Філософія права

3.11. Еллінізм як завершення «осьового часу»: криза грецької морально-правової свідомості

З еллінізмом закінчуються віки «осьового часу» в історії давньогрецької цивілізації. Завойовницькі походи Олександра Македонського, безсилля Еллади перед імперським натиском його військ, загальна криза її полісної системи, що супроводжувалася незліченними дрібними війнами між окремими грецькими містами-державами, — усе це не могло не відбитися на характері морально-правової думки.

Коли грецькі поліси, які були ще недавно незалежними і розквітаючими державами, перетворилися в провінції Македонської імперії, настала нова епоха, що одержала згодом назву епохи еллінізму. Вона була названа так тому, що воїни Олександра Македонского несли із собою в завойовані країни Сходу норми соціального і культурного життя, характерні для Еллади. У підкорених областях відбувалася еллінізація соціальних порядків, поширювалася грецька мова, а з нею і безліч досягнень грецької цивілізації.

У результаті руйнувань, що спіткали полісну систему, у древнього грека зникає звичне відчуття соціальної захищеності. Він залишається ніби один на один із непередбаченими обставинами, над якими він не владний. У нього різко слабшає бажання піклуватися про суспільне благо. Зникають колишні настрої героїчної громадянськості, що колись були такими характерними для героїв трагедій Софокла і служили основним мотивом філософських пошуків Сократа і Платона. Піднесені суспільні ідеали вгасають в індивідуальній свідомості древнього грека. Колишнє відчуття присутності гармонії в його відносинах зі світом поступається місцем почуттю тривоги за те, що відбувається навколо, за сучасне і майбутнє. Він уже не вірить у те, що боги і Космос протегують йому. Його не полишає передчуття катастрофи, що насувається. Так дає про себе знати прийдешній занепад грецької цивілізації. Його окремі симптоми вловлюються чутливою культурною свідомістю.

Найбільш характерна для цього періоду філософсько-етична позиція грецького мислителя Епікура (341—270 pp. до Р. X.).

Він думав, що боги не втручаються ні в природний хід подій, ні в соціальне життя людей, що не існує ні безсмертя душі, ні загробного життя, і тому людина віддана сама собі і може жити так, як їй диктують її потреби і бажання. Головне ж з усіх людських бажань, згідно з Епікуром, — це насолоджуватися і бути щасливим. При цьому щастя полягає не тільки в насолодах тіла, але й у задоволеннях духу, що стають доступними через заняття філософією.

Велике значення Епікур надавав проблемі індивідуальної волі, існування якої він обґрунтовував космологічно. Подібно до Демокріта, він вважав, що Всесвіт складається з атомів і порожнечі. Але якщо у Всесвіті Демокріта панує жорстка необхідність і атоми рухаються по строго запропонованих ним траєкторіях, то у Епікура атоми вільні відхилятися від своїх маршрутів, сходити з заданих траєкторій, тобто «виявляти свавілля». Ця обставина космологічної властивості має своїм наслідком висновок про те, що і людина у своєму житті вільна робити щось подібне і робити зовні не детерміновані, а значить вільні вчинки. У Епікура людина сама вправі вирішувати, як їй жити, на які цінності орієнтуватися, чи служити суспільному благу, чи існувати для себе і своїх задоволень.

Держава своєю владою і силою законів повинна забезпечити безпеку і свободу громадян, щоб ті мали можливість бути впевненими в тому, що ніхто не перешкоджає їм бути щасливими в їхньому особистому житті. Але якщо держава безсила зробити це, людині нічого не залишається, як самій, своїми зусиллями домагатися бажаного.

Духовне життя людини епохи еллінізму сповнене внутрішнього драматизму. Вона глибоко переживає дисгармонійність своїх відношень із Космосом і соціумом. Виникаючі дисонанси і протиріччя помітно ускладнюють мотиваційну структуру її морально-психологічного світу. Змінюється спрямованість орієнтації її культурної свідомості: вона занурюється в стихію індивідуальних, глибоко особистих переживань і складних внутрішніх конфліктів. У цей період активно розвивається лірична поезія і жанр скульптурного портрета з їхнім інтересом до індивідуальної психології і її зовнішніх проявів. Теми громадянськості і героїчного служіння ідеалам суспільного блага практично зникають з мистецтва. З моралі іде дух суворої, ригористичної нормативності і з´являється терпимість до дрібних людських слабкостей, поблажливість до тих людських пороків, що не представляють великої небезпеки для оточуючих. Далеко в минулому залишається законотворчий пафос грецького полісного права.

Нагадаємо, що головним результатом соціокультурних змін у межах грецького «осьового часу» стало виділення індивідуального «Я» із традиційного, общинно-родового «Ми». З´явилася особистість як духовно автономний суб´єкт, який усвідомлює свою значимість і вільно вибирає свій тип світовідношень, вільно приймає на себе зобов´язання по моральній і законослухняній поведінці.

Цей процес відділення «Я» від «Ми» досяг своєї логічної і моральної межі в епоху еллінізму, коли особистість зовсім відокремилася в автономну соціальну одиницю. Для неї перестало існувати суспільне «Ми», а залишилися лише інтереси її індивідуального «Я». І тільки накопичений до цього часу запас духовності дозволяв їй з належною повагою відноситися до традиційних морально-правових приписів.