Філософія права

4.6. Сутність людини

Людина не одномірна, і на неї не можна дивитися лише крізь призму чогось одного — її вітальності, соціальності або духовності. Вона являє собою одночасно і те, і друге, і третє, разом узяті. Складаючи єдиний комплекс у межах людської істоти, вони взаємопроникають одне в одне. Взаємодії між ними породжують безліч різноманітних протиріч, що наповнюють людське буття непідробленим драматизмом. Ці протиріччя позбавляють людину спокою, направляють уперед, не дозволяють зупинитися, застигти і закосніти, вимагають, щоб вона постійно шукала засоби і способи їхнього вирішення.

Але якщо людина настільки багатогранна і суперечлива, то в чому ж полягає її сутність? Мислителі різних епох були схильні до того, щоб зводити сутність людини до якогось одного із зазначених нами антропологічних вимірів. Так, для Гегеля, наприклад, сутністю людини була духовність. Маркс зводив її винятково до соціальності. А Фрейд ототожнив її з вітальним і, зокрема, сексуальним началом. Але людина складніша, змістовніша, багатша за будь-яке з цих начал. її сутність не вміщається в якесь одне з них.

Для того, щоб з´ясувати, де ж вона все-таки перебуває, згадаємо одне з найвизначніших відкриттів світової філософської думки, яке увійшло до її золотого фонду з часів Геракліта і Лао-цзи: сутність предмета розкривається у внутрішніх протиріччях цього предмета. Симптоматичне твердження іншого мислителя «осьового» часу Арістотеля, про те, що «сутність є в первинному смислі суще, тобто не в певному відношенні суще, а безумовно суще».

Людина своєю практичною і духовною діяльністю сама бере участь у формуванні своєї сутності. Вона не вторгається ззовні і не вкладається в неї у вигляді деякої заданої наперед структури, а формується на основі протиріч між зовнішніми причинними і внутрішніми, самодетермінаційними силовими векторами. Якщо перші встановлюють різні межі і границі людському існуванню, то другі примушують людину прагнути до подолання ззовні прокладених обмежень, змушують вишукувати все нові форми самореалізації і способи самоствердження.

Перефразуючи Гете, можна сказати, що людська сутність не має ні ядра, ні оболонки. Вона не корениться виключно у відношеннях людини з дійсністю або в глибинах її суб´єктивного «Я». Вона — усе відразу, тобто і зовнішнє, і внутрішнє, об´єктивне і суб´єктивне. Вона там, де відбувається возз´єднання, взаємопроникнення зовнішнього світу і внутрішнього «Я». Це особлива соціокультурна реалія, що вміщає в собі весь універсум, усе те, що складає змістовно-значеннєвий контекст буття людини.

Здатність людини виходити за власні межі, перетворюватися в щось більше в порівнянні з тим, чим вона була у будь-який із моментів, передуючих сучасному, робить її сутність мінливою величиною. Перетворюючись у «своє інше», вона виявляє здатність як до самозростання, так і до самозменшення і згортання. Двоїста схильність людини до сходження на більш високі щаблі розвитку і до опускання на нижчі, постійна присутність цих двох можливостей і супутні їм драматичні перипетії духовно-практичного існування складають основу родової сутності людини або, образно кажучи, горно, у якому йде її виплавка.

У цьому сенсі безумовні, вихідні, первинні основи людського буття — його сутнісні протиріччя. Іншими словами, сутність людини треба шукати не в її вітальності, соціальності або духовності, а в протиріччях між ними. Тоді виявляються три типи сутнісних протиріч:

а) між вітальністю і соціальністю;

б) між соціальністю і духовністю;

в) між вітальністю і духовністю.

Це основні протиріччя людської сутності і людського існування, завдяки яким пульсує внутрішнє і зовнішнє життя людей. Там, де вони ніяк не виявляються, людина практично мертва і вже не дає ніяких підстав для того, щоб говорити про неї саме як про людину, тобто відчуваючу, мислячу і трансцендую-чу істоту.

Людина не в змозі існувати тільки в якійсь одній з трьох іпостасей, її призначення полягає в тому, щоб жити одночасно трьома життями й у повноті кожного з них, вміщеній в єдиній істоті, бачити вищий смисл і вище щастя свого буття.

Людина не вміщується ні у вітальність, ні в соціальність, ні в Духовність. її сутність зосереджена в тих протиріччях, що розігруються між ними, і в тому єднанні трьох настільки різних начал, яке народжується й існує, незважаючи на всі колізії.