Філософія права

4.12. Екзистенціалогія морально-правової свідомості

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ ЛЮДИНИ

Екзистенціалогія правосвідомості — це сфера соціогуманітарних проблем, де людина виступає як родова істота, яка репрезентує гранично широку соціальну спільноту — людство, і де вона має справу з особливим типом соціокультурних реалій, іменованих загальними життєвими смислами.

Відшукання смислів у власних відношеннях зі світом у цілому і соціально-правовій реальності зокрема складає невід´ємну рису духовного буття соціалізованого індивіда. Оскільки осмислине самоочевидні, не лежать на поверхні суспільної практики і навіть не містяться в предметах як таких, а є плодом напружених аналітичних зусиль людського розуму, для їхнього виявлення в якомусь конкретному соціально-правовому явищі необхідно розглядати це явище у взаємозв´язках з іншими, виявляти все різноманіття взаємозалежностей між ним і оточуючою його реальністю й інтегрувати все це в сферу життєвих інтересів конкретних людських суб´єктів. З цих виявлених, раціоналізованих і інтегрованих зв´язків і утворюються шукані смисли. Людина, яка прагне вирішити найскладнішу з екзистенціальних проблем, що стосується смислу її власного існування, повинна розкрити раціональний зміст тих зв´язків, які існують між нею і онтологією природного, соціального і культурного світів, до яких вона належить. Подібні зв´язки — це ніби «коренева система», що тягнеться з безмежності світового уні-версуму і завершується конкретним індивідуальним людським «Я» у його вітальній, соціальній і духовній іпостасях. Саме тому пошук сенсу життя — це своєрідне вторинне укорінення людиною себе як суб´єкта у світовому часі-просторі. Розум і уява, совість і відповідальність не тільки простежують реальні онтологічні зв´язки, але і понад них встановлюють нові, вторинні — духовні, моральні. До об´єктивно детермінованої, онтологічної вбудованості людини у світовий універсум, що утворився поза її волею, додаються нові соціокультурні залежності, похідні від свідомих духовних зусиль особистості, які є плодом її власної активності.

Смисл, як такий, являє собою встановлені розумом об´єктивні і суб´єктивні — генетичні, каузальні, ціннісні, цільові та ін. — зв´язку і залежності між суб´єктом і тим, що його оточує, передувало нинішньому оточенню або виникне з нього в майбутньому. Для того, щоб відповісти на запитання, що являє собою смисл конкретного людського життя, необхідно розглянути це життя в його русі в соціальному часі, у його зв´язках з людьми і предметами, соціумом і культурою. При цьому цілком очевидно, що подібних зв´язків, охоплюючих не тільки сферу сучасного, але й сягаючих у минуле і спрямованих у майбутнє, виявиться стільки, що врахувати їх у повному обсязі буде практично неможливо.

Там, де особистість усвідомлює себе тільки часткою локальної спільноти, суб´єктом позитивної моралі і позитивного права і має в розпорядженні лише обмежений набір цільових можливостей, проблема сенсу життя для неї фактично не встає, оскільки той скорочений варіант її вирішення, що пропонується локальною соціальною системою з її розумовими морально-правовими приписами, не залишає місця для шукань, сумнівів, вільного вибору, тобто для всього того, що є невід´ємними ознаками самостійного екзистенціального і природно-правового самовизначення. Лише піднімаючись із розумово-морального нормативного рівня на розумно-моральний рівень екзистенціальної рефлексії, усвідомлюючи себе носієм родових начал, представником вселюдського співтовариства й у підсумку опинившись перед безмежністю світового культурного універсуму, а значить і перед необхідністю вільної, самостійної орієнтації в ньому, людина впритул наближається до істинно екзистенціальної проблематики. А ще точніше, смисложиттєві питання встають перед індивідуальною свідомістю відразу ж, як тільки вона виявляється в суміжному стані переходу із замкнутості локального нормативно-ціннісного ареалу в нескінченність ціннісного універсуму, тобто від соціальності до духовності, від безпристрасності до розумності, від моральності до моралі, від позитивно-правових норм до принципів природного права.

Одним із проявів цієї перехідної ситуації можуть бути внутрішні мотиваційні конфлікти екзистенціального характеру, що передбачають сумніви особистості відносно істинності свого життєвого шляху, його моральної виправданості. На рефлексивно-раціональному рівні ці сумніви трансформуються в більш-менш виразні питання смисложиттєвого характеру. Ситуація стає особливо гострою при явній нестачі необхідних компонентів соціального і духовного досвіду, коли шукані відповіді або не формулюються, або ж складаються в незадовільному для особистості вигляді.

Будучи істотною умовою духовного становлення і самовизначення особистості в соціокультурному середовищі, екзистенціальні конфлікти детермінуються такими чинниками:

а) внутрішньою логікою процесу духовного розвитку особистості, в основі якого знаходиться нескінченний ланцюг різнохарактерних моральних протиріч, утворюваних, визріваючих, вирішуваних і знову виникаючих;

б) суб´єктивною незадоволеністю особистості станом суспільних відносин і характером власних зв´язків із соціальною дійсністю;

в) перехідною епохою соціально-історичної кризи (якщо така існує), коли зникає колишня визначеність етичних змістів і заявляє про себе нагальна потреба пошуку нових ціннісних орієнтирів у швидкозмінній соціальній реальності.

У переломні історичні періоди, коли у свідомості особистості валиться одна система цінностей, а нова ще далека до свого утвердження, особливо гостро постає потреба в таких раціональних засобах, за допомогою яких можна було б створити нову картину світу. Якщо раціональності такого роду виявляються для людини з якихось причин недоступні, а наявні в її розпорядженні концепти не задовольняють її, то не виключено, що вона зможе змінити напрям духовних шукань і звернутися до форм культури, які мають нераціональну релігійно-міфологічну природу.

У процесі духовного розвитку особистість здатна переростати ціннісні межі, споруджені домінуючими соціонормативними системами. На певному етапі духовної еволюції вона може відчути їхній сковуючий вплив, відчути наростаюче протиріччя між своїми інтересами-претензіями і вимогами спільності. У якості суб´єкта культури, здатного мислити, почувати, робити відповідальний вибір, внутрішньо схильного до аутодетер-мінистського типу соціальної поведінки, особистість може не тільки підкорятися зовнішнім вимогам і обставинам, але і протистояти і протидіяти їм як автономний суб´єкт. При цьому внутрішнім джерелом духовно-практичної активності здатні виступати екзистенціальні потреби, серед яких головне місце займає потреба в усвідомленні, розумності і значимості власного існування.

Екзистенціальні потреби виводять фізичного індивідуума, обмеженого межами власних життєвих ритмів, у соціокультур-ну сферу, де перед ним відкривається можливість залучення до безмежності універсуму загальнолюдських цінностей, щоб звідти брати необхідний матеріал для сходження по щаблях духовності. Динаміка такого сходження є не тільки формою соціо-культурного існування, у найбільшій мірі відповідній сутності людини, але і засобом вирішення значної частини протиріч, пов´язаних з екзистенціальними потребами.

Соціальне буття людини включене в надскладну багаторівневу просторово-часову реальність, що із повною мірою онтологічної безумовності надає цьому буттю нестабільність і суперечливість. Людське існування — це довічне балансування на межі буття і небуття, часу і вічності, кінцевого і безкінечного. Людина унікальна через те, що несе в собі пульсуючий ритм поперемінних зрушень то в один, то в інший бік, а разом із ними і можливість необхідних і випадкових, позитивних і деструктивних змін у власному бутті.

Подібна пограничність вимагає від людини вибіркових переваг, усвідомлених виборів там, де це можливо, на користь тої або іншої протилежності, або ж наказує утримувати їх у собі в якості рівноважно-компромісного балансу. А це, у свою чергу, передбачає відповідальність як за характер переваг, так і за їхні наслідки. Інше кажучи, обставинами і логікою власних дій індивіду наказується обов´язковість перебування в статусі самостійного суб´єкта. А це істотно проблематизує практично-духовне життя людини, вводить її в поле напруги особливих, властивих тільки її буттю протиріч між необхідністю і свободою, сутністю й існуванням.

Людині безумовно дано лише існування, але сутність їй споконвічно не дана. Вона знаходить її в процесі існування в соціальному і культурному світах. Несучи на собі відбиток належного, сутність може бути розглянута як нормативно-ціннісне утворення, що фіксує той конкретно-історичний рівень розвитку людини, досягнення якого вона вправі розглядати як мету і смисл власного існування.

Сходження особистості на щабель природно-правового світовідношення передбачає невпинність її духовного руху усередині соціокультурного часу-простору, або хронотопу.

М. М. Бахтін, розмірковуючи над соціально-філософською суттю універсалі! хронотопу, відзначав, що культурна свідомість завжди прагне мати справу насамперед з аксіологічно значимими, «смисловими» онтологічними даностями, і «які б не були ці смисли, щоб увійти в наш досвід (причому соціальний досвід), вони повинні прийняти яке-небудь просторово-часове вираження, тобто прийняти знакову форму, яку ми можемо почути і побачити (ієрогліф, математичну формулу, словесно-мовне вираження, малюнок та ін.). Без такого просторово-часового вираження неможливо навіть саме абстрактне мислення. Отже, будь-яке входження у сферу смислів відбувається тільки через ворота хронотопів».

Людська свідомість здатна надавати онтологемі хронотопу соціальну, етичну, екзистенціальну забарвленість. У ціннісних координатах її архітектоніки суб´єкт культури знаходить своє місце, що стає для нього вихідною основою усіх найважливіших життєвих виборів. «Тут, — пише М. М. Бахтін, — стягуються в конкретно-єдину єдність різні з абстрактної точки зору плани: і просторово-часова визначеність, і емоційно-вольові тони, і смисли. Високо, над, під, нарешті, пізно, ще, вже, потрібно, повинно, ближче і т. п. — набувають не змістовно-значеннєву — тільки можливо-мисленнєву, — але дійсну, пережиту, важку, нудотну, конкретно-визначену значимість з єдиного місця моєї причетності до буття-події. Ця дійсна моя причетність із конкретно-єдиної точки буття створює реальну вагу часу і наочно-осяжну цінність простору, робить важкими, не випадковими, значимими всі границі — світ як дійсно і відповідально пережите єдине і тільки одне ціле»1.

Соціокультурний хронотоп має антропоцентричний або, точніше, «Я-центричний» характер. Індивідуальне «Я» накладає на ціннісно-значеннєву архітектоніку «великого» хронотопу при його трансформації в «малий» відбиток своєї суб´єктивності. У структурах людської духовності об´єктивний соціокультурний універсум перетворюється в особливу ідеальну цілісність — особистісний культурний хронотоп, що організує й інтегрує індивідуальний досвід людини.

Сходження особистості на вищий щабель розумно-морального і природно-правового світовідношення передбачає невпинність її духовного просування. Екзистенціальне «Я» не може існувати поза інтелектуальними, моральними, вольовими зусиллями самовизначення, породжуючими величезну різноманітність культурних