Філософія права

3.8. Сократ: номос проти дисномії

Подібно до того, як Солон став ключовою фігурою в становленні грецької правової цивілізації, так Сократ, його особистість, доля та ідеї — це (поворотний пункт античної філософсько-правової свідомості. Подібно до афінського Акрополя, увінчаного мармуровим Парфеноном і засвідчуючого перемогу аполлонічного начала в архітектурі, вчення Сократа свідчить про перемогу номосу над дисномією у сфері філософського духу. Моральне беззаконня філософів-циніків і інтелектуальна дисно-мія софістів змушені були відступити перед твердістю морально-правових принципів Сократа. їхні спроби філософського обгрунтування свого права на сваволю, на свободу від будь-яких нормативних і ціннісних обмежень, їхнє філософське діонісійст-во повинно було рано чи пізно наштовхнутися на протидію. В особі Сократа сам аполлонічний номос повстав проти інтелектуального беззаконня софістів і безсоромного діонісійського розгулу циніків. Ті й інші займалися в основному тим, що розхитували моральні основи правопорядку в грецьких полісах. Небезпека їхньої діяльності полягала в тому, що цей філософський діонісізм мав не сезонний характер як свята на честь Діоніса, а мав вигляд систематичної і цілеспрямованої діяльності, у якій деструктивних компонентів було незрівнянно більше, ніж конструктивних, і яка приносила більше шкоди, ніж користі. Але, як відомо, дія здатна породжувати протидію, і тому серед філософів з´являється фігура геніального мислителя, який бачив своє покликання в тому, щоб служити не Діонісу, а Аполлону, зміцнювати філософськими засобами основи моралі і законопорядку. Сократ зробив рішучу спробу підкорити морально-правовим нормам потужність людського інтелекту, ввести в межі добропорядності поринаючу в діонісійські захвати, розвіяну і розпоясану філософську думку софістів і циніків.

Онтологія номосу

Сократ висунув два типи основ нормативно-правової реальності — об´єктивні і суб´єктивні. Він стверджував, що в основі людського буття і соціального порядку лежать вищі, божественні закони-вимоги і неписані заборони, що мають космічне походження. Це номос, який є універсальним, сам себе визначає і служить вищим орієнтиром і головною метою для всіх зусиль людини.

Сократ, власне кажучи, відновлює натурфілософську ідею Логосу. Він за те, щоб вимоги моралі і закони держави відповідали вищій справедливості, визначеній Логосом. На відміну від софістів, він доводить існування загальних моральних і природно-правових норм, що мають не відносний, а абсолютний характер.

В особі Сократа грецька правова цивілізація виявляє здатність до філософської рефлексії, до самоаналізу своїх глибинних, онтологічних і метафізичних основ. Більше того, вона знаходить у Сократові свого надійного захисника, який ні в думках, ні на ділі ніколи не відривав себе і свою долю від долі Цілого, що його породило. Найбільш показовий у цьому відношенні заключний етап життя Сократа. Коли після винесення судом смертного вироку Сократові друзі запропонували йому організувати втечу і назавжди залишити Афіни, філософ відповів, що для нього як громадянина існує безумовний обов´язок. Він зобов´язаний підкоритися законам афінської держави. Порушення законів загрожує полісу загибеллю. Держава не зможе існувати, якщо судові рішення, прийняті в ній, не будуть мати сили. Тому Сократ твердо говорить друзям: «Закони віщають мені: «Ти, твої батько, мати, предки підпорядковані державі, і нехай вона б´є, накладає кайдани, веде війну, треба підкорятися».

Реальність дисномії

Розхитаність суспільних порядків була для Сократа безсумнівною очевидністю. І це була одна з тих форм, у яких проявила себе дисномія «осьового часу» і в напруженій протидії якій повинен був затвердитися моральний і правовий номос.

Зовні це виглядало як розпад загального духу, втрата колишнього єднання. Те, що колись називалося родовим «Ми», тепер розсипалося на множинність окремих «Я». І щоб з´єднати і скріпити їхню цілісність, уже було недостатньо спільної олімпійської міфології і гомерівського епосу. Втрачалося відчуття морального єднання. І навіть активна законотворчість не могла призупинити поширення дисномії, оскільки апелювала насамперед до зовнішніх соціальних чинників, не чіпаючи внутрішніх мотиваційних структур. Те, що колись здавалося непорушним, тепер уявлялось сумнівним.

Для одиничного розуму не існував загальний закон, що мав би над ним абсолютну владу. Індивідууми віддавали перевагу орієнтуванню на принципи приватного інтересу і суб´єктивного розуміння.

Суб´єктивні основи морально-правової реальності

Номос не може утвердитися в соціальному житті, у між-людських відносинах сам по собі. Моральності і праву потрібні надійні основи, що виходили б не ззовні, а були у самій людині, у суб´єктивних, внутрішніх, мотиваційних структурах її духу. Індивід повинен виявляти зустрічну активність, мати бажання, волю і мужність рухатися в напрямі до добра і справедливості. Для цього в індивідуальній свідомості універсальність і абсолютність зовнішніх вимог зобов´язані прийняти форму особистих переконань. Особистості потрібно пропустити ці вимоги через контролюючу інстанцію критичної рефлексії, а потім зупинитися, заспокоїтися і утвердитися у свідомості їхньої непорушної вірогідності й у впевненості, що для неї не існує в житті інших шляхів, крім того, щоб завжди, за будь-яких обставин відповідати їм.

Початковим пунктом, з якого відкривається шлях до подібного прийняття, для Сократа виступило знання. Він думав, що оскільки об´єктивні загальні й абсолютні природно-правові норми існують, то обов´язок людини в тому, щоб знати, по-перше, про їхнє існування, а по-друге, про зміст наявних у них вимог. Тільки той, хто знає, що таке доброчесність, законослухняність і справедливість, може бути доброчесним, законослухняним і справедливим. Подібне знання — це шлях до моральної, законослухняної поведінки. І навпаки, незнання цих, здавалося б, простих, але дуже важливих речей загрожує пороками і злочинами. Зло набагато частіше з´являється серед тих, хто не знає суті добра і справедливості, ніж серед знаючих її. Дисномія, беззаконня набагато швидше запановують серед темряви і неуцтва, ніж в освіченому середовищі.

Люди у своїй більшості не мають вродженої схильності до зла, і якщо вони і творять його, то це відбувається, як правило, через незнання. Той, хто необізнаний, неосвічений, не в змозі зробити правильний вибір у складній ситуації. А за нерозумним, неправильним вибором можуть піти фатальні провини і злочини.

Мислячий дух відчуває в собі потребу знати суть самих звичних норм і традиційних вимог, зосереджених у моралі і праві. Він задається питаннями про їхню істинність, випробовує їх на вірогідність. Це випробування може мати на меті розхитування і навіть повалення норм і законів. Такої спрямованості набула діяльність софістів і циніків, чия думка створювала в морально-правовому просторі поліса осередки дисномії з характерним для неї невір´ям у доцільність законопорядку.

Протилежну спрямованість мала інтелектуально-пошукова активність Сократа. Він досліджував норми моралі і права, намагаючись не тільки знати їхню суть, розуміти їхню необхідність для цивілізованої держави, але і доводити всім і кожному неприпустимість відриву одиничного від загального, приватних інтересів від інтересів цілого. Гегель так писав про це: «Сократ виступає тепер із переконанням, що в даний час кожний повинен сам піклуватися про свою моральність; так він, Сократ, піклувався про свою моральність за допомогою свідомості і міркування про себе, шукаючи у своїй свідомості зниклого в дійсності загального духу; так він допомагав іншим піклуватися про свою моральність, пробуджуючи в них свідомість, що вони володіють у своїх думках добром та істиною, тобто тим, що в дійстві і знанні є саме по собі суще. Тепер люди більше вже не володіють останнім безпосередньо, а повинні запасатися ним, подібно до того як корабель повинен робити запаси прісної води, коли він направляється в такі місця, де її немає. Безпосереднє більше вже не має сили, а повинно виправдати себе перед думкою» .

Для Сократа відновлення міцності моральних підвалин означало звернення до внутрішніх духовних резервів особистості, до її здатності бачити істину, набувати знання. Він поділяв знання на два типи. Перший — це ті, що дозволяють людині правильно прогнозувати і робити житейськи вдалі, практично вигідні кроки. З таких знань такого роду складається індивідуальна розважливість. Саме нею володіли софісти, які прагнули й в інших розвивати цю якість. Другий — це знання, що дають людині розуміння вищих життєвих цілей. З них складається особлива людська властивість — мудрість. Ця властивість і такі знання Сократ ставив на перше місце, оскільки тільки завдяки їм людина вбачає в добрі і справедливості загальний і абсолютний зміст. Мудрець у його розумінні той, хто у своєму прагненні до доброчесності бажає бути корисним державі, а в законах держави бачить конкретне втілення вищої божественної справедливості.

Розважливість, керована постійними пошуками користі і вигоди, здатна навіть абсолютні і безумовні заповіді і закони тлумачити як відносні, щоб пристосовувати їх до своїх потреб. Але це вкрай низький рівень духовного розвитку, і особистість, яка знаходиться на цьому рівні, є полонянкою своїх безпосередніх бажань, інтересів і потреб. Це дух, якому невідома вища воля і який легко впадає в рабську залежність від різноманітних зовнішніх випадковостей. Яка б кількість законів не існувала в державі, як багато б моральних норм гідної поведінки не виробив народний дух, прагматично орієнтований розум із легкістю переступить через них при потребі, оскільки не відчуває власної прив´язаності до їх абсолютного змісту.

Інакше поводиться власник філософської мудрості, для якого моральні і державні закони непорушні. Свідчення їхньої незаперечності він знаходить не тільки в них, але й у самому собі.

Гегель відзначив дуже важливу особливість грецького духу в той переломний момент, коли особистість Сократа зробила в ньому істотні зміни. Здавна, тобто ще задовго до Сократа, грекам була властива «незамислювана, нехитра моральність». Вона полягала в тому, що обпиралася на закони, які мали форму санкціонованих богами традицій. Що ж стосується суб´єктивної моральної здатності, яку ми звикли називати совістю і яка полягає в ретельному зважуванні й узгодженні прийнятих рішень із внутрішніми уявленнями про добро і справедливість, то древні греки, на думку Гегеля, нею не володіли. В епохи архаїки (VIII—VII ст. до Р. X.) і ранньої класики (VI ст. до Р. X.) культурна свідомість еллінів віддавала перевагу опорі при прийнятті важливих рішень не на власні суб´єктивні сили, не на індивідуальні розуміння, розважливість і волю, а на те, що перебуває зовні. Використовувалися оракули, жеребкування, які давали можливість припускати, що через них до людей доводиться воля богів. Але вони ж давали можливість індивідуальній свідомості, яка ще не мала внутрішньої незалежності і не звикла довіряти своїй внутрішній силі, не взвалювати на себе важкий тягар відповідальності за прийняття рішень. Паростки суб´єктивної волі приносилися в жертву. З Сократом же, як думав Гегель, відбувається «всесвітньо-історичний поворот», суть якого полягала в тому, що дозрілий, змужнілий людський дух, який вийшов зі стану дитинства, тепер уже не вважав за потрібне покладатися на зовнішні випадковості, а прийняв на себе усю відповідальність за прийняття важливих рішень.

До цього варто додати, що в даному випадку трансгресив-ність Сократа як «осьової особистості» полягала в тому, щоб, переступивши через несвідому, «незамислювану» моральність, не потрапити в простір дисномії, а, пройшовши крізь чистилище критичної рефлексії, випробувавши на істинність, непохитність і абсолютність зміст древніх норм і законів, повернутися до них озброєною зрілістю думки, новими знаннями і непохитними переконаннями. У цьому відношенні Сократ чимось нагадує Конфуція, який витратив весь свій талант реформатора на те, щоб не відірватися від традицій, а, навпаки, ще більше усталити з ними зв´язок, поставити їх на службу вирішення нових соціально-політичних і морально-правових завдань. Але, на відміну від Конфуція, Сократ занадто наполягав на праві суб´єктивного духу піддавати древні закони перевірці на вірогідність. Це привело до того, що народ афінської держави сприйняв його зусилля як руйнівні та злочинні і засудив Сократа на смерть.