Філософія права

3.5. Правова цивілізація і філософська культура древніх греків

АРХАЇЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ГЕНЕЗИСУ ГРЕЦЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ У XX—XIX ст. до Р. X. простір континентальної Греції було заселено мінойськими племенами, що згодом змішалися із місцевими жителями, вихідцями з Азії. На цій етнічній основі склалася одна з перших середземноморських цивілізацій — мікенська. Пов´язана з традиціями Стародавнього Сходу і характерними для нього формами ранньої державності, вона мала риси азіатських деспотій. Жорсткий бюрократичний контроль за соціальним життям, гранична централізація, ієрархічна пі-рамідальність управління на чолі з царем — усе це дозволило мікенській цивілізації зберігати життєздатність і нарощувати могутність доти, поки вона не була зруйнована вторгненням дорійських племен у XIII ст. до Р. X.

З дорійцями епоха бронзи змінюється епохою заліза. У політичному житті новоутворюваних соціальних організмів з´являються нові, досі не існуючі інститути — ради старійшин і народні збори з чоловіків, здатних володіти зброєю. По узбережжю і на островах Егейського моря виникають самостійні міста-дер-жави (поліси). Володіючи військово-політичною автономією, вони активно взаємодіяли між собою. Важливим чинником їх культурного, духовного єднання були загальна міфологія з єдиним пантеоном олімпійських богів і однаково шанований усіма греками гомерівський епос — поеми «Іліада» і «Одіссея».

Починаючи з X ст. до Р. X. у древніх греків закріпилося усвідомлення себе як єдиної народності. З цього часу вони починають називати себе еллінами, а загальну сукупність усіх заселених ними місць і утворених там полісів — Елладою.

Єдина «коренева система» загального культурного досвіду духовно згуртовувала древніх еллінів. На її основі розвилася культурна самосвідомість, зародилася й зміцніла впевненість у власній величі і вибраності, а з нею і звичка протиставляти себе всьому іншому світу, населеному, на думку греків, одними лише варварами.

ГРЕЦЬКИЙ ТИП СОЦІАЛЬНОСТІ

Сформований в умовах грецької цивілізації цей тип соціальності відрізнявся рядом особливостей.

По-перше, це була патріархальна спадщина родових традицій і завітів старовини, що жили в межах сімейних «пінатів» як сховища норм природної моральності. її мала на увазі Антігона в однойменній трагедії Софокла, коли говорила про існування «неписаного, непорушного закону богів безсмертних», який невідомо коли з´явився серед людей і буде жити вічно, вимагаючи, щоб люди беззастережно йому підкорялися.

По-друге, це нові вимоги полісної державності. Невеликим містам-державам були потрібні надійні соціально-політичні структури, досить життєздатні, що володіють високою опірністю проти впливів зовнішніх і внутрішніх деструктивних тенденцій. Поступово сформовані, пройшовши апробацію і довівши свою ефективність, вони пред´являли до громадян серйозні вимоги, накладали на них різноманітні політичні, юридичні і моральні зобов´язання, які ті повинні були виконувати.

По-третє, це типові моделі соціальної активності індивідуумів, які вийшли з общинно-родового стану і прагнуть соціального простору для самореалізації і самоствердження.

По-четверте, публічний характер соціокультурної життєдіяльності, коли усі найважливіші події відбувалися не за закритими дверима і не в політичних лабіринтах, а буквально на очах усіх громадян, які мали можливість здійснювати безпосередній вплив на їхній перебіг.

АГОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ГРЕЦЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Однією з найхарактерніших рис грецької цивілізації виявився феномен агону. Як тип чесного змагання, відкритої змагальності, підпорядкований соціальним нормам моралі і звичаєвого права, агон став однією з головних передумов «грецького дива», розквіту великої цивілізації і культури.

Дух змагальності активно сприяв розвитку творчих схильностей древніх еллінів, дозволяв їм реалізовувати свої трансгресивні нахили з користю для себе і соціуму, зміцнював основи цивілізованого співжиття. Соціуму як такому було, по суті, не важливо, хто з греків конкретно перемагав у тому або іншому змаганні. Важливо було, щоб в атмосфері напруженої, чесної змагальності могли виявлятися кращі людські якості і підвищувався рівень цивілізованості громадського життя.

Агональний початок пронизував усі сфери соціального життя греків — військову справу, виступи політичних ораторів у народних зборах, спортивні змагання атлетів на Олімпійських іграх, судово-процесуальні суперечки позивачів і відповідачів, публічні змагання драматургів і поетів. Агон був цивілізованою, узаконеною, обмеженою суворими соціокультурними нормами формою боротьби. Індивіди, роди, цілі поліси мали можливість мірятися силами і талантами. Ця боротьба, однак, передбачала, що її учасники мають рівний соціальний статус, належать до того самого цивілізованого співтовариства, іменованого світом еллінів. У практиці агону відпрацьовувалися норми цивілізованого спілкування, пронизаного духом формальної рівності, що значно вплине на формування правових інститутів. Водночас, егалітарна природа відносин учасників змагань була далека від духу уніфікації, усереднення. Навпаки, вона сприяла виявленню яскравих і сильних індивідуальностей, які створили безліч шедеврів культури.

ПРАВОВИЙ ПРОСТІР ПОЛІСА

Утворення більшої частини грецьких полісів припадає на VIII—VII ст. до Р. X., тобто збігається з початком «осьового часу». І це не випадковий збіг. Саме поліси стануть тими осередками цивілізованості, усередині яких у наступному столітті буде протікати найбільш бурхливе соціально-політичне і культурне життя.

Невеликі міста-держави складалися як просторово локалізовані соціальні організми. У кожного з них був свій центр — міська площа для народних зборів, де привселюдно вирішувалися найбільш важливі, загальнозначимі питання. Кожний вільний громадянин мав право брати участь в обговоренні цих питань і в прийнятті рішень. Над усіма домінував принцип формальної рівності, що не давав нікому ніяких переваг або привілеїв. Вплинути на хід обговорення, а значить і на наступний розвиток подій можна було, як правило, тільки одним способом — переконливістю, логічністю, аргументованістю своїх доводів. Усне слово, талант красномовства, здатність гостро мислити, уміння глибоко і тонко аналізувати проблему стали в цих умовах найважливішими чинниками впливу на державне життя. Агональний початок із великою силою проявився в цій сфері у формі політичних суперечок і дискусій. Народні збори стали відігравати роль арен, Де змагались досвідчені оратори, вчилися мистецтву доводити і спростовувати молоді громадяни, на практиці вигострювалися прийоми ораторської майстерності, апробувалися і набували вигляд непорушних правил норми цивілізованого ведення спорів, що забороняють брутальність, погрози й образи. Егалітарно-демократична атмосфера дискусій формувала високу культуру соціального спілкування, що дозволяла грекам відчувати свою духовну перевагу над «варварами», тобто всіма іншими народами, яким все це було не властиво.

З виникненням полісів серед греків усе ширше починає поширюватися писемність. Вивчення текстів Гомера і Гесіода стає основним засобом навчання грамоті і отримання освіти. Письмове слово, поряд з усним, стає важливим чинником розвитку полісної цивілізації. Воно створює можливість інтенсивного розвитку писаного права. Активна законотворчість перетворюється в одну із самих примітних особливостей «осьового часу» у Греції ранньокласичного періоду.

Тепер міфічна богиня справедливості і правосуддя Діке, як про це оповідав у поемі «Труди і дні» Гесіод, спускається на землю, до людей. її веління завдяки письмовому слову втілюються в законах. Це відбувається завдяки зусиллям законодавців і реформаторів. Найвидатніший із них Солон (прибл. 688—599 pp. до Р. X.) своїми реформами значною мірою сприяв формуванню класичного грецького поліса як особливої соціальної цілісності, що має свій правовий простір.

З ініціативи Солона була здійснена повна кодифікація афінсь-кого права. Воно було приведене в систему, в основу якої ліг принцип формальної рівності всіх громадян перед законами держави. Цей принцип давав усім громадянам рівні можливості для участі в народних зборах і судах, а також відкривав доступ до участі в управлінні державою. Завдяки йому соціальне середовище набувало ознаки правової гомогенності-однорідності, де жодний еле-мент-індивідуум не мав вихідних переваг перед іншими.

Юридична рівність нейтралізувала економічну нерівність громадян. У результаті соціальне тіло міста-держави отримувало можливість перебування в добре збалансованому, динамічно-рівноважному стані, де міра упорядкованості суспільних відносин була близькою до оптимальної. Дозволяючи блокувати деструктивні процеси, вона в той же час не гальмувала процеси конструктивного, творчого характеру.

На сторожі цієї динамічної рівноваги, або правопорядку, стояла богиня Діке, яка стежила за тим, щоб розподіл прав і обов´язків, почестей і покарань зміцнював, а не розхитував цілісність поліса. Вона забороняє усе, що загрожує порушити цю рівновагу, у тому числі кровну помсту. Тепер право покарання вбивці стає прерогативою держави. Від Солона йде традиція вважати злочинця особою, яка нанесла образу або збиток не тільки конкретному громадянину, але всій державі в цілому. Це давало державі можливість виступати суб´єктом, здійснюючим покарання винного.

Ідеал рівності-рівноваги дозволив грекам створювати усередині своїх міст-держав політико-правовий простір, що відповідає не тільки морально-юридичним критеріям справедливості, але і космологічним уявленням про міру, гармонію і досконалість. Це дало можливість французькому досліднику Ж.-П. Вернану порівняти структуру грецького поліса з устроєм космосу. «Поліс, — пише він, — постає як однорідний світ, без ієрархії, градації і диференціації. Влада (arche) не зосереджена більше в одній особі, що стоїть на чолі соціальної організації, а рівномірно розподілена по всіх областях громадського життя в тому загальному просторі, у якому поліс знаходить свій центр, свою «середину» (meson). Слідуючи врегульованому циклу, верховна влада переходить від однієї групи до іншої, від однієї особи до іншої таким чином, що керування (наказ) і підпорядкування не протистоять один одному як два абсолюти, а стають двома членами того самого взаємозворотного відношення. Під дією закону рівноправності (isonomia) соціальний світ ніби набуває вигляд колоподібного і наділеного центром космосу, де кожному громадянину, оскільки він подібний до усіх інших, належить пройти цикл кругообігів, послідовно займаючи і звільняючи симетричні позиції, що утворюють громадянський простір відповідно до порядку часу».

ДРЕВНІЙ ЕЛЛІН ЯК СОЦЮКУЛЬТУРНИЙ ТИП Будучи «осьовим типом», древній грек прагнув до енергійного освоєння світу. Його відрізняли надзвичайно сильна жадоба знань, розкутий розум, здатність легко відмовлятися від тих традицій, що сковували його дух. Невичерпна допитливість поєдналася з інтелектуальним безстрашшям.

В особистості древнього елліна явно виявляли себе два протилежних начала, одне з яких одержало назву «аполлонічного» (від імені бога Аполлона — упорядника цивілізованого життя людей, який примушує їх підкорятися соціокультурним нормам), а інше — «діонісійського» (від імені бога Діоніса, протегуючого виноробству; на його честь щорічно після збору винограду влаштовувалися багатоденні свята, що супроводжувалися п´яними карнавалами, невтримними оргіями, що скасовували всі культурні заборони). Аполлонічне начало змушувало грека прагнути до гармонічних відношень із соціальним і природним оточенням, із космічним цілим. Шлях до цього пролягав через дотримання у всьому «золотої середини» і міри.

У Космосу, що був вищим втіленням розмірності і досконалості, людина повинна була вчитися дотриманню міри, через яку їй відкривався шлях до досягнення гармоній буття.

Діонісійське начало вело древнього грека в протилежному напрямі, змушувало порушувати міру, відхиляти традиції і заборони. Переступаючи через них, він страждав через це. Демо-кріт правильно сказав: «Якщо перейдеш міру, то саме приємне стане самим неприємним». Але навіть найважчі наслідки цих порушень не могли перешкодити могутньому зову духу діо-нісійства, що із колишньою силою заявляв про себе в кожному новому поколінні, примушуючи людей не тільки творити, але і руйнувати, віддаватися порокам і чинити злочини.

І все ж історичний досвід і переважна частина пам´яток грецької культури свідчать про те, що древній еллін бачив своє справжнє призначення не в руйнуванні, а у творчості, не в тому, щоб сіяти навколо себе зло, а в тому, щоб збільшувати свідчення своєї нескоримої тяги до добра, краси й істини.

Саме переважання аполлонічного начала над діонісійським відкривало перед людською цивілізацією і культурою обнадійливі перспективи, у наявності яких були переконані древні греки.

НОМОС І ДИСНОМІЯ

Аполлонічне і діонісійське начала постають в античній культурній свідомості як міфологічні першообрази або архетипи номосу і дисномії (грец. dysnomia — беззаконня). Аполлонічний номос — це упорядкованість, розмірність, здатність цілісності, будь то індивід або спільнота, до саморегуляції і самообмежень.

Це світ, у якому існують виділені із синкретичного цілого індивідуальності, які мають самосвідомість, уміють володіти собою, вільні від влади внутрішнього, діонісійського хаосу, контролюють його мікро-сплески, не дозволяють собі диких вибухів руйнівних пристрастей.

Якщо за міфологемою аполлонічного номосу бачаться світло, порядок, гармонія, мораль і право, то за міфологемою діо-нісійської дисномії — пітьма, хаос, втрата індивідуальності і самосвідомості, занурення в докультурний стан екстатичного злиття з природою, стихія первісно-самозабутніх безумств.

Номос і дисномія не можуть існувати один без одного. Номос виникає з дисномосу, але з його ствердженням дисномос не зникає назовсім, а продовжує існувати в якості реальної можливості ймовірного стану, у вигляді небезпеки, що загрожує, підстерігає на границях і в проміжних, перехідних сферах і станах. Оскільки номосу завжди загрожує повернення у вихідну якість дисномії, то щоб цього не сталося, від нього вимагаються безустанні, систематичні зусилля по протидії такій можливості. Це вкрай складно, оскільки онтологічно первинний дисномос або хаос складає внутрішню, приховану суть номосу. Безформність є передумовою оформленості, а безладдя — основою порядку. Тобто вони не тільки взаємозаперечують, але і взаємо-передбачають один одного.

Греки першими звернули увагу на те, що протиборство аполлонічного і діонісійського начал, номосу і дисномосу універсальне, що воно властиве і людині, і будь-якому співтовариству, і природі та світобудові в цілому. Вони виявили властивість цього протиріччя драматизувати і насичувати незліченними контроверзами соціальне буття людей. Не випадково рухлива антитеза цих двох начал склала основний сюжет і внутрішній пульс розвитку грецької правової цивілізації і філософської думки.