Філософія права

4.11. Мотиваційні конфлікти в морально-правовій свідомості

ТИПИ СУБ´ЄКТИВНИХ РЕАКЦІЙ НА МОТИВАЦІЙНІ КОНФЛІКТИ

Колись Гегель назвав людей епохи Відродження «пере-ідними особами» за їх неспокійні, нерівні характери, за влас-иву багатьом із них плутанину етичних понять, що вигадливо оєднується з жадобою духовної гармонії і свободи. «Перехідною особою» є і сучасна людина, яка знемагає болючим ус-ідомленням як власної недосконалості, так і недосконалості со-іальних відносин, в осередку яких проходить її життя, болісно ідчуває власну дисгармонійність, страждає від неможливості вирішити багато важливих соціальних питань. Неможливо збагнути соціоморальну сутність цієї «перехідної особи», не дослідивши ті внутрішні дисонанси, конфлікти і протиріччя, що рухають її духовним і практичним життям. Без занурення в мотиваційне середовище правосвідомості не може бути прояснено багато важливих смислів актуальних морально-правових протиріч.

Об´єктивні морально-правові протиріччя мають властивість виявлятися на феноменологічному рівні людської психіки у формі мотиваційних конфліктів. Особливість останніх, що відрізняє їх від типових пізнавальних, орієнтаційних або операціо-нально-діяльних утруднень, яких зазнає особистість в повсякденному житті усередині соціально-правової реальності, полягає в тому, що вони мають більш глибоке етичне, світоглядне підґрунтя і пов´язані з відношенням суб´єкта до особливо значимих для нього соціальних фактів і подій.

Коли об´єктивні морально-правові протиріччя трансформуються в мотиваційні конфлікти, то в сфері людської суб´єктивності, з одного боку, виникають мимовільні емоційні резонанси, а з іншого — здійснюється цілеспрямована рефлексія, що прагне з максимально доступною автентичністю зафіксувати в раціонально-понятійних формах особистісні змісти об´єктивних протиріч.

Водночас, пошуки джерел мотиваційних конфліктів тільки в сфері об´єктивної правової реальності, у впливах одних лише зовнішніх чинників здатні привести до вульгарно-соціологізаторського спрощення складних морально-правових проблем. Найчастіше мотиваційні конфлікти, виникнувши як породження певних суспільних умов, переходять у відносно автономне психологічне існування і починають самостійно індукувати додаткову духовну енергію, породжувати нові, вже суто внутрішні морально-правові колізії. При цьому соціальні, економічні, політичні, ідеологічні чинники ніби відступають на задній план, а на авансцену індивідуальної свідомості висуваються винятково особистісні проблеми ціннісно-орієнтаційного, світоглядного, екзистенціального характеру. Виникає складна психологічна мережа етичних залежностей, яку важко розкласти в лінійний детермінаційний ланцюг причин і наслідків.

Як психологічна реалія, мотиваційний конфлікт є індикатором виходу особистості за межі поведінкових, орієнтаційних і оцінних автоматизмів у сферу, де вимагаються нестереотипні духовні і практичні реакції. Істотна властивість мотиваційного конфлікту полягає в його здатності вводити духовне життя особистості в новий стан, де не тільки присутні утруднення розуміння, оцінки, цілепокладання і волевиявлення, але і виробляються передумови для виходу на якісно інші рівні світовідно-шення. Тобто мотиваційний конфлікт — це щось набагато більше, ніж просто дезорганізація усередині простору суб´єктивної реальності. Він продуктивний і несе в собі творчий потенціал, але його продуктивність існує лише в якості можливості. Перетворення ж її в дійсність залежить передовсім від самого суб´єкта, від ступеня його соціалізованості і рівня його культури. Чим багатший внутрішній світ особистості, чим ширший її соціальний досвід, тим змістовнішими виявляються пережиті нею мотиваційні конфлікти, тим глибші їх моральні й екзистенціальні смисли.

Суб´єктивні реакції особистості на пережиті нею мотиваційні конфлікти, породжені зовнішніми соціальними протиріччями, можуть бути розділені на екстравертні та інтровертні.

І. Екстравертні реакції

  1. Реакція негації полягає в тому, що суб´єкт направляє усі свої зусилля на те, щоб ліквідувати соціальну причину, яка викликала внутрішній конфлікт.
  2. Реакція трансформації полягає в тому, що причина, яка породила конфлікт, істотно змінюється в результаті цілеспрямованих дій суб´єкта і втрачає здатність генерувати надалі аналогічні конфлікти.

II. Інтровертні реакції

  1. Реакція сублімації — це переключення розбудженої внутрішнім конфліктом енергії в русло якоїсь діяльності творчого характеру.
  2. Реакція аутотерапії — зміна власного відношення до причин мотиваційного конфлікту і до супутніх їм чинників з метою психологічної нейтралізації наявного в них дезорганізуючого потенціалу.
  3. Реакція ескапізму як прагнення вийти з-під влади подразників, що виходять від мотиваційного конфлікту, забути про них, заглушити їхній голос іншими, найчастіше штучними збудниками або транквілізаторами — алкоголем, наркотиками і т. ін.

Мотиваційні конфлікти — необхідна форма розвитку індивідуальної правосвідомості, один із способів її соціокультурного існування. Як фіксовані психологічні утворення, вони дозволяють побачити її внутрішнє життя не у вигляді сумбуру почуттів і думок, а як внутрішньо структуроване ціле, побудоване на засадах психологічного контрапункту. Здатність особистості поєднувати у своєму духовному світі різні, суперечні один одному мотиви, оцінки, інтереси дозволяє їй переносити напругу морально-правових протиріч, доводити їх до фази вирішення, до переходу дисонансів у консонанси.

КОГНІТИВНИЙ ДИСОНАНС У МОРАЛЬНО-ПРАВОВІЙ СВІДОМОСТІ

Поняття дисонансу з його музичною семантикою не є для соціогуманітарних наук чимось стороннім. Наприкінці 50-х pp. XX ст. американський психолог і соціолог Л. Фестингер ввів у теоретичний обіг поняття-концепт «когнітивний дисонанс», що виявив достатній еврістичний потенціал для описів і досліджень ряду явищ духовного життя особистості, пов´язаних з пізнавальними процесами.

Когнітивний дисонанс являє собою такий стан індивідуальної свідомості, коли в ньому зіштовхуються в єдиній значеннєвій площині два протилежних уявлення про один об´єкт або факт, що не узгоджуються між собою, але здаються суб´єкту в однаковій мірі переконливими. Протиріччя між ними, будучи джерелом внутрішнього дискомфорту, змушує шукати шляхи узгодження протилежностей, підбирати різні засоби ослаблення, згладжування гостроти виниклого дисонансу, намагатися перетворити його в консонанс. Музична термінологія, що звичайно підходить для характеристик неясних, суперечливих станів духу в його невиразних або ж різко контрастних проявах і переходах, фіксує в подібних випадках або стривоженість, або умиротворення, врівноваженість свідомості.

Згідно з Л. Фестингером, когнітивний дисонанс відіграє в духовно-практичному житті особистості переважно негативну роль і стоїть набагато нижче консонансного стану. Ця позиція сягає давньої позитивістської традиції, що звично абсолютизує роль принципу рівноваги і трактує протиріччя внутрішнього життя, як вади, а не стимули духовного розвитку.

Чим складніші й гостріші морально-правові протиріччя, що породжують дисонансні стани індивідуальної свідомості, тим складніше їх трансформувати в консонанси. Але і стан консонансу здатний нести в собі певну небезпеку для індивідуального «Я». Рятування від внутрішньої, духовної напруги як рефлекторної реакції на зовнішні соціальні протиріччя здатне позбавити суб´єкта моральної енергії, готовності до активних духовних шукань. Замість цього він заспокоюється, розслаблюється, що може для нього обернутися моральним застоєм, духовною стагнацією. У цьому відношенні симптоматично побоювання В. Франкла, який писав: «Я вважаю небезпечною помилкою припущення, що в першу чергу людині потрібна рівновага, або, як це називається в біології, «гомеостазис». Насправді людині потрібен не стан рівноваги, а скоріше боротьба за якусь мету, гідну її. Те, що їй необхідно, не є просто зняття напруги будь-якими способами, а знаходження потенційного змісту, призначення, яке обов´язково буде здійснене».

Усвідомлення особистістю власних внутрішніх конфліктів-ДИсонансів, а також рефлексія з приводу можливостей їхніх трансформацій у консонанси невідривні від процесу її існування в якості суб´єкта правової культури. Правова культура виступає одночасно і як засіб, що знімає конфлікти, і як мета подібних знімань. Через неї конфлікти набувають здатність служити духовному збагаченню особистості, виконують катарсичну функцію.

Ще Арістотель довів, що людина може через внутрішньо суперечливі стани страху і жалю приходити до морального очищення. Трагічний катарсис не руйнує особистість, а навпаки, робить «містеріальну дезінфекцію» моральної свідомості. Аналізуючи грецьку трагедію як жанр, розмірковуючи про особливості її сприйняття глядачами, Арістотель, по суті, відтворив логіку виникнення, загострення і наступного вирішення внутрішніх дисонансів в індивідуальній свідомості, у сфері моральних почуттів і екзистенціально-правового мислення особистості, яка зіштовхнулася з трагічною колізією соціального або метафізичного характеру. Він показав, як зіткнення відкритої в несподіваному ети-ко-екзистенціальному ракурсі трагічної правди буття з повсякденними уявленнями приводить до того, що відшукуються звичні стереотипи життєрозуміння. Потужний внутрішній струс будить моральну свідомість, що перебувала до цього в рівноважно-дрімотному стані, змушує її запрацювати в новому, більш інтенсивному режимі, ставить перед людиною в надзвичайно гострій формі питання про першопричини, які втягують людей у трагічні колізії й екзистенціальні катастрофи.

У тих випадках, коли людина схильна до напівнепритомного самообману, інстинктивно-охоронного лицемірства і тим самим прагне відгородити себе від трагічних реалій соціального життя, далеко не будь-яке враження здатне порушити її світоглядний «гомеостазис». Щоб уникнути хворобливих переживань, вона готова завзято триматися за розхожі догми і міфи.

Існує стара когнітивно-екзистенціальна ілюзія, ніби чим менше людина знає про світ, соціум і саму себе, тим спокійніше вона почуває себе в оточуючому її світопорядку. Незнання наче оберігає її від багатьох внутрішніх дисонансів і супутніх їм переживань, тривог, прикростей. Якщо у великому знанні «багато смутку», то, відповідно, у малому знанні і повному незнанні «мало смутку». Такою є позиція дорефлексивної, міфологізованої свідомості, що існує за межами вищих форм культури й не має і не прагне використовувати власні внутрішні протиріччя в якості імпульсів свого духовного розвитку. І. Кант, характеризуючи таку позицію, відзначав, що чим освіченіший розум, тим віддаленіша людина від задоволення собою і життям. «Звідси у багатьох людей, і притому найдосвідченіших у застосуванні розуму, якщо тільки вони досить відверті, щоб у цьому признаватися, виникає деякий ступінь мізології, тобто ненависть до розуму, оскільки після вирахування усіх вигод, які він одержує — я не скажу від винаходів усіляких хитрувань звичайної розкоші, але навіть від наук (які зрештою представляються їм також певною розкішшю розуму), вони все ж вважають, що на ділі нав´язали собі на шию тільки більше тягарів, а ніяк не виграли в щасті. Тому вони врешті-решт не стільки зневажають, скільки заздрять тій породі більш простих людей, яка набагато більше керується природни