Філософія права

5.1. Природно-правова свідомість

Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостасей правосвідомості — природно-правової і позитивно-правової. Вона дозволяє згладити гостроту багатьох наукових суперечок і ліквідувати ряд непорозумінь, що виникають виключно на грунті відсутності такого розмежування.

Найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, зобов´язуваль-ній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказо-вість має безособово-авторитарний характер.

Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані до усіх, без винятку, правоздатних суб´єктів і закликають відповідати сформульованим у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Ці вимоги категоричні в тому сенсі, що не залишають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують індивідуальній правосвідомості вищу правоту, якщо її власник буде діяти в належному напрямі.

Веління природно-правових імперативів далеко не завжди відповідають життєвим інтересам, кон´юнктурним розумінням соціальних суб´єктів. Між тими й іншими постійно виникають різні протиріччя. Емпірична дійсність найчастіше дуже важко знаходить спільні точки дотику і пункти обопільної згоди між своїми потребами і вимогами вищої справедливості. На грунті цих розбіжностей виникають практичні і духовні колізії, що складають зміст світової релігійно-етичної і філософсько-правової думки протягом ось уже двох з половиною тисячоліть.

Природно-правова свідомість мислить нормативними категоріями повинності: «людина (я, ти, вона) повинна діяти таким-то чином». Фокусуючи в подібних судженнях вимоги якоїсь на-дособистої волі, орієнтованої на організацію, укріплення і підтримання твердого соціального порядку, природне право чекає від адресатів відповідних вольових зусиль по виконанню сформульованих розпоряджень. Якщо природно-правова вимога універсальна, то відповідні форми суб´єктивних реагувань на неї нескінченно різноманітні за характером, змістом, ступенем адекватності. Тобто можлива безліч типів відношень між загальним імперативом і конкретною формою його практичного втілення. Більше того, між цими емпіричними формами можливі настільки значні відмінності і розбіжності, що це здатне утруднити взаєморозуміння соціальними суб´єктами один одного і послужити підставою для виникнення проблеми відносності правових вимог, а отже, сумнівів у їхній загальності й обов´язковості.

Природне право оцінює дотримання суб´єктами своїх приписів як соціальне благо, а порушення їх — як соціальне зло. При цьому самі ці оцінки вже у своєму власному змісті несуть регулятивний потенціал. Схвальні і засуджувальні судження аж ніяк не індиферентні, а насичені значною емоційною енергією, що підбиває індивідів на ті або інші дії і вчинки.

У природно-правовій нормі універсальна імперативність завжди сфокусована таким чином, що вона не «розтікається» по соціальному простору, а прямує з усією своєю силою, максимальною енергією в кожну конкретну соціальну точку, де перебуває суб´єкт — носій індивідуальної природно-правової свідомості. Це, по-перше, надає суб´єкту відчуття безпосередньої спрямованості універсального імперативу до нього особисто. По-друге, виникаючий ефект «фокусування» істотно підвищує енергетичний потенціал природно-правової норми.

Природно-правові імперативи мають надособистий характер. Але їхня надособистість не має явно вираженого соціогенного характеру, як, наприклад, у нормах позитивного права з наявним за ними надособистісним авторитетом держави. Вона надфізична, метафізична, тобто апелює до вищих першооснов буття й у них черпає впевненість у власній правоті, у необхідності її відстоювати, а також енергію і волю для відповідних зусиль.