Філософія права

4.7. Протиріччя між вітальністю і соціальністю

Один із головних уроків, винесених історією розвитку цивілізації, говорить: людина не повинна бути рабом свого вітального «Я».

Зрозуміло, вітальність не варто принижувати і затоптувати, як це робили середньовічні аскети-відлюдники. Але водночас їй не можна дозволяти єдиновладно правити людиною, інакше вона перетвориться або на тупого обивателя, який веде напівтваринне життя, або ж на агресивного хижака, що йде на поводу у своїх інстинктів і переступає легко через моральні і правові норми. Там, де однозначно перемагає і безроздільно домінує вітальність, людина перетворюється у відразливу подобу тварини або звіра, а її поведінка оцінюється цивілізованими людьми за допомогою таких естетичних і морально-правових категорій, як низьке, потворне, огидне, відразливе, ганебне, злочинне тощо.

У внутрішньому світі цивілізованого суб´єкта й у соціальному просторі цивілізованого співтовариства вітальність, вимагаючи задоволення своїх потреб, незмінно наштовхується на перешкоди, зведені соціальними нормами релігійного, моральніс-ного, морального і правового характеру. Але оскільки носієм цих норм виступає соціальне «Я» людини, то зіткнення набуває характер конфлікту між вітальністю і соціальністю. Це протиріччя не є тим, чого людина повинна уникати у своєму внутрішньому і зовнішньому, практичному житті. Навпаки, її завдання полягає в тому, щоб нести це протиріччя у всій різноманітності його проявів у собі як одну з основних умов свого істинно людського, цивілізованого існування. Вона вправі по-різному вирішувати його в різних ситуаціях. Але при цьому важливо враховувати одне: щоб зрештою міра цивілізованості її власного існування і оточуючого її соціального життя не убувала, а зростала.

У світлі протиріччя між вітальністю і соціальністю звертає на себе увагу концепція «природної людини».

Отримавши поширення у філософських вченнях XVII-XVIIIct., вона виникла ще в античності. Уже грецькі філософи-циніки намагалися змоделювати ситуацію повної автономії вітальної іпостасі людської істоти від соціальних умовностей. Новий час із властивим йому інтенсивним розвитком промислового виробництва, товарно-грошових відносин і державно-правових інститутів викликав у багатьох філософів прагнення поставити «розумовий експеримент» і уявити ситуацію людського існування за межами всіх цих складних соціальних форм.

«Природній людині», тобто істоті, чия вітальність віддана сама собі, необхідним було відповідне, теж «природне», тобто докультурне, доцивілізаційне середовище, де б не було ні промисловості і грошей, ні ринку і торгівлі, ні мистецтва і ремесел, ні соціальної нерівності і станово-класових відмінностей, ні політики і права. У цих умовах людина нібито могла залишатися такою, якою її створила природа. Займаючись полюванням, ловлею риби і збором плодів, вона виявляла б себе в міру егоїстичною і доброю, енергійною і помірною. Будучи, як вважав, наприклад, Ж.-Ж. Руссо, від природи незлою і розважливою, розсудливою і терплячою відносно ближніх, «природна людина» не була схильною до пороків і злочинів і тому не потребувала ні держави, ні права. Ці позитивні властивості якось згладжували враження про її інтелектуальну, творчу, духовну обмеженість, яка була очевидною і дала І. Канту можливість зауважити: «Людина природної простоти дуже рано знаходить почуття справедливості, але дуже пізно або взагалі не знаходить поняття справедливості».

Вирішення протиріччя між вітальністю і соціальністю на користь вітальності передбачало у прихильників концепції «природної людини» вихідне припущення про споконвічну, вроджену неагресивність людей. Але це припущення мало гіпотетичний характер і не могло спростувати доводи протилежного характеру.