Філософія права

5.5. Новий завіт: християнська модель морально-правової реальності

Християнство вийшло з античного світу, ставши одночасно і породженням і запереченням давньоримської цивілізації. Воно стало одним із духовних засобів подолання кризового стану античного культурного світу.

Падіння моралі, поширення зла, несправедливості, насильства, злочинів, а також усвідомлення безсилля перед натиском цієї темної стихії, що насувається на світ, змушували шукати засоби порятунку від загрожуючої загибелі. Розумово-прагматична ідеологія офіційного Риму не могла висловити в адекватних поняттях усю трагічну складність тих метаморфоз, що відбувалися усередині соціальної реальності. У цій важкій духовній атмосфері перероджуваної імперії, в одній з її віддалених провінцій, в Іудеї, зароджується новий релігійний напрям, християнство. Біля його джерел стоїть легендарна особистість Ісуса Христа, який постав у суспільній свідомості в двох іпостасях. З одного боку, він був конкретною історичною особою, «сином людським», породженим смертною жінкою й володіючим звичайними людськими слабкостями, здатним страждати і мучитися. З іншого ж боку, це був «Син Божий», провісник вищих істин Світового Логосу, космічно величний і абсолютно безстрашний. Поєднавши в собі два цих начала, Христос з´явився як «Боголюдина», як великий реформатор, який приніс людям нову систему цінностей. Він позначив і обгрунтував нові нормативні зразки соціальної поведінки, почав навчати ним людей і повів боротьбу за їхнє утвердження.

З позиції нової системи нормативно-ціннісних критеріїв багато колишніх звичних стереотипів поведінки стали виглядати нерозумними й аморальними.

До кінця першого століття нової ери християнство перестало бути винятково єврейським віросповіданням. Недовіра, яку спочатку відчували до нього більшість жителів Римської імперії, а також офіційна влада, стала поступово змінюватися визнанням. Нове віровчення все ширше поширювалося серед багатонаціонального населення Римської імперії, ставши згодом її офіційною релігією.

Християнство стало духовною ланкою, що пов´язує два історичних світи, дві цивілізації, античну і середньовічну. Протягом п´яти століть, з І по V, у ньому відбувалися процеси формування і канонізації ідейного змісту.

МОРАЛЬНО-ПРАВОВА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЗАВІТУ

Найважливішим текстом, у якому були зосереджені головні ідеї і принципи християнського світогляду, став Новий Завіт. До нього ввійшло 27 творів — чотири Євангелії (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книга «Діяння святих Апостолів», двадцять одне послання апостолів і «Одкровення Іоанна Богослова», або Апокаліпсис. З´явившись за період з 50 р. по 120 p., вони були згодом канонізовані і отримали статус священних книг християнства.

На відміну від Старого Завіту, Новий Завіт представив принципово іншу систему норм і цінностей, що склала релігійно-моральну основу цілого ряду майбутніх концепцій природного права європейських мислителів. У євангельських текстах, у притчах Христа і сентенціях апостолів постає велична картина нового світогляду. Творці Нового Завіту висловлюються з усіх найважливіших соціально-філософських і етико-правових питань, що хвилювали культурну, моральну, правову свідомість людей перехідної історичної епохи. Вони говорять про добро і зло, владу і підпорядкування, державу й особистість, насильство і виховання, обов´язок і відповідальність, порок і злодіяння.

Вихідна філософема Нового Завіту гранична за своєю категоричністю. Вона говорить: «Світ потопає у злі». У ній — неприйняття цього світу і мрія про світ інший, де панували б добро і справедливість. Значна частина зла виникає від держави і її влади над людьми. Для творців Нового Завіту це насамперед римська держава. Жорстока і нелюдська, погрузши в розпусті і злочинах, стративши Христа, вона викликає у них ворожість і відразу. В Апокаліпсисі язичницький Рим іменується «Вавилонською блудницею». Іоанн Богослов пише, що цей сучасний йому «Вавилон» «зробився оселею бісів і пристанищем усякому нечистому духу», що він «лютим вином блудодіяння свого напоїв усі народи». Саме під владою такої держави «світ потопає у злі». Господь засудив Рим за його злочини, і він приречений.

Поряд з негативним відношенням до держави в Новому Завіті присутній і інший мотив. Так, апостол Петро у своєму першому посланні наполягає на необхідності бути покірним владі: «Отже, будьте покірні всякому людському начальству для Господа: чи царю як духовній владі, чи правителям як від нього посланих для покарання злочинців і для заохочення роблячих добро, тому що така є воля Божа... Усіх шануйте, братерство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте. Слуги, з усяким страхом коріться панам, не тільки добрим і лагідним, але і суворим».

Коритися державі закликає й апостол Павло: «Кожна душа хай буде покірна вищій владі: тому що немає влади не від Бога...». Обов´язок християнина — коритися, а не противитися владу маючим. «Чи хочеш не боятися влади? Роби добро й одержиш похвалу від неї; тому що начальник є Божий слуга тобі на добро. Якщо ж бажаєш зла, бійся, тому що він не дарма носить меч: він Божий слуга, помститься в покаранні тому, хто робить зло».

Чим пояснити це протиріччя в змісті Нового Завіту? Чому в ньому поєдналися прокльони на адресу держави із закликами шанувати її?

Одна з причин може полягати в тому, що полярні за своїм моральним пафосом висловлення містяться в текстах, створених у різні періоди. Апокаліпсис, що проклинає державу,— це одна із самих ранніх пам´яток християнства, написана у 69 p., упору запеклих гонінь влади на перших християн. Послання апостолів створені пізніше і фіксують зміни, що відбулися, як у відношенні влади до християн, так і християн до влади. Апостоли твердо відстоюють основний етичний постулат християнства, що вимагає не сваритися і не ворогувати, любити ворогів своїх, прощати їх, жити у мирі з усіма. До даного морального завіту підходить і ідея примирення з державою.

Дві зазначені концепції відносин людини і держави доповнюються в Новому Завіті третьою. Образу Риму, загрузлого в злі, протистоїть образ ідеальної держави, що позначається словами «Царство Боже», «Град Божий», «Новий Єрусалим». Своєрідним зародком цієї ідеальної майбутньої держави була, згідно з переконаннями авторів Нового Завіту, християнська громада з властивим їй особливим складом моральних відносин. Усередині неї немає місця антагонізмам, насильству, злочинам, тому вона не потребує втручань поліції і суддів. Аналогічним чином і в ідеальній державі не буде в них потреби, оскільки там стануть безроздільно панувати правда і справедливість. Світ, де «не про себе тільки кожний піклується, але кожний про інших», буде царством бездоганного правопорядку і гармонії.

З вихідного євангельського засновку «Світ потопає у злі» випливає ще один важливий етичний наслідок. Суть його полягає в тому, що людина, живучи в цьому немилосердному до неї світі, аж ніяк не приречена на животіння в пітьмі і нікчемності. У неї є шанс вирватися з полону зла і відродитися для справжнього, морального життя. Цей шанс їй дає вчення Христа. Якщо твердо дотримувати завітів Сина Божого, можливість духовно-морального відродження стає реальністю.

ЕТИЧНІ ОСНОВИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ

Ісус Христос у своїх притчах і проповідях, переданих євангелістами, сформулював найважливіші принципи і вимоги свого етичного вчення. Він не заперечував моральний досвід Старого Завіту і вимагав неухильного виконання заповідей «Мойсеева права». «Не подумайте, що Я прийшов скасувати Закон або Пророків» (Матф. 5,17), — говорив він. Але «Мойсееве право» містило в собі для Христа усього лише етичну «програму-мінімум». Це була система заборон і поведінок, що лише ставили перешкоди на шляху до пороків і злочинів, але не давали необхідних людині моральних сил для перемоги над злом усередині себе і зовні. Не заперечуючи заповідей Тори, а лише відштовхуючись від них, Христос ставить перед людьми нові етичні «надзадачі», відкриває нові ціннісні перспективи. Він часто починає словами «Сказано древніми...», а потім, виклавши старозавітну заповідь, продовжує: «А Я говорю вам...» І потім йдуть формулювання моральних вимог, значно більш важких, ніж заповіді Мойсея. Так, заповідь «не убий» Христос доповнює вимогою, що забороняє покушатися не тільки на життя, але навіть на гідність іншої людини:

«Хто скаже брату своєму «пуста голова», підлягає суду».

До заповідей «не перелюбствуй» і «не кради» додається нова: «Якщо праве око спокушає тебе, вирви його... І якщо права твоя рука спокушає тебе, відітни її...».

Відштовхуючись від традиційної сентенції «Люби ближнього твого і ненавидь ворога твого», Христос приходить до формулювання принципово нового морального імперативу, що руйнує всю систему звичних уявлень: «Любіть ворогів ваших».

Старозавітному таліону, що вимагає однакової відплати за нанесений збиток («око за око, зуб за зуб...»), протиставляється заклик безмовно зносити зло, не противитися йому насильством, виявляти терпіння і смиренність: «Не протився злому. Але хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього й іншу». Це означає: будь вище зла, не опускайся до його рівня, не удостоюй його аналогічною відповідною дією і тим самим не збільшуй загальну кількість зла на землі.

Христос закликає: «Не судіть, та не осудні будете», «Якщо хтось захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг». Він переконує: «Хто принижує себе, той підніметься, а хто підносить себе, той принижений буде».

Закликаючи дотримувати заповіді Старого Завіту, Христос водночас запрошує йти за ним далі. Нові моральні вимоги набагато складніші від традиційних. Вимагаючи від людей любові один до одного, Христос не бажає слухати ніяких заперечень на користь того, що така любов неможлива. Своє завдання він бачить у тому, щоб позначити найважливіший моральний орієнтир, на який можна було б у будь-який момент спрямувати погляд, як на Полярну зірку, і визначити вірність свого життєвого шляху.

Найважливіші із заповідей Христа зосереджені в його Нагірній проповіді. У ній він говорить про перешкоди на шляху до здійснення справ любові і добра. Одна з них — це непереборна тяга людей до багатства, до предметів, необхідних для комфортного життя. Христос закликає не турбуватися про завтрашній день, тому що достатньо для кожного дня своєї турботи.

У проповіді мова йде про схильність людей судити ближніх лицемірно і жорсткосердно. На противагу їй звучать заклики бути стриманими у своїх судженнях і насамперед строго судити самих себе.

Нагірна проповідь формулює ідеал моральної поведінки в ряді заповідей, кожна з яких починається словом «блаженні», що позначає тих, хто найбільшою мірою близький до праведності:

— Блаженні лагідні, тому що вони успадковують землю;

— Блаженні прагнучі і жадаючі правди, тому що вони наситяться;

— Блаженні милостиві, тому що вони помилувані будуть;

— Блаженні чисті серцем, тому що вони Бога побачать;

— Блаженні миротворці, тому що вони будуть наречені синами Божими;

— Блаженні вигнані за правду, тому що їхнє є Царство Небесне.

У центрі євангельської нормативної системи знаходиться «золоте правило моральності»: «Отже, в усьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте і ви з ними» (Матф. 7, 12).

Християнство запропонувало нову шкалу соціально-етичних цінностей, стверджуючи принципи всеоб´ємної любові, всепрощення і непротивлення. Водночас, Христос говорив, що він прийшов не порушувати Закон, а виконати його. Це значило, що запропоновані ним нормативно-ціннісні принципи не відхиляли тих позитивних початків моральності і правопорядку, що вже існували в людському суспільстві. Економіка, торгівля, судочинство, при всіх супутніх їм недоліках і витратах, не підлягали ні руйнуванню, ні скасуванню. Христос закликав лише до того, щоб існуючі соціально-правові відносини між людьми максимальною мірою підпорядковувались моральним началам. Для нього ідеалом є повна тотожність правового й етичного. І в цьому сенсі християнська філософія права не могла бути ніякою іншою, крім як природно-правовою філософією, для якої зовнішня поведінка і внутрішня мотивація нерозривні і насичені енергією з того самого джерела — вірою в божественне походження і високе призначення людини.

У Новому Завіті, поряд із проповідями Христа, ідеалами належного, присутні реалістичні картини тодішнього судочинства із суддями, які «Бога не боялися і людей не соромилися», з де-магогами-обвинувачами, які у Царство Небесне «самі не входили і бажаючих увійти не допускали», із лжесвідками, що не бачать різниці між судом і беззаконням. Знаючи все це, Христос застерігав людей від потрапляння в судилища, закликав не сваритися і не ворогувати з недругами, а шукати шляхи до примирення: «...Мирися із суперником твоїм скоріше, поки ти ще на шляху з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в´язницю; Істинно говорю тобі: ти не вийдеш відтіля, поки не віддаси до останнього кодранта» (Матф. 5, 25, 26).

Найвище в Євангелії підноситься уміння прощати ближньому його злочини і гріхи, не судити його занадто строго, не закривати перед ним шлях до виправлення суворим і жорстокосердим відношенням. Христос вимагав: прощайте кривдників, прощайте боржників, тому що тоді і ви самі прощені будете.

Христос не заперечує ідею суду. Але суд він розуміє аж ніяк не так, як його тлумачить «Мойсееве право» Старого Завіту або римське право, тобто не як щось зовнішнє, що обрушується на голову провиненого. Для нього суд — це насамперед суд Божий як суд власної совісті, оскільки можливість прийдешнього Царства Божого знаходиться усередині нас, у людському серці.

Текст Нового Завіту містить сторінки, присвячені не тільки релігійно-етичному обгрунтуванню нової філософії права, якої ще не знав античний світ, але і проблемам суто практичної юриспруденції. Це стосується передовсім книги «Діяння святих Апостолів», діяльності апостола Павла. Досить скрупульозний аналіз юридичного боку діянь і висловлювань апостола Павла міститься в книзі Є. В. Спекторського «Християнство і культура» (Прага, 1925). Скористаємося цим дослідженням і приведемо фрагмент з нього:

«Справжнім новозавітним юристом, так би мовити, юрисконсультом християнства, був ап. Павло. Він не обмежувався неминучою і мимовільною участю в юриспруденції повсякденного життя. Він точно знав усі права і переваги свого status civitatis, свого звання римського громадянина. І він не тільки не відмовлявся від них, але, навпаки, дуже уміло ними користувався, запобігаючи з їхньою допомогою небезпеці, що загрожувала його пропаганді і його особистій недоторканності, і не упускав навіть випадку підкреслити, що він користується не тільки правами, але і перевагами. «Темничний страж оголосив... Павлові: воєводи прислали відпустити вас: отже, вийдіть тепер і йдіть з миром. Але Павло сказав їм: нас, Римських громадян, без суду всенародно били і кинули у в´язницю, а тепер таємно випускають? Ні, нехай прийдуть і самі виведуть нас. Міські служителі переказали ці слова воєводам, і ті злякалися, почувши, що це Римські громадяни. І, прийшовши вибачилися перед ними і, вивівши, просили вийти з міста» (Діян. XVI, 36—39). «Коли розтягли його ременями, Павло сказав стоявшому сотнику: хіба вам дозволено бичувати Римського громадянина, так без суду?.. Тоді тисяченачальник, підійшовши до нього, сказав: скажи мені, ти Римський громадянин? Він сказав: так. Тисяченачальник відповідав: я за великі гроші набув цього громадянства. Павло ж сказав: а я і народився в ньому» (XXII, 25—28). Апостол не пропускав без протесту процесуальних порушень. Первосвященику Ананієві він сказав: «ти сидиш, щоб судити за законом, і, всупереч закону, велиш бити мене» (XXIII, 3). Він затіяв сперечання про підсудність, відвів іудейський суд як некомпетентний і вимагав суду Кесарева: «я стою перед судом Кесаревим, де мені і варто бути судимому... вимагаю суду Кесарева» (XXV, 10, 11). Він «вільно захищав» свою справу перед правителем Феліксом, сказавши йому попередньо комплімент з приводу того, що він «багато років справедливо» судить народ (XXIV, 10), хоча цей же самий Фелікс був хабарником і «сподівався, що Павло дасть йому грошей» (XXIV, 26). Царю Агрип-пі апостол теж сказав комплімент: «Цар Агриппа! вважаю себе Щасливим, що сьогодні можу захищатися перед тобою в усьому, у чому обвинувачують мене Іудеї» (XXVI, 2). В усьому цьому відчувається якась нова тактика в порівнянні з євангельською, більше знання неможливості обійтися зовсім без сформованих установ і відношень для того, щоб рушити вперед справу християнства й у зв´язку з цим вплинути на перебудову також і цих установ і відносин.

А що ап. Павло прагне до такої перебудови, це видно з його філософії права. Вона побудована на визнанні необхідності перебороти як іудейську юстицію, побудовану на Мойсеевому законі, так і юстицію поганську, двічі зовнішню — і за складом суддів, і за характером застосовуваної справедливості. «Закон потрібен не праведнику, але беззаконним і непокірливим, нечестивим і грішникам, розпусним і опоганеним, батьковбивцям, матеревбивцям, людиновбивцям, блудникам, мужелозникам, ско-толозникам, людинохижакам, брехунам, клятвопорушникам, і усьому, що супротивне здоровому вченню» (І Тимоф. 1, 9, 19)...

...Як Христос прийшов у фізичний світ, пройшов через нього, не загруз у ньому і переборов його, так і християнин, живучи у світі правовідносин, не повинен занадто до них прив´язуватися і своєю поведінкою зобов´язаний подолати необхідність державної юстиції з усіма її спеціальними методами вирішення спорів, винесення вироків і встановлення процесуальної істини».

ПОЧАТКОВІ ПРИНЦИПИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ПРИРОДНОГО ПРАВА

  1. У правовій системі, що складається на основі християнських релігійно-етичних передумов, звід законів виступає як розвиток і конкретизація абсолютних за своїм нормативно-ціннісним статусом імперативів, що виходять від Бога.
  2. Основна мета християнського природного права полягає в тому, щоб затвердити, закріпити і невпинно втілювати в життя найсуворішу ієрархію норм і цінностей соціального буття. У цій ієрархії на вищому щаблі знаходиться служіння благу і справедливості, у яких із максимальною повнотою втілена воля Бога. Щодо цінностей матеріально-прагматичного характеру, то вони знаходяться в самому низу християнської вертикальної шкали цінностей. Лише в міру того, як у них зменшується частка егоїстичної орієнтованості і наростає елемент орієнтованості на те, щоб підкорити їх надпочуттєвим началам, вони починають переміщатися нагору.
  3. Якщо законослухняна поведінка розглядається як богоугодна, то делікти і злочини оцінюються як гріхи, тобто як акції, що йдуть урозріз із Божественними заповідями й відповідають підступним задумам «протибога» — диявола.
  4. Християнське правосуддя передбачає, крім почуттєво відчутних покарань за злочини, ще і ряд надчуттєвих кар прижиттєвої і посмертної відплати (відлучення від церкви, позбавлення права на поховання за християнським обрядом, загроза Страшного суду і вічних мук у пеклі).
  5. Суб´єкти судочинства можуть одночасно бути церковними ієрархами і надавати судовому процесу вигляд священного ритуалу. Розглядаючи норми права як юридичні модифікації релігійних заповідей, вони судять обвинувачуваного як двічі винного — перед людьми і перед Богом. Це додає обвинувальному висновку жорсткого і безапеляційного характеру гранично суворого вироку.
  6. Християнська правосвідомість, чиї нормативно-ціннісні структури обпираються на систему релігійно-етичних абсолютів, не допускає у свій внутрішній світ, у свою ієрархію критеріїв і оцінок навіть можливості скепсису і сумнівів. Вона, як
    правило, категорична, ригористична, далека до самокритики.
  7. Християнська правосвідомість у її ідеальному вигляді неодмінно теократична. Для неї найкраща форма соціального устрою — це держава, що визнає духовний пріоритет церкви над собою і підпорядковує усю свою практичну діяльність вихідним від неї імперативам.

ХРИСТИЯНСЬКА ПРИРОДНО-ПРАВОВА ДОКТРИНА У ВЧЕННЯХ «БАТЬКІВ ЦЕРКВИ»

Релігійно-філософські й етико-правові ідеї Нового Завіту справили визначальний вплив на формування християнської філософії природного права. Сформована спочатку в самих загальних рисах у вченнях «батьків церкви» — Квінта Тертулліа-на, Аврелія Августина, Томи Аквінського, вона в наступні століття була розгорнута у всьому багатстві ідей і повноті аргументації у творах європейських мислителів Нового часу.

Для Тертулліана, який жив у II—III ст., коли Римська імперія була могутньою державою, а язичницька ідеологія — впливовою духовною силою, найважливіше завдання полягало в тому, щоб створити тверді релігійно-філософські основи для християнських концепцій суспільства і держави, моралі і права. Греко-римський раціоналізм був для нього зовсім неприйнятним. Базисом нового світогляду могла бути тільки віра. У цьому відношенні надзвичайно характерно те, як Тертулліан пропонував тлумачити євангельську історію життя, смерті і воскресіння Ісуса Христа. Він стверджував, що її не варто аналізувати засобами розуму і логіки. У те, що відбулося з Христом, треба безоглядно вірувати. З позицій розуму в цій історії можна виявити багато безглуздого і навіть абсурдного. Але це лише доводить обмеженість людського розуму. «Син Божий був розп´ятий; не соромимося цього, тому що це ганебно. Син Божий помер — цілком віримо цьому, тому що це безглуздо. І похований воскрес; це вірно, тому що це неможливо». Звідси випливав висновок Тертулліана: «Вірую, тому що абсурдно».

Для іншого «батька церкви», Августина, світ, у якому був розп´ятий Христос, — це оселя зла, пороків і злочинів. Земний порядок світських держав схильний до впливу темних, демонічних сил. Щоб захистити людей від цього впливу, необхідно соціальне життя освятити ідеями вищої, Божественної справедливості. Ідеальний правопорядок не зможе установитися сам по собі. Його основою повинен стати страх Божий. Бог, погрожуючи людям покаранням-відплатою, допомагає їм утримуватися на краю безодні зла. Але далеко не завжди це дає бажані результати. У земних державах насильство панує над чеснотою, перетворюючи їх у подобу розбійницьких вертепів. Особливо багато прикладів нехтування справедливості і закону в містах.

Тільки любов до Бога, творця вічного Закону для всього сущого, джерела норм моралі і права, здатна вирвати людей із рук диявола, з-під влади беззаконня, із полону пороку і несправедливості. Ця думка червоною ниткою проходить крізь усі філософсько-теологічні праці Августина. Вона ж, подібно естафеті, перейшла до Томи Аквінського, найбільшого мислителя середньовіччя, отримавши в його працях додаткову морально-правову забарвленість. Для нього, як і для Тертулліана й Августина, Бог є центром світобудови, головним охоронцем світового і соціального порядку. Бог виступав у якості законодавчого пер-шоначала, від якого виходять усі релігійні, моральні і правові норми. Завдяки Божественному заступництву соціальне життя людей не перетворювалося в хаос, а сама людина успішно боролася з диявольськими спокусами, що штовхали її до пороків і злочинів.

Тома Аквінський виділяв серед різноманіття законів, що правлять світом і людьми, природний закон або природне право. Людині властиві дані від народження властивості, прагнення і певні норми, правила, межі, що вводять її прагнення і дії в рамки. У душі і розумі людина носить уявлення про ці обмеження, які допомагають їй не помилятися у виборі між добром і злом. Вроджені нахили змушують людей прагнути до співжиття, любові, продовження роду, справедливості, пізнання Бога. Збігаючись із веліннями, що йдуть від Бога, і вимогами розуму, вони набувають для людини силу природного закону.