Філософія права

5.3. Принцип невід´ємності природних прав людини

Ідея невід´ємності або невідчужуваності природних прав людини має глибокі антропологічні основи. її формулювання є логічним наслідком констатації тієї фундаментальної обставини, що у людської істоти є корінні потреби й інтереси, без задоволення яких її життя в якості людини і, тим більше, соціального, цивілізованого суб´єкта просто неможливе. Світові релігії, моральні системи, а пізніше і системи правових норм все глибше переймалися думками про необхідність захищати і відстоювати права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність. З´являлися різноманітні форми і способи аргументації на користь цих прав і їхньої невід´ємності — ідеї їхньої богоданно-сті, природженості, найвищої доцільності та ін. І більшість з них були націлені в одному напрямі — довести державі, що не вона дарує їх людині, а значить і зазіхати на них і, тим більше, віднімати їх у людини вона не має права. Якщо ж держава виявлялася здатною грубо зневажати природні права законослухняних громадян, ставала цілком морально виправданою боротьба громадян з державою за відновлення цих прав.

Дж. Локк, один із найвидатніших європейських теоретиків природного права, заклав в основу ідеї конституційного правопорядку «потрійну формулу» громадянських прав особистості, куди він включив права людини на життя, свободу і власність. При цьому перше по значимості місце він відвів праву на власність, стверджуючи, що воно священне. На думку Дж. Локка, навіть генерал, який може засудити солдата до смерті за непокору самим нерозважливим наказам, не може, при усій своїй абсолютній владі, привласнити хоча б фартінг з його майна. Подібний максималізм такого роду при відстоюванні принципу невід´ємності природних прав людини був дуже необхідний на соціальному тлі зростаючої потужності централізованих європейських держав.

Оскільки держава в її традиційних формах, які ще не дозволяли їй називатися правовою, виступала, як правило, противником парадигми природного права, виникали складні соціо-культурні і морально-правові колізії. За цих умовах принцип невід´ємності природних прав людини вносив обмежувальний початок у діяльність держави, окреслював нормативні межі у відносинах держави й особистості. Він твердо і ясно формулював, що безумовно і за будь-яких обставин:

а) дозволено людині, тобто на що вона завжди може розраховувати;

б) заборонено владі, тобто що влада ніколи не може собі дозволити стосовно законослухняного громадянина.

При цьому слабка сторона наділялася юридичними правами і свободами, а на сильну сторону накладалися юридичні обмеження.

Проте дійсним вирішенням цього протиріччя міг би стати такий стан справ, при якому держава й особистість опинилися б союзниками, а несуперечними сторонами — присвоєння державою собі ролі захисника і гаранта дійсної невід´ємності природних прав людини. Для цього традиційна, доправова держава повинна була перетворитися на державу правову.