Філософія права

3.12. Римська правова цивілізація і філософська свідомість

РЕАЛЬНІСТЬ КОСМОПОЛІСА

Середземноморська антична цивілізація мала дві класичні орми — грецьку і римську. Вплив першої прямо позначився а характері більш молодої, давньоримської цивілізації. У долі станньої можна простежити дві основні лінії. Перша — це логіка її власного саморозвитку, а друга — логіка вбирання нею осягнень грецької культури.

У контексті першої лінії мали місце такі соціально-історичні роцеси:

— становлення республіканського Риму, а потім його наступ-а трансформація в Рим імператорський;

— логіка становлення психології, характеру, менталітету ревнього римлянина як особливого культурно-історичного типу — активного і практичного діяча, суворого воїна, аматора дисципліни і порядку, схильного до системотворчості, далекого від мрійності і зовсім позбавленого метафізичної інтуїції і почуття апофатизму, тобто трепету перед непізнаваними глибинами буття;

— логіка поступової «атомізації» соціуму й індивідуалізації особистості;

— логіка пошуку загальних сполучних зв´язків, що могли б об´єднати духовно, психологічно «атомізованих» індивідуумів у єдине могутнє ціле;

— відшукання такого засобу, як зовнішня сила римської державності і неухильне удосконалювання її адміністративних, політичних і правових механізмів;

— логіка поступової деструкції моральної свідомості, яка призвела до переходу від суворої строгості республіканських звичаїв до повсюдної розбещеності, до масових проявів насильства і жорстокості.

Друга лінія характеризується такими рисами:

— скорення Римом Греції у II ст. до Р. X.;

— розпочатий разом із ввезенням у Рим грецьких трофеїв процес засвоєння римлянами традицій грецької культури, мови, пантеону богів, ідей грецької філософії, досягнень грецької драматургії, поезії і риторики, що в цілому виглядало як процес еллінізації римської свідомості і римської культури.

Римляни не любили безладдя, безформності, стихійності і прагнули до того, щоб усе впорядкувати, дисциплінувати, привести в систему, підкорити розумовим розпорядженням. Порядок скрізь і в усьому був для них головною привабливою метою.

Давня ідея космічного порядку своєрідно переломлюється в римській свідомості. Якщо для греків космічні глибини були повні таємниць і викликали священний трепет, то для римлян вони поставали як щось порожнє і нецікаве. їх найбільше цікавить соціальний космос. Для них Всесвіт ніби звужується до меж держави, а імперський соціум розширюється до масштабів Космосу.

Якщо для древнього грека першозначущою була його залежність від природного Космосу, то для римлянина на першому місці стояла його підпорядкованість соціальному космосу, римській державі.

Держава об´єднувала «атомізованих» індивідів у єдину соціальну цілісність, зв´язувала їх політичними і юридичними узами. Індивід приковувався до держави нормативними «ланцюгами» обов´язку, відповідальності, дисципліни. Він твердо знав, що його найважливіший обов´язок полягає в тому, щоб служити державі, а вища чеснота — коритися її законам. Так складався римський соціальний космос, що, подібно стародавньому Фатуму, владно розпоряджався людськими долями.

Розвиток римської філософсько-правової свідомості пройшов декілька важливих етапів і охопив тривалий історичний період. Зародившись у надрах релігійно-культових традицій, вона поступово секуляризувалась, набувала все більш світський і раціоналістичний характер. Значний вплив на неї справили грецька філософія, логіка, етика і риторика. Схильність римських практичних юристів і правознавців до емпірико-прагма-тичних розумових схем набула під впливом грецької культури характер здатності до системотворчості, до побудови грандіозних розумових споруджень, у яких практичний досвід реальних правовідносин трансформувався у філософські методологічні принципи юридичного мислення. Відточувані протягом сотень років логічні і риторичні фігури правомислення досягли в кінцевому рахунку такого рівня, що про них можна було говорити як про явища культури. Красномовство разом із суворою логічністю доводів і витонченим проробленням юридичних понять підняли римську правосвідомість у її найбільш яскравих зразках на небувалу висоту, перетворили в одне із найбільших досягнень давньоримської цивілізації.

При величезних масштабах римської держави центральна влада потребувала ефективного механізму регуляції-ііовсяк-денних соціальних відносин між громадянами. Таким практичним інструментом «на щодня» стає римське право.

У римській ідеї державності не було тієї теплоти і глибини людських почуттів, що були присутні в грецькій ідеї поліса. Римська ідея була гранично розумовою, заформалізованою і безособовою. І римське право, при всіх його неоспоримих достоїнствах, було, як писав найбільший знавець античності А. Ф. Лосев, ні чим іншим, як величезною раціоналістичною громадою,де живе почуття соціальності замінилось нещадною, лютою логікою трохи не алгебраїчних рівнянь юриспруденції .

РИМСЬКИЙ СТОЇЦИЗМ

Стоїцизм — одна з головних філософських течій епохи занепаду античної цивілізації, іменованої епохою еллінізму. Він мав дві школи — грецьку і римську.

Виник стоїцизм у Стародавній Греції, наприкінці IV ст. до Р. X. Його засновник, філософ Зенон, викладав у власній школі, у залі з портиком з колон. Від грецького слова «stoa» — портик і походить прізвисько учнів Зенона — «стоїки». Це випадково виникле слово згодом закріпилося і поширилося також і на римських філософів, які розвивали подібні ідеї, — Сенеку, Епіктета, Марка Аврелія, Цицерона.

Для стоїків характерно визнання вищого абсолютного пер-шоначала, яке встановило природний і соціальний порядок. Усім у світі править вічний і незмінний природний Закон, що повсюдно встановив необхідні зв´язки причин і наслідків. Людина зобов´язана порівнювати своє життя, свої думки і вчинки з вимогами вічного Закону. У цьому полягають її вищий обов´язок і головна чеснота. Найважливіша з усіх вимог Закону для людини — це любити собі подібних, кожного окремо і все людство в цілому. Мудрець, який любить усіх людей, вправі вважати себе громадянином Космосу, космополітом.

Універсальний Закон здатний виступати в якості долі, що володіє повеліваючою силою і вимагає, щоб людина діяла відповідно до космічної необхідності, жила у злагоді з природою. Доля всевладна, вона веде покірних і тягне тих, що опираються. Тому роль людини чимось нагадує долю собаки, прив´язаної до візка і змушеної бігти за ним, щоб їй не було ще гірше.

Усі моральні і правові приписи, які люди адресують один одному, повинні відповідати велінням природного Закону.

У вченні видатного римського стоїка, Сенеки, Космос виступає як природна держава зі своїми природними законами, природним правом і правлячим принципом долі. Люди, будучи частками світобудови, є підданими космічної макродержави. Щодо звичайних держав, то вони являють собою лише випадкові, минущі формоутворення, які мають значення тільки для обмежених груп людей.

Сенека розділяв усіх людей на три типи. Перший — це ті, хто служить великій наддержаві — Космосу і тим самим виявляє найвищу мудрість. До другого типу він відносить тих, хто служить своїй малій державі. І третій тип — це ті, хто служить обом державам одночасно.

Для Сенеки вища людська мудрість полягала в тому, щоб існувати відповідно до природи речей. А для цього необхідний здоровий глузд, енергійна воля і байдуже ставлення до матеріальних благ. Але на шляху до мудрості стоїть головне протиріччя людської природи — протиріччя між розумом і пристрастями. Невтримність втративших контроль афектів і розгнузданість пристрастей — це, на думку Сенеки, доля трактирників і погоничів ослів і джерело пороків та злочинів. Мудрець же зобов´язаний володіти своїми пристрастями, підкоряти їх розуму, виявляти терпимість і поблажливість до оточуючих. Йому це не важко, оскільки його душа загартована заняттями філософією, читанням і роздумами.

Справжній мудрець покірний долі і не боїться смерті. Щоразу, йдучи спати, він прощається з життям, щоб ранком із вдячністю прийняти новий день, посланий йому долею. Пам´ятаючи про те, що його батьківщина — весь світ, мудрець люб´язний із друзями і сумирний з ворогами. Він прагне не до влади над людьми, а до панування над власними пристрастями і своєю плоттю. Усе це відкриває шлях до спокійного, урівноваженого стану Духу.

Для іншого відомого філософа-стоїка, Епіктета, головний інтерес представляла проблема волі. Він думав, що людина — це мандрівник у світі, якому не варто прив´язуватися ні до місць, ні до речей, ні до людей. Головне для нього — берегти волю й у першу чергу волю свого духу. По-справжньому вільним може бути лише той, кому нічого не потрібно, чий дух зовсім байдужий до мирських благ.

Людина, яка має вільний і піднесений дух, здатна всі знегоди переборювати усередині себе. Епіктет стверджував, що тільки дурень здатний звинувачувати у своїх невдачах інших людей. Починаючий філософ схильний обвинувачувати себе. Справжній же мудрець нікого не звинувачує, а спокійно переносить мінливості долі, приймаючи усі випробування, які вона йому посилає. Він нічого не боїться, нікому не заздрить, байдужий до багатства, слави, почестей, посад. Для нього навіть сенатор — усього лише раб, який ходить на засідання сенату в красивих ланцюгах, що позбавляють його волі. З погляду мудре-ця-стоїка, вище щастя полягає в тому, щоб бути не другом Цезаря і навіть не самим Цезарем, а просто чесною і доброю людиною, яка живе у злагоді зі своєю совістю і покірна мінли-востям долі.

Цю же тему вищої стоїчної мудрості продовжував розвивати римський імператор Марко Аврелій, який багато часу присвячував заняттям філософією. Його, як і Епіктета, більше цікавили не світобудова і не природа, а людина і внутрішнє життя її духу. Навколишнє життя уявлялося йому сповненим суєти і нікчемності. Світ, загрузлий у пороках, змушував відхитнутися від нього, заглибитися в себе і намагатися знайти внутрішні сили, щоб непохитно нести свій жереб.

Марко Аврелій вважав, що людині не варто противитися злу, оскільки воно невикорінне. Необхідно підкорятися існуючим у державі законам і намагатися, у міру можливостей і сил, творити добро.

Філософські ідеї стоїцизму значно вплинули на таку помітну постать, як Марко Туллій Цицерон. Маючи досвід практичного юриста, виступаючи адвокатом у цивільних і кримінальних справах, правознавець і філософ, Цицерон створив цілий ряд творів, присвячених філософсько-правовим проблемам, — «Республіка», «Закони», «Про вище благо і зло», «Про обов´язки» та ін.

Подібно до Платона та Арістотеля, Цицерон багато міркував над тим, якою повинна бути ідеальна держава. З усіх відомих і найбільш поширених форм — монархії, аристократії і демократії — він у жодній не бачив явних переваг. Але якщо спробувати узяти від кожної з них позитивні риси і синтезувати їх, то в результаті, на думку Цицерона, могла б утворитися оптимальна форма державного устрою. Головне, щоб верховна влада знайшла ефективні засоби по зрівноважуванню корпоративних інтересів різних соціальних груп і станів.

Подібно до стоїків, Цицерон був впевнений, які в природному світі присутній вищий розумний початок. Максимально він зосереджений в людській істоті й у першу чергу в тому, що іменують людською душею. Завдяки цьому початку Космос постає як упорядковане, гармонійно організоване ціле.

Людиною рухають чотири основних прагнення, що є одночасно і її здатностями, — це прагнення до істини, порядку, величі і благопристойності. На основі прагнення до порядку, під яким Цицерон передбачає в першу чергу суспільний порядок, формується свідомість справедливості, здатність цінувати її й орієнтуватися на неї. Орієнтації на справедливість природні для людського розуму, тому усе, що пов´язано з готовністю людей створювати справедливий суспільний порядок, Цицерон називає природним правом.

В основі природного права лежить вічний, неписаний Закон, який люди ніби вдихують разом із повітрям природи, тобто засвоюють його довільно, несвідомо. Цей природний Закон у свою чергу підноситься до божественного Розуму. Людина не в змозі яким-небудь чином впливати на них. Ніхто із смертних, ні народи, ні владарі не можуть їх змінити або, тим більше, скасувати їх. В усіх куточках світу, за всіх часів цей Закон тяжів і завжди буде тяжіти над людьми. Тут Цицерон йде по стопах стоїків, універсалізуючи природний Закон, щоб надати загальний характер нормам природного права.

Між природним Законом і людськими вчинками існує зв´язок, який носить не безпосередній, а опосередкований характер. Ланками, що зв´язують їх, служать моральність і право. Душа людини вміщує усередині себе вроджену схильність до моральної поведінки. Цицерон задовго до Руссо висловлює цю думку. Він також думає, що ця здатність повинна розвиватися відповідним вихованням, у противному випадку вона може згаснути. Сама світобудова схиляє людину до моральних вчинків. Аналогічним чином вона вимагає від людини і законослухняної поведінки, у результаті якої і виникає справедливість.

Справедливість вимагає, щоб люди, по-перше, не наносили навмисної шкоди один одному, а, по-друге, щоб вони «загальним користувалися як загальним, а приватним як своїм». Цицерон доводить, що будь-які форми насильства далекі природному праву і що вони не повинні поширюватися на власність. Природне право забороняє відбирати що-небудь у інших і привласнювати собі. Без поважного відношення до власності не може бути надійного соціального порядку.

Та обставина, що в стоїцизмі яскраво виразилось практичне, ціннісно-орієнтаційне начало, зацікавила значну частину римських юристів. Для Гая, Ульпіана, Павла, Модеста стоїцизм служив не тільки практичною філософією життя, але і засобом осмислення, обгрунтування й інтерпретації найбільш складних філософсько-правових проблем.

Римське право з його установкою на універсалізм, всеоб´єм-ність соціальної реальності, на її підпорядкування юридичним нормам і принципам, знайшло в стоїцизмі і його космополітичних ідеях близьке по духу вчення. І юристи і філософи в даному випадку мали серйозні соціально-політичні підстави для того, щоб мислити космополітично, оскільки Римська імперія зуміла об´єднати під своєю егідою багато країн, народів, культур і створити щось на зразок єдиного, гігантського Космополіса, який увібрав в себе умонастрої, що тяжіють до національної відособленості.

Стоїчна філософія суворого Закону, пануючого у світі, сприяла формуванню поваги до права і тим самим перешкоджала, наскільки це було можливо, моральній деградації римського суспільства.

Римським юристам була близька стоїчна ідея природного права як системи норм, підпорядкованих принципам природного людського розуміння і узгоджуваних із сутнісними ознаками людської природи. Так, наприклад, вікові особливості людського організму приписували юристам законодавче оформлення необхідності опікунства над неповнолітніми. Природно-правові принципи вимагали захисту приватної власності. Юрист Павло писав: «Суперечить природі, щоб хто-небудь інший володів тією ж річчю, якою володію я». Тому закон повинен захищати природне право людини на власність, а отже, і особисту свободу і людську гідність власника власності.

Стоїчна ідея рівності усіх людей перед вищим моральним Законом трансформувалася в римському праві в принцип формальної рівності всіх громадян перед юридичними законами.

Філософські ідеї стоїцизму надавали всій громаді різноманітних законів римського права і всій масі думок і позицій практикуючих юристів необхідну цілісність. Вони перетворювали конгломерат у систему ще до того, як з´явився кодекс Юстиніа-на, створювали необхідні ідейні світоглядні передумови майбутньої кодифікації. Розумовий практицизм юридичного мислення потребував загальної, філософської картини світу, вихідних метафізичних принципів, які він і знайшов завдяки стоїчній концепції природного Закону.

Стоїчна філософія, закликаючи людей погоджувати свої вчинки з природою, із природною законовідповідністю світопо-рядку, дуже добре узгоджувалася з основоположеннями римського права. Останні набували обгрунтованість, глибину, схильність до дотримання вимог вищої справедливості. Від природного Закону до суспільної законовідповідності прокладався прямий шлях причинних і цільових залежностей. Для цього необхідно було лише уважно прислухатися до голосу «природного розуміння» і виявляти чуйність до природи самих речей. У підсумку виникало природне право, ідеї і принципи якого служили основою для практичного, позитивного права, що регулює в повсякденному житті дійсні відносини між людьми.

Для римських юристів природне право виступало як система приписів, що випливають із природи речей, однаково поширюваних на усіх людей через єдність людської природи, незмінних і справедливих. Ульпіан стверджував: «Природа встановила між усіма нами певний родинний зв´язок». Ця стоїчна ідея, що пронизує римське право, дала йому величезний запас життєвої сили на наступні століття.