Філософія права

4.3. Антропологема вітальності

Вітальність людини являє собою сукупність вроджених властивостей і здатностей, які забезпечують її життя в природі. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як жива, тілесна істота, як організм, що знаходиться під владою природних законів, підпорядкований впливам механізмів біологічної детермінації. Як індивідуум, тобто як неподільна частина природи, людина не має свободи в її соціально-етичному розумінні, а повністю залежить від вимог природної необхідності.

До змісту вітальності входять такі природні властивості людського організму, як тілесність, генетика, інстинкти, чуттєвість, безумовні рефлекси, сексуальність, статево-вікові особливості, смертність, біоритми, двохпівкульний мозок, підсвідомість, вроджені особливості психіки. Усе це, взяте в цілому, складає природну, несвідому основу людського існування, пов´язану з землею, природою, космічним життям. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як невід´ємна частина природного світу.

Людський організм у його тілесно-зовнішніх проявах — це матеріальний субстрат, просторово локалізована реальність. Зсередини, зі сторони індивідуального, внутрішнього «Я» організм, тілесність — це сукупність самовідчуттів, які не мають визначеної конфігурації, але мають часову протяжність. Біологічна програма існування людського організму в часі складається з таких етапів, як зачаття, ембріогенез, народження, фізичне, у тому числі статеве, і психічне дозрівання, старіння і природна фізіологічна смерть.

Вітальність циклічна відносно окремого тіла, яке, пройшовши всі природні життєві етапи, завершує свій шлях тим, що повертається у вихідний стан фізичного небуття. Стосовно ж роду, який складається з низки змінюючих один одного, залишаючих потомство поколінь, вітальність поступальна, спрямована в неозору перспективу.

Індивідуальне «Я», незважаючи на свою тлінність, наділене волею до життя, прагненням оберігати себе від загибелі як можна довше. Ця прив´язаність до земного існування носить несвідомо-інстинктивний характер і підкріплюється страхом болю, страждань, смерті.

Будучи егоцентричним і вбачаючи своє головне завдання в оборонно-агресивній поведінці, яка забезпечує свою безпеку і самозбереження, вітальне «Я» є не що інше, як «життя, яке хоче жити серед інших життів, що також хочуть жити» (А. Швейцер). Воно замкнуте насамперед на самому собі, на своїх життєвих потребах, втягнене в боротьбу за власне виживання і продовження роду.

Вітальне «Я» обмежене в можливостях і формах свого прояву і не здатне виходити за власні межі. Воно не знає відмінностей між добром і злом, пристойним і ганебним, красою і потворністю, оскільки існує на тому рівні, де поняття, відповідні цим відмінностям, ще не функціонують, тобто на рівні несвідомого, а значить доцивілізованого, докультурного. Цей рівень можна порівняти з підвальним приміщенням, куди майже не проникає світло духовності, освітлююче верхні поверхи.

Підсвідомість, як сфера психіки, де живе несвідоме, практично неконтрольована у маленьких, недавно народжених дітей, у яких свідомість тільки почала розвиватися. Усі прояви несвідомого знаходяться у них ніби на поверхні. Але наступна соціалізація, виховання, освіта, набуття навичок цивілізованої, культурної, законослухняної поведінки нагадують процес надбудови над «підвалом» підсвідомості усе нових «поверхів» соціальних і духовних якостей. У підсумку підсвідомість виявляється на самому «дні» психіки, у її темній глибині, де вона продовжує жити своїм, схованим від усіх життям, подібно до лави вулкана під п´ятою гори. І подібно до того, як вогненна лава час від часу виривається на поверхню через жерло вулкана, несвідоме може прориватися крізь загородження культури, моральності, норм права. Воно здатне заявляти про себе не тільки в невинних формах сновидінь, застережень і дотепів, але й у небезпечному для оточуючих вигляді невмотивованої агресивності, яка штовхає індивідів на грубі витівки і навіть злочини.

Подавлені, нереалізовані несвідомі потяги здатні породжувати неврози і стани фрустрації, тобто агресивне відношення індивіда до морально-правових перешкод, які заважають йому реалізувати свої імпульсивні бажання. У подібних випадках невротик здатний стати злочинцем.

І все ж, як переконливо показав у своїй теорії психоаналізу 3. Фрейд, конфлікт між підсвідомістю і свідомістю не веде з фатальною неминучістю до неврозів і злочинів. Цивілізація за свою багатовікову історію виробила чимало ефективних засобів, які дозволяють досить безболісно вирішувати протиріччя між несвідомими імпульсами психіки і соціокультурними заборонами. Це насамперед шлях трансформації інстинктивної вітальної енергії в культуротворчу діяльність — шлях її сублімації. На думку Фрейда, багато великих творінь культури не з´явилися б на світ, якби при цьому не зіграла свою роль сублімована вітально-сексуальна енергія їхніх творців.

3. Фрейд розробив спеціальну психоаналітичну методику вирішення конфліктів між свідомістю і підсвідомістю. Він виходив з того, що людині властиво страждати від необхідності придушувати ті або інші природні потяги. Диктатура соціальних заборон, подібно будь-якій диктатурі, важка для індивідуальної психіки і в окремих випадках здатна обертатися різними психотравмами і неврозами. Завдання спеціаліста-психоаналітика полягає в тому, щоб допомогти пацієнту прийти до найменш хворобливого вирішення загостреного конфлікту між «хочу» вітального «Я» і «не можна» соціального «Я».

Психоаналіз у якості практики — це особливий вид психотерапії, що складається із серії бесід між психоаналітиком і невротизованою особистістю. Кожна бесіда складається приблизно з десяти тисяч слів, що розкривають різні сторони внутрішнього життя людини. Психоаналітик допомагає невротику згадати ключову для його психотравми подію, перевести його з підсвідомого рівня на рівень свідомості, відновити ті обставини, що привели до душевного потрясіння, і тим самим усвідомити для себе причину, раціоналізувати спогади про її подієвий контекст. При цьому зовсім не використовується гіпноз, а вся методика будується на основі гри вільних асоціацій.

Достоїнство психоаналізу полягає в його здатності встановлювати істинні причинно-наслідкові зв´язки, виявляти витіснену в підсвідомість значиму подію, а з нею і приховані неусвідо-млювані установки. В результаті різко слабшає хворобливість впливу пам´яті про фатальну подію на психіку, відбувається вивільнення внутрішнього «Я» особистості від її пригнічуючого ефекту.

Згідно з теорією 3. Фрейда, конфлікт між свідомістю і підсвідомістю загрожує трьома можливими виходами. У першому випадку, коли інстинктивні потяги систематично придушуються соціальним середовищем і культурними нормами, людина може стати невротиком. У другому випадку, коли некеровані агресивні і сексуальні імпульси прориваються крізь морально-правові заборони, виникає небезпека того, що людина стане злочинцем. І, нарешті, коли інстинкти сублімуються в духовні властивості і відповідні художні, поетичні, музичні прояви, це веде до розкриття талантів творчої особистості.

Таким чином, людська вітальність — це природжена біологічна даність, чиста можливість, здатна спрямувати свою енергію в різних напрямах: від правомірно-творчих до деструктивно-кримінальних.

Вітальне «Я», як правило, боїться смерті, тремтить перед нею. Основою такого страху є інстинкт самозбереження. Але треба враховувати, що вітальне «Я» боїться насамперед насильницької і несвоєчасної смерті. Що ж стосується природної смерті, яка приходить до людини по досягненню похилого віку, то вітальне «Я» сприймає її як щось належне і непорушне і відноситься до її неминучості досить спокійно.

Загрозі смерті вітальне «Я» може протиставити тільки вітальне безсмертя. Якщо в якості одиничного організму людина смертна, то як родова істота вона безсмертна у потомстві — дітях, онуках, правнуках тощо. Природа подбала про те, щоб із ланцюжка одиничних життів складалася прямуюча у нескінченність черга поколінь. Природа, байдужа до долі окремого індивіда, схильного до безлічі небезпечних випадковостей, дбайливо охороняє безсмертя роду. Для неї, як відзначав А. Шопенгауер, життя індивіда — засіб, а життя роду — мета.