однак йому далеко до нас. Ми під час чищення розправилися з кількома десятками тисяч чоловік. Ми вчинили як десять Цинь-Ши-Хуанів... Нас лають, називають циньшихуанами, узурпаторами. Ми це усе визнаємо і вважаємо, що ще мало зробили в цьому відношенні, можна зробити ще більше».

Показово, що тоталітарний режим Мао Цзедуна проіснував трохи довше режиму Цинь-Ши-Хуана, щоб зрештою зійти з історичної сцени і поступитися місцем соціальній практиці шанобливого відношення до норм і цінностей конфуціанської цивілізації.

Це відношення, однак, носить досить своєрідний характер, про що варто сказати окремо. Конфуціансько-даоська система цінностей і норм носить переважно природно-правовий характер, що її істотно відрізняє від західних правових цивілізацій, де переважають позитивні начала. Дана властивість має в очах європейців вигляд «дивних», на їхню думку, протиріч. їм здається, що сучасні китайці не поважають право, бачать у ньому знаряддя сваволі, чинник, що порушує нормальний, природний хід речей. Європейцю, як правило, неясно, що має на увазі китаєць, коли стверджує, що право годиться тільки для варварів. І, нарешті, він дивується, бачачи, як у Китаї погано працює машина офіційного правосуддя і як влада байдуже відноситься до факту її страшенної недосконалості. Такі ж здивування викликають прагнення китайців обходити офіційні суди і вирішувати суперечки шляхом різних позасудових, погоджувальних процедур. Усе це знаходить своє пояснення для людини із західною ментальністю лише в умовах прикладання до цих фактів теорії розмежування права на природне і позитивне. Правовій свідомості китайців не властивий нігілізм. їхнє зневажливе ставлення до системи офіційного, державного, позитивного права поєднується з глибоким пієтетом відносно системи природного права, пов´язаного з древніми традиціями релігійного, філософського й етичного характеру. Саме природно-правові умонастрої змушують їх приймати древні космологічні, даоські і конфуціанські пояснення ролі Неба в соціальному бутті людей, сутності справедливості. Вони ж змушують шукати компромісних форм вирішення різних соціальних колізій. їм уявляються далекими і невиправданими трансгресивні умонастрої європейців, що прагнуть з найменшого приводу вступати в конфлікти і при їхньому загостренні шукати судових рішень спорів. Весь лад східної ментальності наказує людині не наполягати на своїх особистих правах, а шукати згоди з людьми і світом, бажати рівноваги і гармонії. Офіційне, позитивне право занадто жорстке й абстрактне і не годиться для повсякденного життя звичайних людей, у яких в розпорядженні тисячі способів улагоджування виникаючих суперечок. Воно призначається, в очах китайців, тільки для іноземців і для тих, хто відрізняється винятково порочними або злочинними нахилами.