Філософія права

4.13. Конфліктологія соціальної поведінки: морально-правові проблеми

Людині в умовах, загрожуючих морально-правовим конфліктом, найчастіше нелегко робити правильний вибір і приймати рішення, що відповідало б необхідним моральним критеріям. Різноманітні чинники імморального, егоїстичного, корпоративного та іншого характеру, що постійно вторгаються в мотиваційну сферу, прагнуть перешкодити її діям відповідно до загальних моральних і природно-правових приписів.

Суб´єкт, який перебуває в конфліктогенній ситуації, що вимагає від нього зваженого самовизначення, має перед собою декілька можливих напрямів діяльного реагування на вимоги зовнішніх обставин.

АДАПТИВНА ПОВЕДІНКА

Перший — це адаптивна поведінка, яка полягає в тому, щоб підкорятися і пристосовуватися до найближчого соціального оточення. Самореалізація при цьому невід´ємна від уміння уникати конфліктів, від готовності йти назустріч очікуванням соціального середовища, від здатності відповідати необхідним соціальним ролям. Адаптивна поведінка має, як правило, суто нормативний характер і не виходить за межі пануючих усередині спільноти стереотипів поведінки.

Соціальне реагування по адаптивному типу припускає, що індивід прагне вберегти себе від яких би то не було зіткнень із соціонормативною реальністю і тому докладає активні зусилля до того, щоб звести до мінімуму можливість виникнення протиріч між собою і нею. Він бачить своє завдання в тому, щоб налагодити нейтрально-дружні відносини з оточенням, перетворитися в його складову частину, забезпечивши собі тим самим заступництво і захист з його боку. При цьому, якщо оточення живе за законами, далекими від норм моральності, то адаптивна позиція людини здатна обертатися її деградацією як особистості. Двозначний характер цієї позиції точно помітив К. Юнг, який підкреслив властивість її суб´єкта підніматися і падати разом з тією соціальною системою, до якої він належить. «Об´єктивні умови, — писав К. Юнг, — можуть бути історично і просторово ненормальними... Одинична людина може, звичайно, при цьому процвітати, але тільки доти, поки вона, з усім її оточенням, не загине за гріхи проти загальних законів життя. У цій загибелі вона повинна взяти участь з такою ж вірністю, з якою колись вона застосовувалася до об´єктивних даних» .

ДЕЗАДАПТИВНА ПОВЕДІНКА

Другий тип соціального реагування — дезадаптивний. Тут особистість відмовляється від пристосувальної поведінки, від беззастережного підпорядкування владі зовнішніх примусових обставин. Але відкидаючи цей шлях, людина ще не робить остаточного вибору на користь позиції моральної автономії. Вона переживає внутрішньо конфліктний стан сумнівів, коливань, роздвоєності, боротьби мотивів. Процес ухвалення рішення загальмовується, тяжка пауза триває невизначений час. Особистість ніби застряє перед майже гамлетівською альтернативою: або смиренність і покірність, або небезпечний конфлікт, загрожуючий непередбаченими наслідками.

Гострота ситуації змушує особистість включити захисні психологічні механізми, що дозволяють їй перебувати в стані, коли остаточний вибір стає до пори до часу ніби не обов´язковим. Але при цьому мало кому вдасться нейтралізувати той деструктивний потенціал, що накопичується в штучно «замороженому» протиріччі і починає робити несприятливий вплив на особистість дезадаптанта.

Соціальні психологи вважають, що для особистості основною ознакою дезадаптованості є «переживання нею тривалих внутрішніх і зовнішніх конфліктів без знаходження психічних механізмів і форм поведінки, необхідних для їхнього вирішення» . А. А. Налчаджян, на думку якого, дезадаптивна поведінка веде не до вирішення проблемно-конфліктних ситуацій, а до їх збільшення, виділяє три типи дезадаптивності — стійку ситуативну, тимчасову і загальну стійку. Вони розрізняються між собою характером протікання і тривалістю.

КОНТРАДАПТИВНА ПОВЕДІНКА

Дезадаптивний стан, коли у особистості істотно утруднюється здатність до принципово важливих виборчих переваг, виступає як перехідний на шляху до третього типу соціальної поведінки — контрадаптивного, суб´єктивною основою якого стає механізм волі, що активно включається в діяльність.

Контрадаптивна поведінка, яка передбачає активний кидок особистості в осередок конфліктних відносин, може здійснюватися в напрямках усіх трьох етично можливих орієнтирів — імморального, морального і моральнісного.

Імморально-контрадаптивна поведінка в конфлікті передбачає порушення не тільки моральних, але найчастіше і правових норм. її суб´єкти здатні для досягнення своїх цілей діяти за принципом «уседозволеності» і застосовувати будь-які засоби, включаючи неправду, насильство та. ін. Ось основні ознаки даного типу соціальної поведінки:

— суб´єкти конфлікту діють як вороги, які прагнуть нанести один одному максимальну шкоду;

— обидві сторони постійно демонструють взаємну агресивність, войовничість, ригідність;

— негативне ставлення до можливостей укладення мирних угод і компромісів;

— тотальне неприйняття усього, що виходить від протилежної сторони, небажання прислухатися до раціональних доводів і пропозицій противника, якщо такі виникають;

— прагнення перемогти будь-що, досягти пануючого положення і цілком підкорити своїй волі і владі протилежну сторону;

— впевненість кожної сторони у власній правоті і непогрішності;

— радикалізм у прийнятті і здійсненні рішень, відсутність почуття міри, готовність починати відразу ж із самих крайніх і рішучих заходів;

— готовність вести «гру без правил», не співвідносячи свої дії ні з якими моральними і правовими обмеженнями;

— діяльність сторін конфлікту має винятково деструктивний характер, руйнуючи суміжне соціокультурне середовище.

Морально-контрадаптивна поведінка в конфлікті передбачає готовність особистості за будь-яких, навіть самих несприятливих для неї обставин, захищати цінності і традиції, відстоювати інтереси своєї соціальної системи, спільноти, організації, групи. Людину, яка стоїть на цих позиціях, відрізняє рішуче небажання поступатися своїми корпоративними пристрастями, прагнення вести безкомпромісну боротьбу за них, застосовуючи в ній ті засоби, що вписуються в нормативний кодекс її спільноти.

У тих випадках, коли учасники конфлікту не можуть прямо заявляти про свої справжні інтереси, вони прагнуть знайти такі форми боротьби за них, де б щирі мотиви були декоровані мотивами підставними. Нерідко цю «декоративну» функцію виконують ідеологічні мотиви, дуже зручні і навіть ніби спеціально створені для таких підмін.

Ось характерні риси конфлікту, що розгорнувся в ціннісному регістрі морально-контрадаптивного типу:

— суб´єкти діють не як вороги, а як суперники, у кожного з яких є свої приватні цілі, переслідувати які вони мають намір без застосування аморальних і протиправних засобів;

— жодна із сторін не прагне до панування над іншою, не жадає від неї підпорядкування, а бажає тільки уникнути зазіхань на свої інтереси;

— у діях сторін можуть домінувати мотиви користі-вигоди (політичної, економічної, корпоративної, особистої тощо), керуючись якими, вони готові піти назустріч врегулюванню конфліктних відносин; при цьому компроміси трактуються як «тактичні виверти», «діалектичні хитрості», «політичні маневри», що дозволяють зрештою успішніше досягти головних цілей;

— конфлікт такого роду не руйнує спільноту, до якої належать обидві сторони, а навпаки, служить підтримці репродуктивної рівноваги усередині неї, дозволяючи їй успішно самовід-творюватися.

Морально-контрадаптивна поведінка в конфлікті відрізняється орієнтованістю на вищі моральні цінності, прагненням використовувати для досягнення поставлених цілей тільки ті засоби, які відповідають загальнолюдським, етичним і природно-правовим критеріям.

Наведемо такі характерні риси морально-контрадаптивної поведінки:

— суб´єкт поводиться як духовно суверенна особистість, що не підкоряється диктату корпоративних вимог і прислухається насамперед до внутрішнього голосу власної совісті;

— суб´єкт зовсім виключає можливість застосування ним аморальних і протиправних засобів, його дії не виходять за рамки гуманістичних норм культури;

— за будь-яких обставин він здатний відноситися до особистості противника з належною повагою, бачачи в ньому рівного собі носія загальних, родових начал;

— це найбільш продуктивна форма конфліктної поведінки; ні за яких умов вона не перетворюється в джерело руйнування цінностей життя і культури.

Оскільки в людині одночасно співіснують протилежні прагнення — брати і віддавати, жити для себе і для інших, відокремитися в автономну одиницю і розчинитися в «соборності» соціального цілого, очевидна неминучість безлічі етичних утруднень на її життєвому шляху.

КОНФЛІКТОЛОГІЯ В. ЛЕФЕВРА

Про те, наскільки складні ці утруднення в умовах конфліктних ситуацій, свідчать дослідження В. Лефевра. У книзі «Конфліктуючі структури» (1973), присвяченій переважно когнітив-ним питанням, але представляючій водночас інтерес і для теорії морально-правових конфліктів, В. Лефевр проаналізував ряд ситуацій, у яких суб´єкт пізнавальної активності має справу з об´єктом, який не поступається йому в складності і до того ж прагне ухилитися від спрямованих на нього гностичних інте-нцій, намірено намагається ввести контрагента в оману.

Виникає конфліктно-ігрове протиборство, де одна сторона наступає, а інша — чинить опір. Між ними утворюється складна система рефлексивних зв´язків і взаємодій, багаторазово і різноманітно відображена у свідомості суб´єктів.

Конфліктний характер відносин передбачає, що для кожного учасника успіх залежить від того, наскільки адекватно він здатний в уявних імітаціях відтворювати внутрішній світ і логіку міркувань іншої сторони.

Примітно, що аргументація В. Лефевра будується на вихідній впевненості, ніби суб´єктам конфлікту легше взаємодіяти ні на яких інших основах, крім тих, що мають імморально-антагоністичний, неправовий характер.

Отже, завдання кожного учасника конфлікту полягає в тому, щоб вгадати логіку поведінки контрагента і встигнути нанести йому удар раніше, ніж це зробить він. Обидва противники керуються прагматичним «принципом максиміна», що передбачає уміння щоразу приймати таке рішення, щоб противник, навіть здогадавшись про нього і прийнявши, у свою чергу, краще рішення, зміг би нанести все ж мінімальну втрату. При цьому основна складність полягає в тому, що противники найчастіше не мають абсолютної впевненості у найкращому характері прийнятих ними рішень і тому при виборі з декількох подібних можливих варіантів змушені часто підкорятися волі жереба.

Ось одна з характерних конфліктних ситуацій. Необхідно уявити двох противників — Ікса й Ігрека, озброєних пістолетами. Той із них, хто встигає застрелити свого противника, одержує виграш, символічно позначений як «карбованець». Переможцю при цьому не загрожує ні моральна, ні юридична відповідальність. Противники не зв´язані між собою і приймають рішення незалежно один від одного. Перед кожним постає завдання: вирішити, як йому діяти. Ікс міркує таким чином: «Припустімо, я вистрілю; тоді я або виграю карбованець, або загину. Якщо я не вистрілю, я напевно не виграю карбованець, але імовірність моєї загибелі не стане від цього меншою. Адже мій противник приймає рішення зовсім незалежно... Але противник здійснить точно таке ж міркування і теж натисне на спусковий курок. Можливо, якщо я не натисну на курок, то і він не натисне на курок... Ні, не проходить, адже наші рішення не зв´язані. Звичайно, нам обом вигідно не натискати на спуск. Це він виведе. Він так і зробить! Ага, я вистрілю і тоді виграю карбованець. Але до такого ж рішення прийде і він...»1.

Дзеркально-синхронно імітуючи логіку міркувань противників, будуючи її рефлексивно-симетричним способом, В. Лефевр заводить Ікса й Ігрека в етично тупикову ситуацію. Знаходячись у полоні надій і страхів, вони керуються лише двома мотивами: перший підпорядкований інстинкту самозбереження і націлений на те, щоб зберегти власне життя, а другий носить прагматично-меркантильний характер і орієнтований на грошовий виграш за будь-яку ціну. Обидва мотиви імморальні, а самі Ікс та Ігрек виступають як гетерономні індивіди, яким зовсім недоступний той рівень духовності в прийнятті життєво важливих рішень, де починаються справжня суверенність духу і моральна автономія.

Імморальний характер поведінки Ікса й Ігрека підтверджується і тією обставиною, що за ними обома визнається право на будь-які «облудні рухи», інтриги, провокації, неправду, мета яких — ввести противника в оману і тим самим забезпечити собі виграш.

Описана В. Лефевром ситуація комунікативно-мотиваційного конфлікту давно вже привертала увагу західних дослідників, фахівців з теорії ігор, серед яких одержала назву «дилеми в´язня». Маючи свою специфіку, вона означає скрутну ситуацію вибору між двома в однаковій мірі неприємними можливостями. Суть будь-якої гри зі змішаними мотивами, — пише В. А. Сос-нін у статті «Дилема в´язня», — полягає в тому, що кожний із гравців прагне зробити найбільш вигідний для себе вибір, виходячи з матриці можливих виграшів (сумарний вихід обох учасників відмінний від нуля). При цьому умовно розрізняють два види контролю, якими можуть володіти учасники гри, — безумовний і поведінковий. Вважається, що гравець А має безумовний контроль над гравцем В, якщо будь-який вибір А впливає на результат гри для гравця В, незалежно від його власного вибору. Відповідно гравець А має поведінковий контроль над гравцем В, якщо, змінюючи свою поведінку (вибір), А ставить В в таке положення, що останньому також вигідно змінити свою поведінку (вибір). Таке розмежування умовне в тому сенсі, що гравці можуть мати взаємний безумовний контроль. У цьому випадку за допомогою безумовного контролю здійснюється (ініціюється) і поведінковий контроль. А. Теккер, теоретик математичної теорії ігор, перший запропонував матрицю і пояснив її на прикладі двох в´язів: в´язні розміщуються прокурором в окремі камери, і кожному пропонується зробити вибір — визнати провину або відкинути її. Одночасно прокурор повідомляє умови і наслідки виборів для кожного з ув´язнених: 1) якщо обидва не визнають себе винними, їх обох відпускають; 2) якщо обидва визнають себе винними, обидва одержують легке покарання; 3) якщо один визнає себе винним, а інший ні, то той, хто визнав провину, буде відпущений і нагороджений, тоді як той, хто не визнав, буде суворо засуджений.

Уявлення соціальної взаємодії у вигляді матриці можливих наслідків у моделі ігор з ненульовою сумою, особливо моделі «дилеми в´язня», стало дуже зручним інструментом для опису в абстрактній формі різних типів соціальної взаємозалежності.

Симптоматично, що учасники подібних конфліктів перебувають під владою логіки подвоєння, що відтворює у своїй свідомості власних «двійників» (А. А. Ухтомський). Результатом «подвоюваного» сприйняття стає перенесення власних імморальних орієнтацій на особистість противника. Індивід не бачить перед собою інших можливостей, крім тої, щоб діяти в межах «презумпції імморальності», тобто невір´я в моральність, порядність, шляхетність інших індивідів. Сам керуючись імморальними розуміннями, він переконаний у імморальності інших і тому не схильний довіряти їм. В підсумку він бачить перед собою тільки один вихід — докласти всі зусилля, використовувати всі можливі, у тому числі імморальні, засоби, щоб перемогти противника.

Ця ситуаційна модель безперспективна в етичному відношенні через те, що цілком будується в рамках антагоністичної парадигми. Але варто лише припустити, що її учасникам доступний вихід за її межі, у сферу агонально-моральних, природно-правових відношень, де найвищі цінності — людське життя й особистість, як колишні умови конфліктної взаємодії виявилися б абсурдними, а сам двобій неможливим. І навіть якби контрагенти спробували перевести свої дії (при недоступності для них вищого, морального рівня) у регістр антагональних, тобто цілком цивілізованих, конвенціально-компромісних відносин, конфлікт негайно втратив би значну частку свого деструктивного потенціалу.

Характерно, що у своїх наступних роботах В. Лефевр прийшов до визнання важливості навиків конвенціально-компромісної поведінки в міжсуб´єктних конфліктах. Він формулює концепцію двох типів етичних систем. В основі кожної знаходиться своя домінуюча форма соціальної поведінки — конфронтаційна або компромісна. Системи розрізняються між собою в залежності від того, як суб´єкти відносяться до самої можливості компромісних вирішень конфліктів. У ціннісному контексті першої системи самооцінки суб´єктів зростають, якщо вони йдуть на компроміси. В іншій же системі компроміси чреваті для індивідів зниженням самооцінок, а зразковою вважається винятково безкомпромісна поведінка.

У книзі «Фундаментальні структури людської рефлексії» (1990) В. Лефевр розповідає про те, як він запропонував анкети двом групам респондентів — американцям і недавнім емігрантам із колишнього СРСР. Метою анкетування було з´ясування відношення тих і інших до компромісної і конфронтаційної поведінки. Серед запропонованих питань були такі:

«Чи повинна гідна людина в ситуації конфлікту з нахабою прагнути до компромісу?» А також: «Група терористів захопила невеликий літак. Є можливість їх знищити, не нанісши збитку нікому з пасажирів. Інша можливість полягає в тому, щоб спочатку запропонувати терористам здатися. Керівник групи звільнення прийняв рішення не вступати ні в які переговори зі злочинцями. Чи правильно він вчинив?»

Підводячи підсумки анкетування, В. Лефевр виявив, що більшість американців схвалили поведінку тих, хто ішов на компроміс, а велика частина вихідців із СРСР, навпаки, хвалила безкомпромісну поведінку. Отримані дані підтвердили попередню гіпотезу, згідно з якою в цивілізованих співтовариствах компроміси схвалюються, а в недостатньо цивілізованих віддається перевага моделі безкомпромісної поведінки.

СТРУКТУРА МОРАЛЬНО-ПРАВОВОГО КОНФЛІКТУ

Щоб з´ясувати в морально-правовому конфлікті співвідношення імморальних, позитивно-моральних і природно-моральних компонентів, необхідно враховувати складність його структури і неоднозначність змісту. Для цього варто виявити такі його компоненти:

1) предмет конфлікту;

2) безпосередня причина конфлікту;

3) суб´єкти (безпосередні учасники) зіткнення;

4) зовнішні соціальні детермінанти, що впливають на суб´єктів конфлікту зі сфер макросередовища і безпосереднього оточення;

5) мотиви конфлікту (істинні, підставні, сублімовані тощо);

6) цілі суб´єктів конфлікту (найближчі, віддалені, кінцеві);

7) можливі альтернативи поведінки кожного з учасників конфлікту (враховувані ними і не враховувані);

8) конкретні акції поведінки сторін;

9) засоби, застосовувані сторонами (імморальні, позитивно-моральні, природно-моральні);

10) конфліктна ситуація в цілому як система відносин між суб´єктами, а також між предметом конфлікту і кожним із суб´єктів;

11) соціальні норми, що регулюють відносини учасників конфлікту, суспільні засоби контролю за розвитком конфліктної ситуації;

12) існуючі можливості, засоби і способи вирішення конфлікту;

13) можливі, прогнозовані наслідки конфлікту;

14) дійсні наслідки конфлікту.

Теоретична думка, що аналізує конкретні форми конфліктів, повинна враховувати різноманіття їхніх зв´язків із соціо-культурним контекстом, духовною атмосферою, ментально-світоглядними властивостями учасників і їхнього оточення і відповідно до них формувати практичні рекомендації.

Вітчизняний соціальний досвід свідчить, що у більшості між-суб´єктних конфліктів найбільш поширеною є конфронтаційно-антагонізована модель взаємодії. Характерно, що навіть дослідники, які формулюють рекомендації учасникам конфліктів, найчастіше схильні орієнтувати їх насамперед саме на цю модель взаємодії, ігноруючи інші. Так, наприклад, у книзі Кро-гіуса «Особистість у конфлікті» пропонувалися такі поради: вичікувати, демонструвати хибні цілі, концентрувати сили, наносити удари в найбільш вразливі місця тощо.

Такі рекомендації не враховують, що можлива й інша логіка взаємодії, яка апелює до антагональної парадигми і позитивно-моральних чинників, що стоять за нею. Антагональна поведінка, на відміну від антагоністичної, передбачає здатність уміло обходити в комунікативному потоці небезпечні рифи чиєїсь ворожості й агресивності. Вона дозволяє особистості без збитку для самоповаги і почуття власної гідності іти від контактів, загрожуючих деструктивними наслідками.

Спілкування не може обходитися без протиріч, але без конфліктів конфронтаційного типу воно цілком спроможне існувати. Для цього від суб´єктів вимагається відповідний рівень цивілізованості, уміння втілювати свої інтереси в цивілізовані форми, готовність дотримувати певної етичної дистанції в тоні і стилі спілкування, використовувати відповідні психологічні, етичні і правові знання.

Одним із характерних втілень антагональної парадигми є соціальні норми поведінкового етикету. Нормативна природа етикету така, що він, з одного боку, не допускає розвитку відносин в імморально-антагоністичному варіанті, а з іншого — не вимагає від сторін взаємної любові. Він несе в собі достатню міру поєднання гнучкої цивілізованої куртуазності з розважливою комунікативною прагматикою.

Етикетні нормативи, традиційні поведінкові формули дозволяють згладжувати, нівелювати гостроту можливих протиріч. Будучи превентивним антиконфліктним засобом, вони вводять взаємні контакти в конвенціальне русло численних умовностей, надаючи суб´єктам можливість продемонструвати, що вони визнають норми даної соціокультурної системи і готові діяти відповідно до її розпоряджень і стандартів, вироблених колишніми поколіннями і відшліфованих в процесі тривалого застосування, їхнє використання вносить певну комфортність у спілкування і дозволяє суб´єктам зберігати масу життєвої енергії для продуктивної соціальної діяльності.

На жаль, соціальна практика часто не бажає рахуватися з будь-якими благими побажаннями і життя, що буяє різноманітними конфліктами, починає нагадувати перенасичений, нестерпно гіркий соляний розчин. Що в такому випадку робити теоретикам і практикам? Очевидно, одним із головних напрямів науково-практичної діяльності повинен стати вірогідний аналіз розвитку типових конфліктів у часовій перспективі. Вивчення змісту, структури, динаміки розвитку морально-правових протиріч, що лежать в основі найбільш поширених конфліктів, дозволить із достатнім ступенем вірогідності прогнозувати логіку їхнього розгортання і можливих вирішень, пророкувати здійснення тих або інших можливостей, укладених в них, тобто будувати вірогідні моделі того, що відбувається. Без сумніву, практика потребує цього. І якщо теоретики не в змозі уникнути більшості конфліктів, то вони здатні прогнозувати їхній розвиток і тим самим давати суб´єктам додаткову можливість щодо попереднього вживання заходів проти несприятливих наслідків конфліктних ситуацій.

Рекомендована література

  1. Арендт Г. Становище людини. — Львів, 1999.
  2. Бачинин В. А. Морально-правовая философия. — Харьков, 2000.
  3. Головко Б. В. Філософська антропологія. — К, 1997.
  4. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. — Харьков, 2002.
  5. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997.
  6. Общая теория прав человека. — М., 1996.
  7. Рулан Н. Юридическая антропология. — М., 1999.
  8. Синха Сурия Пракаш. Юриспруденция. Философия права: Краткий курс. — М., 1996.
  9. Соловйов Е. Намордник для Левіафана (про першопочатковий та вічний сенс суворо правової норми) // Політична думка, 1999. — № 1—2.
  10. Философия права. Хрестоматия: Учеб. пособие для студентов высших учеб. заведений / Под ред. Н. И. Панова. — Состав.: Панов Н. И., Бачинин В. А., Святоцкий А. Д. — К, 2002. Циппеліус Р. Філософія права. — К., 2000.