Філософія права

3.9. Платонізм — серцевина природно-правової парадигми

Ідея організованого світопорядку, законам якого повинні підкорятися держава, людина і вся система правосуддя, складає ядро природно-правової філософії. Втілившись у класично виразні форми у творах Платона, ця ідея поступово визрівала у вченнях його попередників, грецьких натурфілософів.

Головним предметом міркувань перших античних філософів був світ як єдине, упорядковане ціле, як космос (у перекладі з грецької космос означає «порядок»). Космос поставав у їхній уяві не у вигляді якоїсь безмовної безодні, а як виникла з хаосу жива цілісність, яка наділена розумом і душею й існує за своїми суворими законами, головний із яких називався Логосом.

Вимогам божественного, космічного Логосу повинно було підкорятися життя держав і окремих індивідів. Коли люди діяли відповідно до них, а державні закони не суперечили імперативам Логосу, на землі з´являлися мудрість, правда і справедливість.

Найвидатніший із натурфілософів, Геракліт, стверджував, що тільки юрба може бути глуха до голосу Логосу і за це вона заслуговує презирства. Через її неосвічену глухоту виникають усі нещастя, пороки і злочини.

Стародавні міфи, народжені задовго до виникнення філософії, стверджували, що людським життям править сувора, нещадна сила, яку архаїчна свідомість іменувала Долею. Доля людини знаходилася цілком у її владі.

Натурфілософи ввели нове поняття для позначення вищої космічної сили, що править світом — Логос. Через Логос до людини доходять суть і зміст вищих вимог, необхідних для підтримання світового порядку і космічної гармонії. Логос виступає в ролі своєрідного посередника між Космосом і людиною і підказує людям, як їм треба жити і що необхідно робити, щоб міра гармонійності буття не убувала.

До велінь Логосу з усіх людей найбільш чутливі мудреці-філософи. Саме вони взяли на себе завдання доводити всім іншим необхідність жити в гармонії з Космосом і переконувати в тому, що будь-яке свавільне відхилення від вимог Логосу порушує космічний порядок. Тому, як стверджував Геракліт, людське свавілля треба завжди гасити скоріше, ніж пожежу.

На жаль, люди з їхнім по-дитячому слабким розумом одержують лише малу частку від розумності Космосу. Велика частина з них, як правило, далекі від розпоряджень Логосу. До тих, хто найбільше сліпий і глухий, вищий космічний закон повертається своїм древнім, страхітливим обличчям. Доля обрушує свої покарання на тих, хто не здатний цінувати порядок і гармонію, а сіє навколо себе нещастя і злочини.

Так, ще до появи Платона, складається філософське вчення про те, що людина повинна будувати своє життя і діяльність, наслідуючи природу, виконуючи вимоги природних законів Космосу. Подібно до того, як зірки не відхиляються від свого шляху, як пори року не порушують своєї черги, так і людина не вправі діяти свавільно і беззаконно. її завдання полягає в тому, щоб глибоко перейнятися змістом вищих вимог космічного Логосу. А це значить шукати і знати міру в усьому, охороняти справедливість у правосудді, шанувати закони в суспільних справах. Через міру і справедливість людині відкривається ілях до космічних гармоній і вищої досконалості. У їхньому до-риманні полягає для людини зміст її буття.

Платон надав цим філософським умоглядам досократиків є більшу природно-правову виразність. У його вченні з´являється, поряд із фізичним космосом, ідеальний космос. Це вищий світ ідей, що перебувають поза фізичним простором і часом і складають першооснову і сутність усіх земних предметів і явищ. Ідеї не сприймаються почуттями, а лише умопізнаються зусиллями філософського розуму. Існуючи об´єктивно, вони первинні і здатні втілюватися в конкретних одиничних речах і явищах. Знаходячись в ієрархічній сгавпідпорядкованості, вони мають над собою найголовніші і найвищі — ідеї блага і справедливості, що змушують усе в світі прагнути до них. Якщо це держава, то вона зобов´язана так вибудувати свою діяльність, щоб весь лад життя її громадян був підпорядкований нормам і принципам, які випливають з ідей блага і справедливості.

Мудрим і справедливим для Платона є такий державний устрій, при якому наявний суворий поділ праці, кожний займається своєю справою і в усьому дає про себе знати міцний і надійний правопорядок. Мислитель докладає чимало інтелектуальних зусиль, щоб знайти спосіб поєднати «природну» справедливість ідеального космосу з «штучним» продуктом людської праці — державою з її законами і правосуддям. Засіб такого поєднання він знаходить в ієрархічній структурі людської душі, що має три основні частини — розумну, вольову і почуттєву.

Кожній з трьох наявних у людини вищих здатностей — розуму, волі і почуттям відповідає своя чеснота: розуму — мудрість, волі — мужність, почуттям — помірність у проявах. Цей принцип потрійного поділу Платон переніс на соціальну структуру державного організму, де повинні бути три головні стани:

1) філософи-правителі, які володіють мудрістю і управляють державою;

2) воїни, які володіють сильною волею і мужністю, що дозволяє їм успішно захищати державу;

3) ремісники з хліборобами та інші прості трудівники, які ведуть помірний спосіб життя і зайняті тим, щоб забезпечувати державу продуктами, необхідними для нормального існування.

Такий поділ обов´язків між людьми в державі є для Платона і природним, і доцільним, і розумним. І подібно до того як єдність трьох головних чеснот, мудрості, мужності і помірності, дає четверту, найвищу чесноту, справедливість, так єднання трьох станів у спільній турботі про благо держави дає справедливий суспільний устрій. Взаємне співіснування станів і їхнє природне співробітництво забезпечує стабільний правопорядок у державі і дозволяє їй досягати своєї вищої мети — справедливості. Така держава для Платона являє собою продовження ідеального Космосу, земне втілення суворих вимог Логосу. Ця мікромодель Космополіса — не просто інститут, що забезпечує фізичні і матеріальні потреби людей. Це природна і водночас божественна за своєю суттю форма співжиття, необхідна для розвитку й удосконалення людської цивілізації.

Система правосуддя в такій державі є ні чим іншим, як конкретною трансформацією законів Космополіса, і тому вона — зразок природного права. Тому Платон впевнено використовує її як еталон і критерій для критичних оцінок існуючих законо-порядків. У ній же він бачить перспективну програму майбутніх соціальних перетворень.

Те, про що говорить Платон, це, по суті, ідеальне право, тобто умоглядна конструкція, що дає відповіді на питання про те, яким повинне бути право, яка його найбільш бездоганна модель. І тут його думка незмінно іде в метафізичну сферу, у світ ідей як ідеальних зразків для наслідування, у світ належного в його чистому вигляді. З цього світу належить, на його думку, черпати земному праву людей еталони і критерії. На нього повинні орієнтуватися норми, що пізніше одержать назву природно-правових і позитивно-правових.

Ідеальне право, пов´язане з першоосновами, від яких пішов природно-соціальний світ, дозволяє людям усвідомлювати свій зв´язок з вищою реальністю і розглядати усе відносне в його причетності до абсолютного.

Метафізика ідеального права свідчить про те, що ланцюг усе глибших сутностей правових явищ не є безкінечним, а має опору в деякій граничній абсолютній основі, що виступає для себе і причиною і наслідком. У пізніших розробках філософів-неоплатоніків Плотіна, Порфирія, Прокла ця абсолютна першооснова буде називатися Першоєдиним, або Богом.

Але чому ні Платон, ні неоплатоніки не прагнули осмислити безкінечний ряд причин-сутностей? Швидше за все, ними керували розуміння не стільки логічного, скільки естетичного характеру. Вони незмінно виявляли, що без замикаючої безоснов-ної основи у картині буття ніби чогось бракувало. Уся маса існуючих речей і явищ ніби «провалювалася» у якусь безодню, і це виглядало естетично «некрасиво». Щоб уникнути такої невпорядкованості і естетичного бешкетування множинні ряди феноменів сущого повинні були знайти своє завершення в Першо-єдиному1.

Отже, згідно з платонічною традицією, у права є дві головні іпостасі — метафізична й емпірична. У першому випадку це ідеальне «метаправо», як можливість існування досконалого законодавства й оптимального правопорядку, у другому — живе право, що перебуває в природно-соціальній реальності і включає в себе як природне, так і позитивне право. Між ними існує причинний зв´язок, який не повинен рватися, щоб не нанести шкоду державам і народам.

Ідеального права немає в реальному житті. Що ж стосується природного і тим більше позитивного права, то вони — усього лише бліді тіні ідеального права. Але з цього ніяк не випливає, що воно не існує. Якщо Бога не бачив ніхто і ніколи, то це ще не означає, що його немає. Подібним чином і ідеальне право існує як сукупність вихідних імперативів, що відповідають вищому призначенню людських істот і тих інститутів, у форми яких оформлено їхнє буття.

Характерно, що визначний неоплатонік, філософ Плотін (205—270 pp.), який жив у Римі при імператорі Галліені, замислив створити в римській провінції Кампанії ідеальну державу «Платонополіс». Вона повинна була відповідати тому зразку, який Платон описав у своєму діалозі «Закони». Імператор спочатку зацікавився цією ідеєю, але потім збайдужів до неї і план не був реалізований.

Плотін, який мріяв перевести ідеальне «метаправо» у право живе, виступив у даному випадку як справжній послідовник свого кумира. Адже і сам Платон робив подібну спробу, звернувшись у свій час із планом побудови ідеальної держави до правителя Сіракуз Діонісія.

Плотін, багато в чому у своїх філософських поглядах наслідуючи древніх філософів — Анаксагора, Арістотеля, стоїків, став зрештою платоніком. Саме від Платона він узяв вихідну тріаду — вчення про три першосутності буття: Єдине (Благо), Світовий розум і Світову душу. Значну увагу Плотін приділяє тлумаченню вчень Платона про неминучість зла у світі і про людину як іграшку в руках вищих сил. Але центральне місце у філософії Плотіна займає вчення про світову ієрархію, про східчасту структуру буття.

У самому низу у Плотіна знаходяться матеріальні речі і утворений з них природний Космос. Це величезне всесвітнє тіло було б «космічним трупом» (Лосев А. Ф.), якби його не оживляла Світова душа. Сама будучи безтілесною, вона проникає в усі матеріальні тіла і надає їм здатність рухатися і жити.

Ще вище знаходиться Світовий розум — джерело закономірностей і принципів, що направляють життєтворчі зусилля Світової душі, а з нею і космосу й усього, що перебуває в ньому, у тому числі людей, народи і держави.

На самій вершині світової ієрархії перебуває Першоєдине. Його можна порівняти з деякою зарядженою точкою, у якій сконцентровано і з якої розгортається, проходить все буття. Те, що в бутті виявиться протилежностями, полярностями, у Пер-шоєдиному поки ще перебуває в стані абсолютної єдності. На відміну від християнського Бога-особистості, Першоєдине являє собою безособовий першопринцип буття.

Багато сил витратив Плотін на подальшу розробку платонівського вчення про ідеї (ейдоси). Він бачив у них першообрази речей, чисті можливості, здатні матеріалізуватися в конкретних тілесних формах. Ейдоси перемагають безформну матерію, зв´язують розпилені, розрізнені множинності в цілісності, надають їм форми і змісти.

Ідея-ейдос у неоплатонізмі — це нормативна модель, ідеальний зразок (парадигма), регулятивний принцип, що формує структури природного і соціального світів.