Філософія права

4.9. Протиріччя між вітальністю і духовністю

Вітальність і духовність — полюси людської істоти, «підніжжя» і «вершина» її існування. Вітальне «Я» людини, на відміну від тваринної вітальності, усвідомлює себе і таким чином ніби переступає власні межі і стає чимось незмірно більшим, ніж просто органічна воля до життя. Сутність і можливості тварини жорстко задані її винятково біологічною природою і тому обмежені. Вона існує відповідно до однозначної, негнучкої програми, заданої її інстинктами, і не може стати чимось більшим, ніж тварина. Людина, на відміну від неї, знаходиться в процесі безустанного подолання раніше поставлених перед нею границь і меж. Інстинкти для неї — лише відправна точка прагнень, яким властива вічна незадоволеність і жадоба незвіданого.

На відміну від вітальності, яка утримує людину унизу, біля границь тваринності і постійно загрожує їй небезпекою зриву у її бездонне черево, духовне «Я» утримує її від подібних зривів і направляє вгору. Людське існування — це завжди буття на грані, що відділяє можливість падінь від можливості зльотів. Утримуватися від падінь йому допомагають релігія, філософія, мистецтво, моральність, право, тобто усе те, що називається одним словом — культура.

Культура не відкидає і не перекреслює людської вітальності, а допомагає переробляти її в духовність. Вона наділяє людину вмінням направляти виникаючі протиріччя між цими двома началами не в деструктивне, а конструктивне русло. Вона пропонує цим колізіям розгортатися не по антагоністичному, а по антагональному й агональному сценаріях.

Культура є найбільш відповідною людському призначенню формою вирішення протиріч між духовністю і вітальністю, духовністю і соціальністю. Вона являє собою, з одного боку, розвиток і удосконалювання духовно-практичних форм за посередництвом людини й одночасно — самопіднесення людини за посередництвом цих форм. Творячи культуру, створюючи духовні і матеріальні цінності, людина одночасно творить, формує, удосконалює і саму себе. Вступаючи в боротьбу з власною недосконалістю, із різного роду інстинктивно-імпульсивними, афективними рухами і поривами, що принижують її гідність, із деструктивними впливами соціального оточення, людина тим самим прямує до вищих форм культури. Протидіючи окремим проявам вітальних або соціальних начал, людина при цьому не перестає бути живим організмом або суспільною істотою, просто логіка культурного буття змушує її прагнути піднятися над емпіричною обмеженістю свого вітального «его» або над корпоративними пристрастями найближчого соціального оточення. Як носій духовних начал, вона не може дозволити собі залишатися вічним бранцем своїх вітальних начал.

Задоволення сущим суперечить самій суті культури, що являє собою динаміку невпинного підвищення людини над своєю природною і соціальною обмеженістю. Незадоволеність наявною соціальною даністю, здатність виношувати ідеали і шукати шляхи і засоби їхнього практичного втілення — це теж відмітна риса культурної свідомості, яка мріє про гармонічний і досконалий світ.