Філософія права

3.13. Ісламська правова цивілізація та її релігійно-етичні основи

Арабські племена, що населяли Аравійський півострів, залишалися до VI ст. кочівниками і язичниками, чиї культурні досягнення були досить незначними. Протягом століть вони не знали інших законів, крім древніх звичаїв родового права. Головним серед них був закон кровної помсти, який вимагав, щоб усе плем´я мстило за вбивство одного з родичів і щоб відплата спіткала не тільки самого вбивцю, але і його родичів і одноплемінників. За допомогою закону кровної помсти регулювалися взаємовідносини між племенами.

У VI—VII ст. різко прискорився процес розкладу родоплемінних відносин. Помітно збільшеному населенню численних арабських племен перестало вистачати колишніх пасовищ і водоймищ. Розширення торгівлі із сусідніми народами і використання грошей привело до поглиблюваного майнового розшарування усередині племен. Усе частіше стали порушуватися традиції і звичаї старовини. Існуюча ситуація соціально-економічної кризи привела в настільки ж кризовий стан і свідомість ара-ба-бедуїна. Кочівнику важко було змиритися з руйнуванням родових звичаїв, які завжди були основою життя його предків. Але інстинктивно відчувалося, що традиційна племінна структура суспільства і стародавнє родове право вже не могли відповідати створюваним соціальним відносинам нового типу. Ставала очевиднішою потреба в релігійному і морально-правовому обгрунтуванні цих відносин.

Історичною відповіддю на сформовану ситуацію соціальної кризи стало виникнення Корану, ісламу і мусульманського права.

Традиційне поганське багатобожжя дозволяло кожному племені бедуїнів мати своїх власних богів. Це заважало об´єднанню арабських племен, перешкоджало консолідації їхніх сил і, навпаки, сприяло тому, що переважали міжплемінні чвари і закон кровної помсти. Необхідними були єдина централізована влада, сильна держава, які забезпечили б міцний правопорядок, захистили б людей від сваволі, насильства і варварських звичаїв. Але в першу чергу потрібна була єдина надплемінна ідеологія, що змогла б духовно об´єднати всіх арабів.

Це соціально-історичне замовлення арабського світу виконав житель Мекки Мухаммед (570—632). Виходець із знатного, але збіднілого роду, він у молодості займався торгівлею, водив каравани. У двадцять чотири роки Мухаммед одружився з власницею торгових караванів, із якими він ходив в інші країни, сорокарічною вдовою Хадиджею. Маючи величезний поетичний дар, будучи схильним до містичних видінь і станів релігійного екстазу, Мухаммед залишає торгівлю і цілком віддається релігійній творчості, багато часу проводить на самоті, у постах і молитвах. Його відвідують фантастичні видіння. Він відкриває в собі здатність втілювати ці мрії в поетичні строфи, надзвичайні за виразністю і красою. З них згодом склалося головне творіння життя Мухаммеда — книга Коран.

Коран викладає основи нової релігії — ісламу. Центральна ідея Корану — це ідея єдиного Бога всіх арабів і неарабів. Безлічі язичницьких богів протиставлений єдиний, всемогутній суддя світу — Аллах. Всюдисущий, маючи безмежну владу, він нагороджує праведників і карає грішників, вимагає від людини повної покірності, виконання всіх його заповідей.

«Іслам» означає «віддання себе Аллаху», «покірність Аллаху». «Мусульманин» означає «той, хто прийняв іслам» (від арабського «муслим» — відданий).

Аллах виступає в ісламі як справедливий і милостивий бог, від якого залежать устрій і стан світопорядку. Усе в світі зобов´язано своїм існуванням Аллаху, його творчій волі. Він визначає хід небесних світил, зміну пір року, долю народів і окремих людей. Тих, хто вірний йому, він ніколи не залишить у біді.

Аллаху, як благій силі, джерелу добра і світла, протистоїть носій сил пітьми, зла, руйнування — сатана (шайтан) Ібліс. Колись Ібліс був ангелом, слугою Аллаха. Але він порушив обітницю вірності і за це був скинутий з небес. З того часу Ібліс зайнятий переважно тим, що спокушає людей, штовхає їх на зло, змушує робити дії і вчинки, які оцінюються як гріхи і злочини. У Корані про це говориться наступне: «Хто бере сатану заступником крім Аллаха, той зазнав явний збиток! Він обіцяє їм і збуджує у них мрії. Але обіцяє їм сатана тільки спокусу! У них притулок — геєна, і не знайдуть вони від неї порятунку!»

Своєрідна філософсько-історична тема Корану пов´язана з постаттю чудовиська Даджжала. Ця страшна істота знаходиться на одному з незаселених островів в океані. Там його, до пори до часу прикутого до скелі, охороняють і постачають їжею джини. У майбутньому, незадовго до кінця світу це чудовисько заявить про себе тим, що встановить своє панування на землі, Що буде жорстоким, кривавим, позбавленим справедливості.

Спасе людство від цієї злої сили пророк Іса Ібн Маріам (Ісус, син Марії), який спуститься з небес, відновить авторитет ісламу і зганьблену справедливість.

Коран розділений на 114 глав, які називаються «сурами». Поділені сури не за значеннєвим принципом, а за кількісним: відкривається Коран найдовшою сурою, а закінчується найко-ротшою. У них викладається багато різноманітних приписів. В основному вони мають релігійний і етичний характер. Приписи з явно вираженим правовим змістом зустрічаються рідше.

До Корану увійшло багато релігійних ідей і образів зі Старого і Нового завітів, знайомих Мухаммеду по його подорожах. Весь нормативно-ціннісний і значеннєвий зміст творчої діяльності пророка підпорядковано ідеї ствердження ісламу як вищої релігії.

Основу ісламу складають п´ять головних заповідей:

— Немає Бога, крім Аллаха, а Мухаммед — пророк його.

— Молись п´ять разів на день, супроводжуючи молитву умиванням.

— Дотримуй місяць Рамадан, коли не можна їсти вдень.

— Давай гроші бідним.

— Зроби хоча б раз у житті паломництво (хадж) у Мекку.

Щоб стати мусульманином, не треба було спеціальної підготовки й особливих обрядів, а досить було вимовити першу заповідь мусульманського символу віри: «Немає Бога, крім Аллаха, а Мухаммед — пророк його». Але вийти з віри вже не можна, тому що це означало б віровідступництво — найтяжчий злочин, що карається смертю.

Творець Корану виявився засновником не тільки нової релігії, але й ісламської державності. У місті Медині, куди Мухаммед переселився, утворилася група його прихильників, кількість яких постійно зростала. Утворилася перша мусульманська релігійна громада, «умма» — ядро майбутнього арабського халіфату.

У відповідь на активну релігійну і політичну діяльність Мухаммеда і його прихильників плем´я за плем´ям, місто за містом визнавали його пророком. Поступово йому стали підкорятися і як авторитетному полководцю, і як главі новоутворюваної арабської держави. Мухаммеду вдалося успішно поєднати в собі роль духовного вождя (імама), світського політичного лідера (еміра) і удачливого воєначальника. Під його проводом умма стала розростатися в нову теократичну державу — халіфат.

Згодом була всесторонньо розроблена концепція управління халіфатом. Його глава, халіф, повинен бути представником вищого розряду мусульманських богословів-законознавців, вихідцем із роду курейшитів, до якого належав сам пророк Мухаммед, відрізнятися високими моральними якостями — бути справедливим, сміливим, мудрим, постійно піклуватися про благо підданих, завжди додержувати приписів Корану, не порушувати шаріату — зводу ісламських релігійно-правових норм. Халіф вважався представником умми і не мав повноважень монарха, тобто не міг передавати владу в спадщину і не мав права призначати спадкоємця.

Завдяки діяльності Мухаммеда і його спадкоємців були закладені основи ісламської правової цивілізації. Нове законо-вчення протистояло віковим традиціям міжплемінних чвар і кровної помсти. Варварським звичаям кочівників-бедуїнів були протиставлені більш цивілізовані і гуманні норми. У сурах Корану зосередилися ідеї, з яких виросла нова морально-правова реальність.

Для мусульманина Коран — це звід приписів і законоположень, які виражають волю Аллаха. Він вимагає від правовірного повної покірності владі, тому що влада — від Аллаха.

Принципи релігії і права в ісламі невідривні один від одного. Так само нероздільні поняття «гріх» і «злочин». Найтяжчий гріх, яким, приміром, є віровідступництво, — це одночасно і найважчий злочин, який заслуговує найбільш суворої кари.

Важливе місце в Корані займають проповіді релігійного братерства всіх мусульман. Мухаммед вимагає, щоб вони строго дотримували в спілкуванні між собою моральні і правові норми.

Система мусульманського права, яке склалося на основі Корану, має багатоступінчасту нормативно-ціннісну структуру. У її основі лежать релігійні норми і принципи. До них безпосередньо примикає багато звичаїв практичної життєдіяльності. Другий рівень нормативної регуляції соціальної поведінки мусульман складають моральні норми міжсуб´єктного спілкування. Через них здійснюється зв´язок рівня нижчерозміщеної нормативності із рівнем правового регулювання суспільних відносин. Усі рівні взаємодоповнюють один одного, складаючи єдину, цілісну нормативно-регулятивну систему:

Універсальність релігійно-моральних норм відкривала перед мусульманськими законознавцями широкий простір для нормотворчої діяльності. Переказом, що дозволяє подібну діяльність, служила історія розмови пророка Мухаммеда з його сподвижником Муазом, у якій творець Корану дав дозвіл суддям при вирішенні питань, не освітлених у сурах, обпиратися на власний розсуд. Головним при цьому було те, щоб рішення суддів не суперечили догматам священної книги, а також суннам — зібранням переказів про діяння і висловлення пророка Мухаммеда.

Із середини VIII ст. протягом двох із половиною століть тривав процес активної законотворчості, у ході якої склалася у своїх основних рисах кодифікована система мусульманського права. З порівняно невеликої кількості релігійно-правових розпоряджень, наявних у тексті Корану, виросла повномасштабна правова система.

У системі мусульманського права детально розроблена типологія правопорушень і злочинів. Вони поділяються на три основні категорії. До першої групи входять злочини, які зазіхають на священні права Аллаха і на інтереси всієї мусульманської громади. Сюди відносяться крадіжка, перелюбство, розбій, вживання спиртних напоїв, бунт проти влади, віровідступництво.

Про крадіжку і про ставлення до винних Коран дає прямі вказівки: «Злодію і злодійці відсікайте їхні руки як відплату за те, що вони отримали, як залякування від Аллаха». Умовою ж такого суворого покарання повинні бути повноліття винного і його осудність. Якщо за першу крадіжку відтинялася права рука, то за другий аналогічний злочин уже відсікалася ліва нога. Якщо злодій не виправлявся, то за третю крадіжку його позбавляли другої руки.

Не менш суворо Коран і шаріат засуджували перелюбство, що підривало основи сімейної моралі. Якщо винні не були одружені і не мали родин, то їх карали сотнею ударів і висилкою терміном на один рік. Якщо ж і в чоловіка і у жінки, обвинувачених у позашлюбному сексуальному зв´язку, були родини, то вони спочатку каралися сотнею ударів, а потім забивались камінням до смерті. Але для здійснення покарання були потрібні свідчення не менш ніж чотирьох свідків, причому усі вони повинні були бути чоловіками.

Щодо такого злочину, як розбій, то міри покарання також були досить суворими. Якщо він полягав у збройному нападі на подорожанина з метою заволодіння його майном і супроводжувався убивством, то злочинець підлягав страті шляхом розп´яття. Якщо при цьому вбивство не відбувалося, то винний підлягав четвертуванню. У тих випадках, коли в розбійному нападі за участі декількох осіб відбувалося вбивство, усі винні підлягали страті.

Віровідступництво, що виражається в поверненні до язичества і богохульстві, несе загрозу авторитету ісламу і заслуговує страти. Аналогічним способом карається і бунт проти влади, а також будь-яка діяльність, що представляє небезпеку для ісламської державності.

Негативне відношення мусульманського права до вживання спиртних напоїв пояснюється його несумісністю з ясним станом людського розуму, що відіграє значну роль в обгрунтуванні авторитету Аллаха і пророка Мухаммеда. Сунни розповідають про те, що пророк сам карав п´яниць ударами пальмового ціпка. Стосовно тих, хто виявлявся винним до чотирьох разів, передбачалася можливість застосування крайньої міри — страти.

До другої групи злочинів шаріат включає ті з них, які порушують права окремої людини. Ці злочини припускають покарання відповідно до древнього принципу еквівалентної відплати — таліона. Коран з цього приводу містить пряму вказівку: «Хто чинить зло проти вас, то і ви вчиняйте проти нього подібно до того, як він вчинив проти вас... І відплатою зла — зло, подібне йому». Або: «О ті, хто увірували! Призначена вам відплата за вбитих; вільний — за вільного, і раб — за раба, і жінка — за жінку». У Корані зустрічається формулювання таліона, що перегукується з аналогічною формулою «Мойсеева права» із Старого Завіту, що свідчить про певну культурно-історичну наступність, що зв´язує два визначних пам´ятники культури: «І наказали Ми їм у ній, що душа — за душу, і око — за око, і ніс — за ніс, і вухо — за вухо, і зуб — за зуб, і рани — помста».

До третьої групи належать правопорушення, щодо яких немає однозначних вказівок ні в Корані, ні в суннах, а також відсутня одностайна думка серед законотворців. Відсутність строго визначених санкцій за конкретні провини припускала, що судді при визначенні покарання вправі враховувати особливості особистості винного і ряд супутніх пом´якшуючих або обтяжуючих провину обставин.

До цієї категорії увійшли такі порушення і провини, як невиконання певних релігійних обов´язків і обрядів, нанесення матеріального збитку приватним особам, шахрайство при торгівлі, обважування, обмірювання, хабарництво, казнокрадство, неправдиве свідчення, навмисне винесення суддею неадекватного рішення, порушення правил пристойності в суспільних місцях. За ці й інші правопорушення даного ряду винні каралися по-різному: від усного засудження до таких принизливих процедур, як водіння в напівроздягненому вигляді по вулицях із публічними оголошеннями вчиненого порушення. Поряд із штрафами і конфіскаціями майна можливі і такі види покарання, як, наприклад, розп´яття на три дні без умертвіння, але із забороною приймати їжу.

Усім цим покаранням могли піддаватися як дорослі, так і неповнолітні. Обов´язковою умовою було перебування винного при здоровому глузі.

* * *

Діяльність пророка Мухаммеда, увінчана створенням Корану, ісламу, арабської державності і мусульманського права, зіграла визначальну роль для багатьох народів Сходу. Після його смерті в наступні століття араби, натхненні ідеєю поширення нової віри, завоювали Сирію, Палестину, Ірак, Іран, Єгипет, Вірменію, Грузію, Іспанію. Утворилася величезна імперія, Арабський халіфат, простягнутий від Індії до Атлантичного океану. Крім того, арабам вдалося досягти значних успіхів у медицині, літературі, математиці, філософії. Разом з єдиною мусульманською культурою склалася ісламська правова цивілізація, пронизана коранічними ідеями морального удосконалювання й угодної Аллаху законослухняної поведінки.

Рекомендована література

  1. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.
  2. Колінгвуд Р. Ідея історії. — К, 1996.
  3. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997.
  4. Новгородцев П. И. Сочинения. — М., 1995.
  5. Платон. Диалоги. — Харьков, 1999.
  6. Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция. Философия права: Краткий курс. — М., 1996.
  7. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.
  8. Философия права. Хрестоматия: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заведений / Под ред. Н. И. Панова. — Состав.: Панов Н. И., Бачинин В. А., Святоцкий А. Д. — К, 2002.
  9. Швейцер. А. Культура и этика. — М., 1991.
  10. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991.