Філософія права

3.4. Старий Завіт і «Мойсееве право»

У XV ст. до Р. X. кочові семітські племена хабіру вторглись у Палестину і захопили території, що прилягають до ріки Йордан. До кінця XI ст. до Р. X. склалася перша держава древніх євреїв. Першим її правителем був обраний цар Саул. Його спадкоємцем на троні став зять Саула Давид (1004—905 pp. до Р. X.). Час царювання Давида, а потім його сина Соломона став «золотим віком» в історії давньоєврейської державності. За них столицею став Єрусалим, розширилися кордони держави, був зведений небачений по величі і красі храм на честь бога Яхве.

Після смерті Соломона держава розпалася на два царства — Північне (Ізраїль) і Південне (Іудея). У VIII ст. до Р. X. Ізраїль був завойований ассирійцями, а населення взяте в полон. Іудеї вдалося відкупитися важкою данню. Але в 602 р. до Р. X. і вона була скорена Єгиптом. Через три роки вавілонський цар Навуходоносор витіснив єгиптян, захопив Іудею, зруйнував Єрусалим, спалив побудований царем Соломоном храм і взяв у полон більшість населення.

Такі в найзагальніших рисах основні соціально-історичні події, що передували і супроводжували створення основних книг Старого Завіту.

Спочатку древні євреї не відрізнялися нічим особливим від інших семітських племен Сирії й Аравії. У них були подібні способи ведення господарства, рівні розвитку знарядь виробництва, прийоми військового мистецтва. Але в духовному плані євреї розвивалися надзвичайно інтенсивно, значно випередивши при цьому своїх найближчих сусідів. Не виключено, що визначальну роль у цьому зіграла місцевість, обрана ними для проживання. Та обставина, що в межах досить обмеженого близькосхідного ареалу виникли в різний час три великі релігії — іудаїзм, християнство та іслам, змусила російського вченого Л.М. Гумільова сформулювати гіпотезу про опромінення цієї місцевості пучками космічної радіації. Ці випромінювання, на думку дослідника, могли відіграти роль своєрідних стимулів, що інтенсифікували духовну активність людей, які там жили, і привели зрештою до створення Старого і Нового Завітів, Корану і відповідних релігійних систем.

Процес активного формування національної і культурної самосвідомості древніх євреїв супроводжувався напруженими і наполегливими релігійно-моральними і філософськими пошуками. Не спромігшись створити нічого значного ні в науці, ні в техніці, ні в мистецтві, не залишивши після себе видатних пам´ятників матеріальної культури, вони спрямували всю міць свого генія в релігійну творчість. Великим плодом цієї творчості став Старий Завіт — книга, якій немає рівних в історії світової цивілізації.

Структура Старого Завіту тричастинна. Спочатку йдуть перші п´ять книг, які називають «П´ятикнижжя Мойсееве», або «Закон» («Тора» по-давньоєврейськи). Потім — шістнадцять книг, об´єднаних загальною назвою «Пророки». їхніми авторами вважаються шістнадцять ізраїльських пророків. І, нарешті, «Писання», куди входять книги різного змісту.

Авторами Старого Завіту були освічені люди того часу, священнослужителі, поети, розповідачі казок, схильні до релігійної творчості. У III—II ст. до Р. X. Старий Завіт був перекладений грецькою мовою й таким чином вийшов за національні рамки, став одним із чинників розвитку європейської культури.

Це сталося аж ніяк не випадково. «Осьовий час» із супутніми йому розпадами архаїчних нормативно-ціннісних моносистем вів до того, що зникав духовний і соціальний грунт для солідарності і взаєморозуміння. Ідеологічна криза проявилася в зникненні об´єднуючих ідей. Новоутворювані раціоналістичні філософські вчення, відповідаючи на запити розуму, не могли дати необхідної духовної їжі людському серцю. Потрібні були нові духовні форми емоційно-серцевого світовідношення, здатні об´єднувати народи не на розумово-інтелектуальній основі, а на засадах віри в існування вищих, абсолютних, надособистих цінностей. Ця потреба, спільна для «осьових народів», сприяла активним релігійним пошукам і зрештою привела до появи декількох світових релігій.

Своєрідність Старого Завіту полягала в тому, що його зміст виявився набагато ширшим за національні інтереси і пристрасті його творців. Яскравість образів, сила і глибина думки, багатозначність міфологем створили воістину безмежний ціннісно-значеннєвий простір, заповнений багатим історичним, релігійно-етичним, філософським, художньо-естетичним, соціально-правовим змістом.

Древні євреї, пройшовши через важливий етап початкової морально-правової нормотворчості, створили свою нормативно-ціннісну систему, у якій, поряд із специфічним національним змістом, виявився надзвичайно могутньо поданий й універсальний, загальнолюдський зміст. Саме тому релігійно-філософські ідеї і морально-правові принципи Старого Завіту були в наступному столітті прийняті багатьма іншими народами світу.

Релігійно-філософському світогляду творців Старого Завіту було властиве неясне почуття того, що у всьому оточуючому присутня якась невідома вища сила, схована від очей першопричина. Давня єврейська легенда говорить, що Авраам, вражений красою зірки, скрикнув: «Ось Бог мій!» Але потім зійшов місяць і затьмарив красою зірку. Авраам, побачивши її, скрикнув: «Ось Бог мій!» Через деякий час зійшло Сонце, і усе повторилося знову. Але коли Сонце зайшло, Авраам, занурившись у роздуми, зрозумів, що видимим речам не можна поклонятися, тому що вони завжди будуть змагатися за першість. Повинно бути щось більш важливе — їхній зв´язок, єдність усього сущого. Це Єдине, Суще і є справжній Бог — Яхве, або Сущий.

Надособистість Бога постає у Старому Завіті як могутнє творче і нормативно-регулятивне начало. Він є не тільки творцем, вчителем і вихователем людини і людства, але ще і верховним Суддею, суворим, але справедливим. Уся священна історія — це процес виховання людського роду, де Бог через своїх посланників-пророків повчає, виховує і судить людей.

Створивши людину за власним образом і подобою, Бог уже початково підніс її над усіма іншими живими істотами. Отже і доля призначалася їй інша, ніж іншим творінням Творця.

Далеко не випадково увага авторів Старого Завіту зосереджена не на житті космосу, природи, а на людині, на боротьбі сил добра і зла усередині неї, на перипетіях її історичної долі і її глибинних, таємних смислах.

Відмітною рисою перших людей виявилася здатність порушувати заборони, переступати межу дозволеного і прямувати до невідомого. Підбурювані Дияволом у образі змія, Адам і Єва порушили головну заборону Творця, скуштували плід із дерева пізнання добра і зла, проявивши тим самим неприпустиму зухвалість. Потім Бог суворо покарав їх, вигнав з Едему і напророчив тяжкі випробування в майбутньому їм і їхньому потомству.

Біблійна концепція людини така, що перший із людей, створений Богом Адам був спочатку доброчесний і непорочний, але первородний гріх перетворив його в іграшку природних сил. Покаранням і найважчим випробуванням стало для нього постійне відчуття власної негармонійності, суперечливості, гріховності, безупинне відчуття боротьби протилежних, світлих і темних початків усередині себе. Людина виявила в собі подвійність, виражену в схильності як до добра, так і до зла, як до дотримання Божественних завітів, так і до їхнього порушення. Але в цьому ж полягала особлива перевага людської істоти над всіма іншими — її право на вільне самовизначення і самоствердження. «Ця майже юридична концепція початкової, ледь обмеженої свободи, древнього правопорушення з боку людини, його похідної звідси кабали, і, нарешті, подальших договорів, пом´якшуючих кабальні відносини, — була закріплена в майже нерухомих формулах міцно сформованої релігії».

Внутрішня конфліктність людини позначилася на її практичному житті і перейшла в конфліктний характер людської історії, яка наповнилася невпинними розбратами, уособицями, злочинами, війнами. Незважаючи на все це, Бог, однак, не залишив людей напризволяще, не дозволив їм встати на шлях самознищення. Протягом усієї священної історії він допомагав слабкій і недосконалій людській істоті то прямим заступництвом, то морально-правовою заповіддю і моральним уроком, то прямою погрозою суворого покарання. Так, врятованому Ною і його потомству Бог заповідав не зазіхати на людське життя, заборонив канібалізм. Люди вправі вживати в їжу зелень і м´ясо тварин і птахів. «Тільки плоті з душею її, із кров´ю її, не їжте» (Буття, 9,4). З позицій давнього принципу еквівалентної відплати, та-ліона, Бог строго попереджає: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: адже людина створена за образом Божим» (Буття, 9,6).

В одній із початкових книг Старого Завіту, що має назву «Ісход», розповідається про те, як Бог послав людям через свого пророка Мойсея десять вимог-заповідей, частина з яких мала релігійний характер, а частина — морально-правовий.

Принісши скрижалі з вибитими на них заповідями, Мойсей говорить з ізраїльтянами не як мислитель-філософ, із висловлюваннями якого можна дискутувати, а в наявних у них смислах сумніватися. Він говорить як пророк і повчає їх як законодавець і вчитель. Його судження мають безапеляційний характер і вимагають безумовної слухняності, оскільки за ним стоїть надособистість Бога з його абсолютним авторитетом. Він одночасно і лякає, і погрожує страшними карами тим, хто порочний і злочинний, і водночас обіцяє порятунок і блаженство тим, хто готовий підкорити свою поведінку заповідям, які йдуть від Бога.

Бог не випадково піклується про моральність і законослухняність древніх євреїв. Ще за часів Ноя був укладений договір між Яхве і майбутніми поколіннями ізраїльського народу. Звідси назва «Старий Завіт», тобто «древній договір». «І сказав Бог Ною і синам його з ним: «Ось, Я поставлю завіт мій із вами і з потомством вашим після вас... Поставлю завіт мій із вами, що не буде більше винищена будь-яка плоть водами потопу, і не буде вже потопу на спустошення землі» (Буття, 9,8—11). В ознаменування цього вічного заповіту-договору Бог залишив веселку, яка з´єднує небо із землею і символізує зв´язок між Богом і кожною душею живою. Так, у створеному Богом світі відбулася, по суті, перша правова акція — укладення договору між двома сторонами з взаємними обов´язками. її продовженням став договір між Богом і Авраамом. Бог зобов´язався протегувати праведнику і його нащадкам, а Авраам, у свою чергу, зобов´язався шанувати Яхве і берегти йому вірність. Сигніфікатом, позначенням цього договору, своєрідною формою його закріплення став обряд обрізання як приношення в жертву Богу частини людського тіла.

Головна основа, на якій грунтуються всі морально-правові приписи Старого Завіту, — це страх Божий. Бог заявив Мойсею: «Я передам їм слова Мої, з яких вони навчаться боятися Мене в усі дні життя свого на землі і навчать синів своїх» (Ісход, 4, 10). Він вимагав, щоб Мойсей наполегливо вселяв своєму народу страх перед Ним. Мойсей, слідуючи цій вимозі, залякує одноплемінників: «Бог прийшов... щоб страх Його був перед обличчям вашим, щоб ви не грішили... Дивіться, чиніть так, як велів вам Господь, Бог ваш; не ухиляйтеся ні праворуч, ні ліворуч».

Своєрідність біблійної нормативності полягає в тому, що морально-правові вимоги і заборони підносяться в «П´ятикнижжі» як абсолютні, тобто як цілком незаперечні приписи, що виходять від найвищого, абсолютного авторитету. Вони тому й абсолютні, що дані Богом як абсолютною Надособистістю. Людина ж, якщо вона дорожить своєю приналежністю до людського роду і вважає себе образом і подобою Бога, зобов´язана точно дотримувати їх.

Десять заповідей («декалог») Мойсея — це ті ж табу, але втілені в новому культурно-історичному оформленні. Архаїчні табу первісного світу не померли і не зникли, а трансформувалися, передавши естафету абсолютної нормативності релігійним заповідям. З ними зберігся і перейшов до нових поколінь досвід багатьох попередніх генерацій. Водночас відбулося розширення поля впливу абсолютних нормативних вимог: якщо табу мали винятково внутрішньоплемінний характер, то десять заповідей несли в собі вже потенціал універсальної значимості. Не випадково вони не залишилися в межах тільки давньоєврейської національної самосвідомості, а були в наступні століття прийняті багатьма народами і цивілізаціями світу в якості наріжного каменю систем природного права, що формувалися.

У заповідях Мойсея виявився новий крок на шляху розвитку правосвідомості в порівнянні, наприклад, із вавілонським кодексом Хаммурапі. Тут вже не було наївно-архаїчної логіки висновків: «Якщо хтось зробив те, він заслуговує на те». В основу «Мойсеева права» лягли загальні, претендуючі на універсальність принципи-імперативи міжлюдських відносин: «Роби те» або «Не роби цього». Ось ці десять заповідей, більшість з яких склала базову основу цивілізованого буття людини в соціумі:

  1. Не створюй собі кумира.
  2. Не вимовляй імені Господа всує.
  3. Пам´ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй, а день сьомий, субота — Господу Богу твоєму. Адже за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а в день сьомий спочив.
  4. Шануй батька свого і матір свою, щоб продовжились дні твої на землі.
  5. Не убий.
  6. Не перелюбствуй.
  7. Не кради.
  8. Не свідчи помилково на ближнього твого.
  9. Не бажай дому ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого у ближнього твого.
  10. Не роби богів срібних або золотих.

Далі в книгах «Ісход», «Левіт», «Числа», «Другозаконня» викладаються морально-правові приписи більш приватного характеру. У них конкретизуються основні, вихідні десять заповідей, говориться про відповідальність за релігійні та кримінальні злочини, про охорону приватної власності, майна, худоби, про сімейно-шлюбні відносини, правові сторони землекористування. Тут же, у «П´ятикнижжі», є формулювання та-ліона, який говорить: якщо нанесена шкода, то зажадай душу за душу, око за око, руку за руку, ногу за ногу, опік за опік, рану за рану, удар за удар.

Численні заповіді морального і правового характеру, що складають зміст «Мойсеева права», вимагають:

— Ні вдови, ні сироти не пригноблюй. Якщо ж ти пригнобиш їх, то коли вони заволають до Мене, Я почую вопль їх. І спалахне гнів Мій, і уб´ю вас мечем, і будуть дружини ваші вдовами і діти ваші сиротами.

— Суддів не злословь і начальника в народі твоєму не паплюж.

— Прибульця не утискай і не пригноблюй його; тому що і ви самі були прибульцями в землі Єгипетській.

— Не слухай пустої чутки, не давай руки своєї нечестивому, щоб бути свідком неправди.

— Не йди за більшістю на зло...

— Дарунків не приймай, тому що дарунки сліпими роблять видющих.

Старозавітний Бог грізно попереджає про відповідальність за нешанобливе ставлення до батьків:

— Хто злословить батька свого або матір свою, того треба засудити до смерті.

— Хто вдарить батька свого або матір свою, того треба засудити до смерті.

Викладаються вимоги, покликані регулювати сексуальні відносини, що забороняють інцест і гомосексуалізм:

— Ніхто до родички по плоті не повинен наближатися з тим, щоб відкрити наготу.

— Не лягай з чоловіком, як із жінкою, це мерзенність. Конкретні вимоги перемежовуються з більш загальними:

— Не робіть неправди в суді, у мірі, у вазі й у вимірі.

— Не мсти і не май злоби на синів народу твого; але люби ближнього твого, як самого себе.

— Не ворогуй на брата твого в серці твоєму.

Мойсей повчав і напучував одноплемінників, що йдуть із єгипетського рабства в «землю обітовану». Бог попередив старого пророка, що йому не дано буде побачити кінця шляху. Привести іудеїв на батьківщину повинен був молодий Ісус Навин. Знаючи, що його дні пораховані, і будучи для свого народу проводирем, законодавцем і суддею в одній особі, Мойсей поспішав підготувати собі зміну, залишити після себе розумних і справедливих суддів, їм він адресував ряд повчань і рекомендацій:

— Вислуховуйте братів ваших і судіть справедливо як брата з братом, так і прибульця його.

— Не розрізняйте облич на суді, як малого, так і великого вислухайте: не бійтеся обличчя людського; тому що суд — справа Божа; а справу, яка для вас важка, доводьте до Мене, і Я вислухаю її.

— Недостатньо одного свідка проти кого-небудь у якій-не-будь провині, і в якому-небудь злочині, і в якому-небудь гріху, яким він погрішить; при словах двох свідків або при словах трьох свідків відбудеться справа.

Важливе значення для розуміння особливостей генезису «осьової» морально-правової свідомості має біблійна «Книга притч Соломонових». У ній син царя Давида, цар Соломон, який прославився надзвичайною мудрістю, повчає юнацтво, застерігаючи проти неуцтва і недоумства, брехні і сварок, грабежів і убивств:

— Не наслідуй тих, хто діє насильством.

— Не замишляй зла проти ближнього.

— Не сварися з людиною без причини.

— Не вступай на шлях нечестивих.

— Відкинь від себе облудність вуст і лукавство язика.

— Не спокушайся чужою дружиною.

— Не кажи: «Я відплачу за зло»; залиши Господу, і Він збереже тебе.

— Не пересувай межі давньої, що провели батьки твої, і на поля сиріт не заходь.

— Не вступай поспішно в позов: інакше що будеш робити потім, коли суперник твій осоромить тебе?

Древні іудеї створили базову систему морально-правових приписів, що стала згодом вихідною нормативно-ціннісною платформою для правових систем багатьох держав. Творцям Старого Завіту вдалося включити вимоги «Мойсеева права» у чудовий за своєю культурно-історичною значимістю контекст і підкорити одній домінуючій ідеї. Суть і пафос цієї ідеї зосереджені в наполегливому заклику:

«Людина, будь людиною! Вибирайся з первісного, доци-вілізованого, докультурного стану! Переможи в собі дикість, темряву, жорстокість, імморалізм і бездуховність! Не дай їм підкорити себе! Навчися утримуватися зусиллями духу на краю безодні, у яку штовхають тебе сили зла, що знаходяться навколо тебе й у тобі самій!»

Говорячи про вічне, загальнолюдське — добро і зло, життя і смерть, подвиги і злочини, право і безправ´я, — Старий Завіт виявив здатність служити в наступному столітті невичерпним джерелом природно-правових ідей.