Філософія права

4.4. Антропологема соціальності

Соціальність виступає як сукупність набутих людиною якостей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві і виконувати різноманітні соціальні функції, у складі різноманітних суспільних груп, об´єднань, корпорацій, виступаючи при цьому не в якості суверенної особистості, а в ролі виразника інтересів даної спільноти. Людина тут уявляється собі і оточуваною неподільною частиною соціуму, залежною від нього, підпорядкованою йому, детермінованою зовнішніми соціальними механізмами і репрезентуючою народ або державу, клас або партію, групу або колектив.

Соціальність формується в процесі утворення різноманітних зв´язків людини з іншими людьми. її творцями виступають значною мірою найближче і віддалене оточення, зовнішнє соціальне середовище. «Сюжет мого життя створюють інші люди», — писав М. Бахтін.

Дана іпостась людської антропології змушує індивіда перебувати під владою соціальної необхідності, ставити суспільне вище за особисте, обов´язок вище за свободу, дотримувати державні інтереси, громадські обов´язки, морально-правові вимоги і заборони.

Соціальне «Я» повинно усвідомлювати свою залежність від корпоративного «Ми», підкорятися йому, ставити його потреби вище від власних і при необхідності бути готовим до саморозчи-нення в ньому.

Володіння соціальністю передбачає здатність особистості грати певні соціальні ролі, її уміння одягати, знімати, змінювати типові соціальні маски, підкорятися вимогам суспільної думки, моралі і законності, вирішувати виникаючі протиріччя на користь цілого, а не частини.

Коли на людину дивляться як на громадянина, члена колективу, «продуктивну силу», учасника виробничих відносин, власника певної професії, звання, посади, титулу — це означає, що до уваги береться насамперед її соціальність. Що ж стосується її вітальних і духовних властивостей, то вони при цьому відходять на другий план.

Діяльність соціального «Я» має не інстинктивний, а свідомий характер і передбачає у особистості здатність мислити, аналізувати, оцінювати, приймати рішення, переводити за допомогою вольових зусиль свої оцінки і рішення в дії і вчинки. З усього цього складається соціальна поведінка людини, що являє собою ланцюг взаємозалежних, зовні спостережних вчинків у суспільному середовищі, супроводжуваних дотриманням або порушеннями соціальних норм.

Соціальною поведінкою людини керують переважно три орієнтаційні механізми, що є приналежністю індивідуальної свідомості, — «перед-розум» (або «до-розум»), здоровий глузд і розум.

«Перед-розум» — початковий щабель раціонального світо-відношення. Через нього соціальне «Я» усвідомлює свій нерозривний зв´язок з вітальним «Я», а отже, і власну залежність від ритмів і циклів фізичного і біологічного часу.

«Перед-розум» відповідає за соціальну оформленість найбільш простих і безпосередніх проявів життєдіяльності. Він концентрує життєвий досвід, формулює свої принципи світовідношення, які спрямовані насамперед на те, щоб відстоювати
природне право індивіда на життя за будь-яких, у тому числі за самих несприятливих, соціальних обставин.

Здоровий глузд, на відміну від егоцентричного «перед-розуму», наказує людині піклуватися про благополуччя тих соціальних спільнот, до яких вона належить. Оціночно-нормативні судження здорового глузду регулюють відносини особистості з її безпосереднім соціальним оточенням.

Здоровий глузд здатний легко погоджуватися з імперативами авторитарних ідеологем. Він впевнено поводиться в замкнутих значеннєвих і нормативно-ціннісних просторах позитивно-правових систем. Його відмінними рисами є обмеженість поглядів, цілей, інтересів, поверховість і схематизм суджень.

Розуму не властиві грубий прагматизм «перед-розуму» і вульгарно-позитивістський схематизм здорового глузду. Для нього на першому місці стоять не індивідуально-егоїстичні або корпоративні інтереси, а загальнолюдські цінності. Розум дозволяє людині усвідомлювати себе існуючим в історичному універсумі світової цивілізації. Він вважає себе відповідальним за уміння особистості переборювати духовними зусиллями множинність соціальних бар´єрів, що розділяють людей. Ця якість дозволяє йому служити сполучною ланкою між соціальною і духовною іпостасями людського «Я», між позитивним правом і правом природним, між юридичним позитивізмом і природно-правовою метафізикою.

Соціальне «Я» занижує своєрідну позицію при вирішенні екзистенціальних питань. Для нього людська смерть — не природний акт, а соціальний факт, що має соціальні смисли. До власної смерті воно відноситься глибоко негативно, тому що з нею для нього закінчується «людська комедія» соціального життя, де йому вже більше не грати соціальних ролей і не носити соціальних масок. Протиставити загрозі особистого знищення воно може тільки плоди своєї діяльності — трудової, економічної, політичної, правоохоронної, що служать справі укріплення основ цивілізованого співжиття.