Філософія права

3.6. Апологія дисномії у філософії софістів і циніків

Протягом усього V ст. до Р. X. земля Стародавньої Еллади народжувала цілі сузір´я чудових талантів і геніїв. Це був «золотий вік» грецької цивілізації, що нерідко називають епохою афінської освіти. З найбільшою запопадливістю функцію просвітителів виконували мандруючі по містах вчителі мудрості — «софісти». Навчаючи бажаючих різним наукам — філософії, математиці, риториці, граматиці, поетиці, вони брали за навчання плату і таким чином здобували собі засоби для існування. Просвітительська діяльність була для них промислом, а знання — своєрідним товаром.

Софісти вчили тому, як доводити свою думку і спростовувати чужу, як мистецьки дискутувати і домагатися перемоги в суперечці. Для грека було важливо володіти риторичними прийомами доказів і спростувань, оскільки в судових процесах не було захисників і обвинувачів, а позивачі і відповідачі зобов´язані були самі відстоювати власні права в живих дебатах перед суддями. За словами Платона, «у судах рішуче нікому немає ніякого діла до істини, важлива тільки переконливість». Подібні обставини викликали підвищений інтерес до ремесла софістів.

Найбільшою популярністю серед софістів користувалися Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт. їхня морально-правова філософія грунтувалася на кількох головних принципах.

Принцип антропоцентризму

Для софістів людина була центром світобудови, «мірою всіх речей», вихідним пунктом філософствування, що дозволяв дивитися на усе в світі з погляду її інтересів. При цьому в ролі альфи й омеги буття мала право виступати не тільки людина взагалі як певна умоглядна модель-абстракція, але і будь-який конкретний індивід окремо, з усіма особливостями його світосприйняття.

Та обставина, що софісти ставили саме людину в центр Всесвіту, суперечила традиційним міфологічним поглядам, відповідно до яких «мірою всіх речей» виступали боги, а не люди. Прямуючи за межі міфології, віддаючи перевагу більш раціональному погляду на людину і світопорядок, софісти заперечили існування вищих регулятивних початків буття. Протагор писав у творі «Про богів»: «Я не знаю, існують боги чи ні. Перешкоди, що заважають знанню, — це темрява питання і короткочасність людського життя».

Інший софіст, Крітій, стверджував, що боги — це лише вигадка людей. їх ніколи не було, як немає їх і зараз. Просто за давніх часів законодавці видумали бога, наділивши його властивостями наглядача за поведінкою людей. У своїй трагедії «Сізіф» Крітій писав про те, що в глибоку давнину, коли не було законів, між людьми панувало насильство. Щоб перешкодити його розгулу, були придумані закони, що встановлювали покарання за порушення, провини і злочини. Але злодіяння не припинилися. Люди стали робити їх, переважно, потай, таємно. І ось тоді-то і були винайдені боги, призначені для того, щоб приборкувати людську недобру вдачу. Щоб перешкодити таємним ли-ходійствам, бог зображувався всюдисущим, усезнаючим, усевидющим, проникаючим навіть у людські помисли. Від нього вже неможливо було приховати злочинні помисли. Визнавши існування бога, люди стали бранцями власного винаходу. Але істина полягає в тому, що не боги, а людина розпоряджається власним життям. Право самостійно вирішувати, куди їй спрямовувати свої сили, — на добро або на зло, — це її природне право, яким вона свідомо або несвідомо користується.

Принцип суб´єктивізму

Порвавши з міфологічними традиціями і релігійними абсолютами, софісти відчули свободу від стародавніх приписів і заборон. Вони взяли на себе сміливість довільно розставляти у своїх творах і промовах ціннісні орієнтири і нормативні акценти. Вірячи в безмежну потужність людського розуму, вони дуали, що перед ним немає перешкод, що з його допомогою вони праві при певній гнучкості і спритності аргументації називати орне білим, неправду — істиною, зло — добром тощо. Транс-ресивність набула в їхній діяльності суто інтелектуальний ха-актер і стала виступати у вигляді спрямування мислення за ежі норм і законів логічного мислення.

Протагор стверджував, що про будь-яку річ завжди можна исловити дві протилежних думки, тому що, по-перше, будь-яка річ внутрішньо суперечлива і можна звертати увагу то на одні, то на інші її властивості. По-друге, людські думки про неї можуть бути різні через розбіжність поглядів і смаків різних юдей. Таким чином, якщо предмети внутрішньо неоднозначні, люди різні і їхні думки про речі відмінні, то не може бути й мови про об´єктивну істину. Будь-яке знання про що-небудь є за своєю суттю протиріччям, оскільки воно виражає дійсність, не будучи спроможним її висловити. Воно передає істину, будучи не в змозі її передати, тому будь-яка істина є в той же час і неправдою.

Софісти першими виявили надзвичайну багатозначність людських понять. їм відкрилися величезні можливості мови, її виняткова гнучкість, здатність як наводити, так і спростовувати будь-які доводи. Вони розробили риторичні прийоми і логічні виверти, що роблять слово метким, невразливим для зустрічних нападок. Завдяки їхнім зусиллям виникло явище, яке згодом почали називати софістикою, маючи на увазі мистецтво спритного жонглювання, подібного до тих прийомів, за допомогою яких карткові шулери маніпулюють картами.

Міркуючи про проблеми соціальної регуляції людської поведінки, софісти стверджували, що ні мораль, ні право не мають загальних об´єктивних основ. У судженнях людей про етичні і правові питання думка окремої людини завжди для неї первинне і завжди висувається нею на передній план. У кожного є своя, особлива позиція і не існує спільного підґрунтя для єдності поглядів, для формування однакових для всіх морально-правових уявлень, а також для їхнього узгодження. Кожний вправі вибирати найбільш зручну для нього точку зору. При цьому кожний виявляється по-своєму правий і повинен тільки зуміти довести свою правоту. Подібні ж уміння розвиваються в процесі одержання освіти, при оволодінні різноманітними гуманітарними дисциплінами, насамперед риторикою і філософією. Гегель згодом, говорячи у своїх лекціях з історії філософії про софістів, іронічно помітить: «Освічена людина вміє все підводити під точку зору добра, в усьому висувати істотну точку зору; та людина, яка не має у своєму розпорядженні хороших підстав для самих дурних справ, недалеко, мабуть, пішла у своїй освіті; усі злі справи, здійснені на світі з часів Адама, виправдовувалися хорошими підставами».

Софісти наполягали на тому, що немає і не може бути загальних моральних і правових норм. Принцип суб´єктивізму дозволяв їм заперечити їхнє існування, вилучав з-під законів тверду опору, перетворював їх у щось хитке, необов´язкове, через що, при бажанні, можна з легкістю переступити і потрапити в імморальний простір, де поряд з інтелектуальною вседозволеністю цілком припустима і вседозволеність соціальна, практична, поведінкова.

Той реальний плюралізм ідей, філософських вчень і шкіл, що існував у Греції, допускав поряд із безліччю різноманітних світоглядних позицій також і позицію трансгресивного негативізму стосовно всіх традиційних і сучасних поглядів, принципів, цінностей, норм. Це і була позиція софіста як іронічного і хитромудрого прагматика, який вибирає, залежно від обставин, таку точку зору, яка йому корисна і вигідна в цей момент. Обираючи її, софіст міг вміло препарувати поняття загального блага або вищої справедливості, залишаючи від них лише те, що відповідало його приватним інтересам. Так робить, наприклад, Анті-фонт, коли говорить: «Справедливість полягає в тому, щоб не порушувати закон держави, у якій перебуваєш громадянином. Так, людина буде отримувати для себе найбільше користі із застосування справедливості, якщо вона у присутності свідків буде дотримувати законів, високо їх шануючи, залишаючись же наодинці, без свідків, буде відповідати законам природи. Адже приписи законів довільні, штучні, веління ж природи необхідні... Взагалі ж розгляд цих питань приводить до висновку, що багато приписів, визнаних справедливими за законом, ворожі природі людини... Що ж стосується корисних речей, то ті з них, які встановлені як корисні закони, насправді пута для людської природи, ті ж, що визначені природою, приносять людині свободу...».

Аналогічним чином розправляється з ідеєю справедливості софіст Каллікл, розвінчуючи демократію й виправдовуючи тиранію. Він стверджує, що рівність суперечить природі речей, а нерівність повною мірою відповідає їй і тому справедлива.

«Звичай, — говорить Каллікл, — оголошує несправедливим і ганебним прагнення піднятися над натовпом, і це зветься у людей несправедливістю. Але сама природа, я думаю, проголошує, що це справедливо — коли кращий вище за гіршого і сильний вище за слабкого... Якщо поглянути на міста і народи в цілому, — видно, що ознака справедливості така: сильний наказує слабкому і стоїть вище над слабким... Подібні люди... діють у згоді із самою природою права і... у згоді із законом самої природи, хоча він може і не збігатися з тим законом, який встановлюємо ми і за яким намагаємося виліпити найкращих і найрішучіших серед нас. Ми беремо їх у дитинстві, немов левенят, і приручаємо заклинаннями і ворожінням, переконуючи, що усі повинні бути рівні і що саме це прекрасно і справедливо. Але якщо з´явиться людина, досить обдарована природою, щоб розбити і стряхнути із себе всі кайдани, я впевнений: вона звільниться, вона повтоптує у бруд наші писання, і чарівництво, і чародійство, і всі суперечливі природі закони і, прокинувшись, постане перед нами владикою, колишній наш раб — ось тоді-то і засяє справедливість природи!» .

У цих думках давньогрецьких софістів виразно проступає їх «осьова» природа, здатність визначити проблему, що виявиться в майбутньому однією з ключових у європейській і російській філософії права і злочину — у Макіавеллі, Шекспіра, Ніцше, Достоєвського.

Принцип релятивізму

Софісти запозичили від своїх попередників, натурфілософів, і зокрема від Геракліта, два філософських принципи. Перший принцип говорив, що у світі немає сталості, а усе змінне, плинне, а другий стверджував, що у світі немає нічого абсолютного, а усе відносне. Софісти перенесли їх обидва з рівня космічної онтології на соціальну реальність, що дозволило їм залучити додаткові аргументи для заперечення існування стійких, абсолютних, загальних основ соціального порядку, права і моралі. Софісти стверджували, що моральні і правові норми до такої міри мінливі в соціальному просторі й історичному часі, що це дозволяє з ними, при бажанні, не рахуватися.

Інший теоретичний засновок, що підводив софістів до подібних висновків, стосувався природи відчуттів. Вони не втомлювалися підкреслювати, що людські відчуття суто індивідуальні, і тому вітер, наприклад, не можна вважати холодним. Узятий сам по собі, він таким не є, оскільки в той самий час одній людині від нього може бути холодно, а іншій на цьому ж місці — ні. Водночас не можна говорити і про існування єдиної, спільної для всіх істини або загального блага. Усе в світі відносно, тому те, що добре і корисне для одного, може бути шкідливим для іншого. Та сама подія комусь уявляється благом, а комусь — злом. Та сама норма права в одному випадку служить укріпленню соціального порядку, а в іншому може виявити дестабілізуючий вплив на нього.

Подібні уявлення про плинність, відносність всього сущого Гегель порівняв із лугом, роз´їдаючій силі якого ніщо не може протистояти. Все виявляється нетривким, хитким. Немає нічого міцно «прибитого цвяхами» ні в моралі, ні в праві. їхні правила і закони легко перекидаються і розмиваються стрімким герак-літовським потоком.

Багато мандруючи, софісти спостерігали велике різноманіття звичаїв і законів у різних державах. Ці спостереження зміцнювали їхню впевненість у тому, що існують закони тільки лише для даної держави, але споконвічно загального і вічного права немає, так само як немає загальної, універсальної й абсо-ютної істини. Для софістів існували тільки лише домовленості умовності, прийняті серед окремих груп людей.

Часом софісти дозволяли собі досить різкі випади на адресу рава і законів. Так, Протагор зневажливо відгукувався про писані закони і про необхідність підкорятися їм, оскільки люди, кі видають їх, схильні змінювати свої погляди і помилятися. я обставина зводить нанівець цінність і авторитет закону, погоджує у громадян скептичне або нігілістичне відношення до нього.

Принцип імморалізму

Для софістів мудрість була тотожна володінню знаннями і здатністю уміло, спритно, по можливості логічно доводити те, що людина вважає для себе важливим, вигідним, корисним, незважаючи при цьому ні на які моральні обмеження. Вони були переконані, що потрібні аргументи можна знайти в підтримку будь-якої позиції. Необхідно лише мати для цього відповідну інтелектуальну і риторичну підготовку. Істинна будь-яка точка зору, якщо її вдалося обгрунтувати.

Софісти думали, що для досягнення поставленої мети прийнятні будь-які засоби. Важливо зуміти підвести під необхідність користуватися поганими засобами відповідні благі підстави, і тоді можна спокійно переступати через морально-правові заборони.

На цьому шляху трансгресивна правосвідомість софістів приходить до самозаперечення і стає неправовою. Аналогічна метаморфоза відбувається і з їхньою моральною свідомістю, що перетворюється на імморальну. Повною мірою це стосується Горгія, який, за свідченням Платона, говорив, що ті, хто видає закони, — слабкі люди, що закон — це засіб залякати сильних, щоб вони не намагалися привласнити собі занадто багато. Тим, хто слабкий, закони держави дозволяють мати стільки ж, скільки мають і сильні. Але Горгій наполягав на тому, що якщо прислухатися до голосу природи, то сильним людям варто відкинути зв´язуючі їх пута законів, проявити свої природні задатки і взяти собі усе, що вони вважають за потрібне узяти. Ці ж думки і висловлювання ми почуємо згодом з вуст шекспірівсь-кого Річарда III, ніцшевської «білявої бестії» і петербурзького студента Родіона Раскольникова.

У імморально-неправової свідомості софістів були певні соціально-історичні основи. Довершувався процес руйнуванням давніх родових нормативно-ціннісних структур, що вже не регламентували всі головні життєві кроки індивідуума. Перед особистістю розкрився небачений раніше соціальний простір для індивідуального самоствердження, простір соціальної волі. На відміну від древньої людини архаїчних цивілізацій, людина «осьового» часу була уже внутрішньо готова до того, щоб використовувати всі наявні у неї можливості для самореалізації, для розвитку своєї особистості, для духовного і морального самопідвищення.

Відоме філософсько-етичне положення, згідно з яким людина, яка прагне бути моральною, повинна мати при цьому свободу вибору, у тому числі і можливість бути аморальною. У такому випадку її крок назустріч добру буде результатом дійсно вільного рішення, а значить може розцінюватися як повною мірою моральний вчинок. Що ж стосується софістів, то вони виявилися саме тією частиною індивідуумів «осьового» часу, які скористалися свободою лише як можливістю бути аморальними і спрямували усі свої інтелектуальні сили на обгрунтування допустимості імморально-неправової позиції.

Виступи софістів можна розглядати як свого роду інтелектуальний експеримент, пронизаний значною мірою деструктивним пафосом, прагненням випробувати на міцність існуючі моральні підвалини суспільства і міцність його правопорядку. Коли вони демонстрували розв´язність своїх суджень і логічно доводили, що не існує ні справедливості, ні блага як загальних цінностей, що немає абсолютних заборон і людині, по суті, усе дозволено, то хитромудра, розумова логіка тріумфувала, а моральність і право розтоптувалися.