Філософія права

4.10. Ментальні передумови правосвідомості

Людина, яка усвідомлює характер, логіку і протиріччя свого соціального буття, рефлексує з приводу власного перебування в часі-просторі, правовій реальності, схильній уважно досліджувати свої відношення з нею і зі світовим цілим. Для неї неприйнятне світовідношення, позбавлене смислоутворюючої активності і яке є лише несвідомим світовідчуванням, адаптивним розчиненням індивідуального «Я» у сущому. її власний світогляд — це насамперед сфера смислів, які вона відшукала і продовжує шукати і привносить власними зусиллями в навколишній світ і у свої відносини з ним. Така позиція має, як правило, контрадаптивний характер і являє собою перманентний процес духовного освоєння соціальних реалій і протиріч «живого життя». Вона націлена на активне збагнення наявних у цих протиріччях смислів і на виявлення їх соціальної і особистісної значимості.

Логіка соціалізації передбачає висхідне просування індивідуальної свідомості від безпосередньо-емпіричних споглядань до узагальнень різних рівнів, де підйом на кожний новий щабель соціального мислення передбачає вирішення відповідних пізнавальних або орієнтаційних протиріч попередніх рівнів.

Структурно-змістова складність правосвідомості обумовлена багаторівневістю її архітектоніки, де вищий рівень представлений розумом, середній — здоровим глуздом. Нижчий же, який часто називали повсякденною свідомістю, було б правильніше позначити за допомогою більш автентичного терміна, яким з успіхом користувався Гадамер, — «перед-розумом». Жодна з цих ментальних форм не є автономною і самодостатньою. Вони взаємопов´язані за допомогою цільової орієнтованості правової свідомості на вирішення актуальних соціально-етичних проблем. При цьому кожна з них має свою міру культуротворчої продуктивності. Взаємодіючи між собою і найчастіше суперечачи одна одній, вони проблематизують внутрішнє життя індивідуальної свідомості, насичують його різними контроверзами, перетворюючи його в драму з важко передбачуваними наслідками.

Перед-розум, здоровий глузд і розум — це не тільки форми і засоби світо- і життєосмислення, але і щаблі людської духовності, сходження по яких складає важливу особливість процесу соціалізації, виховання, освіти особистості. Між ними немає жорстких границь, і кожний з них здатний у певний момент своєї еволюції переступити власні межі і трансформуватися в більш високу форму світоосмислення. При цьому перехід на новий щабель не скасовує соціокультурних функцій розміщеної нижче здатності, залишаючи в її компетенції певну сферу життєвого матеріалу і дозволяючи їй домінувати в ньому. Так, за «перед-розумом» залишається соціонормативна регуляція вітальних, природно-тілесних проявів людського існування, за «здоровим глуздом» — сфера практично-духовної діяльності людини в локальних соціальних сферах, підпорядкованих приватним імперативам етнічного, національного, етатистського, політичного, ідеологічного, морального і позитивно-правового характеру, а за розумом — сфера буття особистості як суб´єкта загальнолюдської культури, який перебуває в соціокультурно-му універсумі, усвідомлює себе «громадянином світу» і носієм родової сутності, вибудовує лінію своєї соціальної поведінки відповідно до загальних моральних норм та імперативів природного права.

«ПЕРЕД-РОЗУМ» «Перед-розум» виступає як початкова, первинна форма раціональності, яка ще не розірвала безпосередніх зв´язків із механізмами почуттєвого сприйняття. Через нього людина усвідомлює себе емпіричним індивідом, тілесною одиничністю, «життям, яке хоче жити» і тому наділена для цього відповідними потягами і силами. У цій своїй якості свідомість ще не піднімається до осмислення різноманіття своїх практично-духовних зв´язків із соціокультурним універсумом, а усвідомлює лише свою причетність до безпосередньо споглядальних очевидностей натурального світу. Для неї насамперед очевидна її власна заглибленість усередину природного, фізичного часу з його повторюваними циклами і маятниковою ритмікою.

«Перед-розуму» властиво в його активних проявах і змінах уявлень постійно повертатися до тих самих вихідних основ свого існування, до центруючого начала. Таким для нього виступає вітальне «Я», яке утворюється з постійно відновлюваних соматичних, психофізіологічних, емоційно-почуттєвих реакцій і їхнього мінливого різноманіття, обумовленого, у свою чергу, як внутрішньою психофізичною динамікою, так і змінами зовнішніх умов. Вітальне «Я» вінчає сукупність вроджених властивостей і здатностей людини, які забезпечують її життя в природі. Воно егоцентричне і бачить своє головне завдання в самозбереженні, в оборонно-агресивній поведінці, яка забезпечує подібне самозбереження. Замкнуте насамперед на самому собі, на своїх життєвих потребах, втягнене в боротьбу за власне виживання і продовження роду, воно здатне, при необхідності, знехтувати відмінностями між припустимим і заборонним.

«Перед-розум», обслуговуючи безпосередню життєдіяльність людини в її найбільш простих і типових проявах, несе на собі помітний відбиток впливу несвідомих і емоційних структур психіки. Саме тому в продуктах його культуротворчої активності майже завжди можна виявити атавістичні елементи міфологічної архаїки. При найменших соціально-орієнтаційних утрудненнях на рівні «перед-розум» включаються захисно-резервні арефлексивні «блокатори», що перешкоджають розгортанню внутрішніх протиріч і дисонансів: у пояснювальну схематику світорозуміння починають вводитися міфологеми долі, провидіння, дива, таємниці, нечистої сили, фатуму та ін. Тому «перед-розуму», як правило, невідомий справжній драматизм етичних і екзистенціальних контроверз. Він застрахований від них своєю наближеністю до рятівних шарів несвідомо-міфологічних архетипів.

Міфомислення, що розгортає свою вигадливу логіку на рівні «перед-розуму», похідне від результатів відношення людини до зовнішніх обставин. Якщо це сили, що стоять над нею і не піддаються не тільки ніяким впливам, але і раціональному осмисленню, якщо вони несуть загрозу її природним правам, безпеці та життю і породжують почуття фізичної безпорадності перед їх могутністю, людина мимоволі наділяє їх міфологічними характеристиками.

У соціальному світі завжди зустрічається те, що не вкладається в стереотипні логічні форми і не перевіряється «алгеброю» соціологічних прогнозів. Поряд із зовнішніми обставинами це можуть бути події внутрішнього життя людини, які також мають свій соціологічний вимір. Складаючись не тільки з усвідомлюваних рухів думки, почуттів, волі, але також із схованих під багатошаровими соціокультурними нашаруваннями установок та інтенцій, вони можуть сягати своїми коренями в глибини несвідомого. Сфера «неназваних», «непроіменованих» інтуїцій з великими труднощами піддається раціональному освоєнню. І проте вони включаються в контекст культури за допомогою міфів і міфологем, які дозволяють на «перед-розумовому» рівні передавати непередаване і пояснювати непояснюване.

Значний інтерес для розуміння того, як це відбувається, представляє концепція В. В. Налімова. У його тлумаченні логіка мислення — це правила оперування такими дискретними символами, як слова. Слово має дві іпостасі — атомарну і континуальну. З кожним словом пов´язане розмите поле смислових значень, з яких свідомість вибирає те, що відповідає обрамовуючому її контексту. Смисл будь-якого окремого слова можна розкривати нескінченно, використовуючи для цього незліченну кількість інших слів і словосполучень. При цьому завжди можна придумати ще одну нову^ фразу, яка на додаток до попередніх здатна внести свою лепту в розкриття смислу даного слова. У цьому відношенні людське мислення континуальне, оскільки значеннєві поля слів нескінченно подільні. Але оскільки мислення континуальне, а мовні засоби вносять у нього початки дискретності, то звідси виникають різні протиріччя, у тому числі скарги людей на брак слів для вираження своїх думок.

Рефлексивне мислення — це лексично-дискретне управління континуальним потоком думки. «Людина на дискретній мові ставить запитання сама собі — своєму спонтанно протікаючому розумовому процесу. Одержуючи відповідь, вона аналізує її на логічному рівні, і якщо відповідь її не задовольняє, то ставиться наступне, видозмінене запитання».

Правове мислення в даному випадку не є виключенням. Морально-психологічні реакції, зароджуючись на несвідомо-рефлекторному рівні, із необхідністю проходять процес вербаліза-ції, що загрожує їм як здобутками, так і втратами. Набуваючи лексичну чіткість, значеннєву визначеність раціональних формулювань, ми одночасно втрачаємо відчуття багатомірності предмета і глибини сприйняття його нашим «Я». Обмежений тезаурус правових понять із легко обчислюваною кількістю словникових одиниць не покриває сутності моральних переживань, не передає всієї їхньої складності або сили, тонкості або трагізму тощо. Те, що залишається за межами прокрустового ложа правової лексики, настійно вимагає власних форм, які могли б «транспортувати» його зміст на рівень раціональності.

Міфи і міфологеми виникають там, де закінчуються межі очевидного, де реальність виявляє свою загадковість, апофатичність, де логічні доводи здорового глузду і розуму відмовляються виконувати свою пояснювальну функцію. Таємне, щоб стати дійсним, знаходить у них відповідну його природі мову.

У кожної соціальної або етико-екзистенціальної таємниці є своя онтологія, гносеологія й аксіологія. В онтологічному сенсі це ще не вирішене протиріччя усередині предмета, об´єкта або суб´єкта, смисл яких буде визначатися тим, яка із сторін візьме гору і яка з можливостей перейде в дійсність. У гносеологічному відношенні таємниця — це те, що ще не пізнане або в принципі не пізнаване. І нарешті, в аксіологічному сенсі за поняттям таємниці стоїть та або інша життєва цінність, що з ряду причин ретельно оберігається і приховується особистістю від інших людей. Неможливо погодитися з твердженням психолога Ф. Є. Васи-люка, ніби індивідуальна таємниця — це «виразка, що зсередини розкладає спілкування». «Повнокровне людське спілкування, — пише він, — передбачає прагнення до максимальної відкритості свідомості. У ньому — постійна боротьба за граничне самовираження, включення в спілкування всієї людини, усієї повноти її душі... Нитки асоціацій, які виявляються в спілкуванні, ніби пронизують людину, просвічують її для самої себе і для іншого... Таємниця одного з тих, що спілкуються — це певна діра, непрозора стороння капсула в тілі спілкування, місце, у якому перериваються ходи бесіди, взаємних пояснень вчинків, спогадів тощо». Подібний погляд на міжособистісне спілкування передбачає етичну й екзистенціальну прозорість людського буття, а також обов´язковість демонстрування цієї прозорості. При цьому ігнорується та фундаментальна обставина, що людина і світ людини невичерпні у своїх проявах, а ці прояви невичерпні у своїх смислах і супроводжуються безкінечним різноманіттям протиріч. Ті з протиріч, які ще далекі не тільки від свого вирішення, але і від досить адекватного розуміння, здатні виступати в обрамленні загадковості і таємничості.

Особиста таємниця — необхідна етико-екзистенціальна складова індивідуального буття. Феномени зізнання, сповіді, покаяння, міркування про таїнства народження, смерті, гріха і пороку за своєю природою такі, що їх не обов´язково виносити на поверхню вербального спілкування. Вважати інакше — значить обпиратися на гранично редуковану соціологічну модель людини.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД

Соціальність людини знаходиться у полоні її тілесності, перебуває в безпосередній залежності від вітальних начал, за якими стоїть безапеляційна влада природної необхідності. І все ж людина — це істота, яка «за своїм рангом повинна не допускати, щоб її визначали вкладені природою імпульси. Людина в безпосередньому і не культурному стані знаходиться тому в положенні, у якому вона не повинна знаходитися і від якого вона неодмінно повинна звільнитися»2. Розумова форма раціональності допомагає людині рішуче ступити назустріч такому звільненню. Але крок цей може залишитися тільки кроком, не перейшовши в поступальне сходження, оскільки в самому здоровому глузді є важкопереборювані самообмеження.

Соціокультурний простір, вибудовуваний за допомогою розумових визначень, відрізняється принциповою значеннєвою й аксіологічною обмеженістю. Існуючи в якості замкнутої семантичної сфери, він нагадує ту шкаралупу горіха, про яку шекспірівський Гамлет говорив, ніби усередині неї людина здатна почувати себе підкорювачем Всесвіту. Дійсно, розумовий активізм не в змозі піти далі ним же прокладених меж. Оперуючи окремими ухвалами в пізнавальній, орієнтаційній, оцінній практиці, однозначно сприймаючи соціальні реалії, здоровий глузд не схильний йти в інші, незвичні для нього системи аксіологіч-них координат. Він відданий кінцевим цілям і непорушним, встановленим раз і назавжди орієнтирам, локалізованим усередині обмежених соціальних структур. Спираючись насамперед на ці орієнтири, він вибудовує різноманітні світопояснювальні моделі і схеми. Не схильний міркувати в термінах безкінечного, універсального, абсолютного, не володіючи здатністю до глибинного, «стереоскопічного» світосприйняття, розум схильний перетворювати багатомірні соціальні об´єкти в одномірні схеми і рухатися по шляху регулярної побудови скорочених пояснень, лише в невеликому ступені наближених до справжніх сутнос-тей речей. Саме він і складає ментальну основу юридичного позитивізму.

На відміну від егоцентричного «перед-розуму», розум, як уже відзначалося, наказує індивіду піклуватися не стільки про себе, скільки про виживання, безпеку і розвиток тих соціальних спільнот, до яких він належить. Його корелятом є вже не вітальність, а соціальність як сукупність одержуваних людиною якостей, що забезпечують її здатність існувати в складі різноманітних суспільних груп і виконувати потрібні цим групам функції. З позицій здорового глузду людина — усього лише частина тої або іншої спільноти, нерівноцінна їй, залежна від неї, підпорядкована логіці її існування, детермінована її механізмами. Над індивідуальною соціальністю завжди тяжіє соціальна необхідність, яка вимагає ставити суспільне вище за особисте, а обов´язок вище за свободу.

Протиріччя, які виникають між здоровим глуздом і «перед-розумом», найчастіше мають своєю підставою більш глибоке протиріччя між соціальністю і вітальністю. Так, приміром, одна з головних проблем соціальної педагогіки полягає в тому, щоб навчити дитину, підлітка переборювати інстинктивний, біологічний егоїзм, рахуватися не тільки з власними потребами, але і з інтересами оточуючих людей. Існують комплекси психіатричних, соціально-психологічних, кримінологічних питань, які вимагають з´ясування того, як впливають на соціальну поведінку людини її генотип, підсвідомість, сексуальність, агресивно-оборонні інстинкти тощо.

Завдання цивілізованої людини полягає в тому, щоб не просто нести в собі протиріччя вітального і соціального начал як одну з умов істинно людського існування, а тримати його під контролем вищої внутрішньої інстанції — свого духовного «Я» і його раціонального корелята — розуму.

РОЗУМ

Класична традиція відрізняти розум із його орієнтованістю на обмежені соціальні цілі від розуму з його націленістю на безумовне й абсолютне, передбачає суперечливі відносини між цими двома модусами раціональності. На відміну від здорового глузду, твердо переконаного в достатньому, вичерпному характері своїх пояснюючих концептів і моделей, розум вважає що постійно знаходиться на межі розуміння і нерозуміння. Незадоволеність наявною схематикою, якою б витонченою не була її логічна аргументованість, перетворює його духовну активність у подобу ненаситної, не відаючої повного заспокоєння фаустів-ської пристрасті.

Розум відрізняється від здорового глузду не тільки наполегливою спрямованістю на проникнення в сутність цікавлячих його соціальних феноменів, на виявлення їхніх внутрішніх протиріч, але також умінням використовувати гностичні рефлекси цих протиріч у якості спонукальних імпульсів подальшого розвитку свого аналітичного потенціалу.

На відміну від здорового глузду, що оперує кінцевими визначеннями, розум орієнтований на відшукання загальних визначень духовно-практичного буття людини. «Мікрокосм» внутрішнього світу, що вибудовується його зусиллями, спрямований на досягнення максимально можливого ступеня ізоморфності універсуму світової культури. Розум дозволяє особистості усвідомлювати своє перебування не тільки у світовому соціумі, але й в ідеальному світовому культурному універсумі.

Розум безпосередньо пов´язаний з такою властивістю особистості, як духовність. Якщо вітальність і соціальність людини передбачають її несамостійність, підпорядкованість природним і соціальним детермінантам, то духовність виступає як здатність підніматися над природною і соціальною обмеженістю, виходити в сферу свободи.

Людина в якості розумної і вільної духовної істоти — це суб´єкт, який одночасно усвідомлює і свою унікальність, само-цінність свого внутрішнього світу, і власну причетність до універсальних начал буття, відтворених у загальнолюдських цінностях культури. Духовність у її найвищому смислі виникає там, де універсум світової культури концентрується в межах мікроуніверсуму людського «Я», а саме «Я» робить усе можливе, щоб укорінити своє буття в бутті культури, невпинно вибудовуючи зв´язок між тим і іншим.

Особистість, яка піднялася за допомогою розуму до усвідомлення загальних, родових основ людського буття, тим самим піднімається до рівня морального і природно-правового світо-відношення. Долаючи межі одиничного, приватного й особливого, намагаючись духовно піднятися над тими природними і соціальними обмеженнями, що накладаються на людське існування природними факторами і суспільними обставинами, розум готовий сприймати і трактувати кожну комунікативну акцію як спілкування родових суб´єктів, які є власниками рівних природних прав, носіями однотипних соціокультурних сутностей, громадянами загального цілого — світового соціуму.

Складність і утрудненість розумно-морального і природно-правового світовідношення обумовлена в значній мірі тим, що через незалежні від неї обставини, людина змушена перебувати одночасно в складі ряду локалізованих соціальних сфер національного, демографічного, політичного, економічного, професійного та іншого характеру. Крім того, антропологічно задана відносна автономія людської тілесності, її егоцентрична орієнтованість також зводять завдання морального і природно-правового відношення до сущого в ранг одного з найважчих.

Тому на розум покладається відповідальність за вміння людини переборювати власними духовними зусиллями межі між соціальними спільнотами і відшукувати прийнятні шляхи вирішення виникаючих при цьому мотиваційних протиріч. А запорукою такого вирішення змогла б виступати здатність розуму вбачати в людях не часткових індивідів, а самоцінних суб´єктів, у сутності кожного з яких немає ніяких принципових перешкод для їх духовно-практичної інтеграції в єдине вселюдське співтовариство.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-МЕТАФІЗИЧНА ІНТУЇЦІЯ

Пізнавальні можливості розуму аж ніяк не безмежні. І в ті моменти, коли він усвідомлює це найбільш чітко і гостро, народжуються сумні сентенції, на зразок відомого сократівського зізнання: «Я знаю, що я нічого не знаю». Цей хворобливий стан людського духу, і насамперед філософського розуму, через зіткнення з нерозв´язністю пізнавальних завдань або неприйнятністю можливих шляхів їх прояснення викликає моральну пригніченість і пригнобленість пізнаваючого «Я». Декарт назвав цей стан інтелектуальним сумом.

Вивести людський дух з такого стану допомагає така пізнавальна здатність, як інтелектуально-метафізична інтуїція. Більшість філософів за всіх часів визнавали, що речі і явища несуть у собі щось набагато більше, ніж те, що в них доступно сприйняттю і заснованому на ньому розумово-розумному аналізу. У Метерлінка в «Синьому птасі» діти могли, повернувши чарівний кристал діаманта, побачити сховані до того часу душі речей. Для позитивістського розуму душі речей — це фікції. Він не визнає за речами ніяких душ. Філософський розум вважає, що «душі» — це зосереджені в предметах культурно-історичні смисли. І лише інтелектуально-метафізична інтуїція бачить у душах речей відбиток присутності в нашому світі вищої реальності. Вона йде далі логічних доказів, далі виявлених протиріч і антиномій у своєму прагненні доторкнутися до справжніх основ світопорядку. Там, де філософський розум безсилий перед відкритим мороком незбагненних таємниць буття, метафізична інтуїція, що активно використовує сховані резерви підсвідомості і надсвідомості, продовжує занурення людського духу в глибини цих таємниць. Вона не сумнівається в тому, що під покровом Цієї дійсності, точніше, під покровом кожного з її атомів, схована інша реальність, не схожа на цю. На відміну від здорового глузду, що відкидає це припущення, і розуму, що задовольняється умоглядною констатацією того, що вона існує, і свого безсилля перед її таємницями, метафізична інтуїція відчуває цю реальність, а також те, що вона більш реальна, ніж та, у якій людина живе своїм повсякденним життям.

Ідея існування другої, вищої реальності, ідея того, що людині дано жити одночасно в двох світах, — головна у світових релігіях, найбільших філософських вченнях, музиці і поезії. Для метафізичної інтуїції ця ідея аксіоматична.

Інтелектуально-метафізичну інтуїцію можна порівняти з воротами, через які в мисляче людське «Я» входить метафізична реальність. Через цю пізнавальну здатність людині відкриваються такі грані буття, які для здорового глузду і розуму незбагненні. Не кожний має цю здатність. Вона передбачає особливу, метафізичну обдарованість особистості. Оскільки вона зв´язана з підсвідомими і надсвідомими рівнями психіки, то людина, як правило, сама не знає, як до неї приходять осяяння і відкриття.

Використання пізнавальних можливостей інтелектуально-метафізичної інтуїції передбачає ряд умов. По-перше, суб´єкт пізнання повинен знати про предмет пізнавального інтересу усе, що знають інші. По-друге, він повинен перебувати в стані збентеженості проблемою, зосередженості на ній, і ця пізнавально-психологічна установка повинна бути досить стійкою і глибокою. І тільки за наявності цих двох умов стає можливим підключення несвідомих резервів метафізичної інтуїції.

Пізнавальні зусилля інтелектуально-метафізичної інтуїції припускають, що власник цієї здатності сприймає в якості аксіом такі положення:

1) трансцендентна реальність існує;

2) у кожному фрагменті фізичного, соціального, духовного життя обов´язкова присутність метафізичних начал;

3) логічні докази існування метафізичних реалій неможливі і марні;

4) метафізичний світ являє собою єдину, загальну батьківсько-материнську сукупну першооснову буття, від якої похідне земне життя.

На відміну від розуму, що нерідко йде на свідомий, навмисний розрив з міфологією, містикою, релігією, метафізична інтуїція ніколи не втрачає з ними зв´язку і виступає в багатьох випадках їх спадкоємицею. Якщо мова розуму має переважно денотативний характер, коли його висловлення прагнуть оголювати приховані смислі, то мова інтелектуально-метафізичної інтуїції може бути коннотативною, тобто передбачає присутність підтекстів, усього того, що припускається і до кінця словесно не виражене. Розум усвідомлює обмеженість своїх можливостей і не зазіхає на незбагненне, відступаючи перед ним. Але метафізична інтуїція прагне подумати немислиме і говорити про невимовне.

Для неї усе, в тому числі і право, живе і рухається не тільки в межах спостережних фізичних вимірів. У права є й інше, не-спостережне, таємне життя. Правова реальність багатомірна й сягає своїми коренями у надкаузальний світ, де знаходяться причини причин, вищі, абсолютні першонорми і першоцінності, що задають людям певні моделі соціальної поведінки.

Інтелектуально-метафізична інтуїція йде набагато далі суто раціоналістичного підходу, що зображує право у вигляді комплексу інвентаризованих норм і законів. При такому підході зникає душа права, а залишається лише його соціальне тіло, якщо не сказати «труп права». Інтуїція ж, упевнена в існуванні такої душі, здавна позначила для себе відповідний спектр реалій і проблем, що традиційно називається галуззю філософських основ природного права.