Філософія права

5.6. Ренесансно-барокові основи природного права

МЕТАФІЗИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ

Європейська культурна свідомість, пройшовши школу платонізму і християнства, твердо запевнилася в тому, що, крім фізичної реальності, існує ще і реальність метафізична і що реалії метафізичного характеру не можна побачити земними очима. Але водночас вона знала, що їх можна зробити предметом розумового споглядання, позначивши словом, знаком, зображенням. Так виникали культурні символи, що складалися з двох основних компонентів, один з яких, значеннєвий, був ніби занурений у метафізичну реальність і тому невидимий, а другий виступав доступним для безпосереднього, почуттєвого сприйняття.

Серед різноманіття символів у християнській свідомості головне місце займають символи Бога і диявола, за якими стоять головні надприродні сили, творча і руйнуюча. У цілому ж у світовій драмі беруть участь три головні діючі особи — Бог, диявол і людина й у кожного з них своя, особлива роль. Бог зве людину вгору, дає їй сили прагнути до піднесених ідеалів. Диявол підштовхує до зяючої безодні зла, пороків, злочинів, моральної загибелі. Але, незважаючи на свою абсолютність, ці метафізичні надсили дозволяють людині мати вільну волю. І в цьому володінні вільною волею полягає абсолютність людської істоти. Таким чином у християнській культурі три абсолютні величини ведуть між собою триалог, що виявляється в декількох варіантах. Перший — це коли всі три голоси звучать усередині одного суб´єкта, набуваючи вигляду суперечних один одному мотивів. Другий — коли партії абсолютів розподіляються між різними людськими суб´єктами, кожний із яких відстоює тільки якусь одну з трьох позицій.

У даного триалогу є ще і культурно-історичний вимір. За кожним із трьох абсолютів проглядається певна тенденція, що ставить на перше місце один з них і захищає його право на домінування. Так виникають теодіцея (виправдання Бога), дияво-лодіцея (виправдання диявола) і антроподіцея (виправдання людини). Кожна з них має статус культурно-історичної парадигми, у кожної наявний потужний імперативний, нормативно-ціннісний заряд, обумовлений тиском зосереджених у їхньому змісті масивів метафізичного, соціально-історичного, релігійно-етичного досвіду, що впливає як на свідомість, так і на підсвідомі рівні людської психіки.

РЕНЕСАНСНИЙ АНТРОПОЦЕНТРИЗМ ЯК АПОЛОГІЯ СВОБОДИ

Ренесансом, або Відродженням, називається епоха європейської історії, що припадає на XIV—XVI ст. Це був період, коли відбувався перехід від феодального середньовіччя до сучасного типу західної цивілізації, відбувалася зміна типів культури, систем цінностей і форм світогляду.

К. Ясперс стверджував, що сутність Ренесансу, де б він не заявляв про себе, полягає в тому, що в культурі виникає спогад про можливості та цінності «осьового часу» і бажання, потреба їхнього відродження. Новоутворювана цивілізація ніби намагається припасти до своїх джерел, прилучитися до цінностей «осьового часу» і в підсумку одержує потужний творчий імпульс для свого подальшого розвитку.

Ренесанс — перехідна і тому надзвичайно суперечлива епоха, коли відбувався цілий ряд радикальних соціокультурних метаморфоз у європейській нормативно-ціннісній свідомості.

По-перше, змінилася модель світобудови. Середньовічна картина кінцевого Всесвіту змінюється умоглядною моделлю безкінечного Космосу. Виникає ідея саморуху космічної матерії, у результаті якої зникає необхідність Бога як першодвигуна і першоджерела світопорядку, оскільки все рухається і без нього. Традиційний образ космічного і соціального порядку, за яким наглядав Верховний суддя і Світодержець, змінюється картиною Всесвіту як темної безодні, слугуючої грандіозним вмістищем небесних тел.

По-друге, відбувається зміна моделей культури. Після видалення Бога з центру світопорядку на місце, що звільнилося, людина ставить саму себе, привласнюючи собі функції хазяїна у величезній всесвітній майстерні. Разом із «обезбожуванням», «розчарівненням» (М. Вебер) світу відбувається раціоналізація мислення, коли вже не віра, а розум («раціо») стає головним засобом орієнтації серед норм і цінностей навколишньої дійсності. Традиційні міфологеми і теологеми поступово витискаються природничо-науковими знаннями. Священне писання втрачає значну частку свого колишнього авторитету. Зате зростає авторитет науки, емпіричного й експериментального знання. Тео-центрична модель культури поступається місцем антропоцент-ричній моделі.

По-третє, з´являється новий соціокультурний тип особистості. На зміну середньовічній людині приходить ренесансна особистість із явно вираженими і до того ж різко посиленими трансгресивними нахилами. Це людина, що рветься до незвіданого і заборонного. Він — відважний честолюбець і авантюрист, що розраховує тільки на себе і на фортуну. Новатор, дослідник, мореплавець, землепроходець, він виявляє в усіх своїх підприємствах надзвичайну енергію і винахідливість. Замість християнської смиренності він демонструє нескориму гординю, а замість самовідданого служіння Богу — зухвалі пориви до освоєння і скорення світу. Регулярним християнським міркуванням про смерть він віддає перевагу життєлюбству у всіх можливих видах. Сенс життя він бачить не в служінні релігійним святиням, а в самореалізації своїх задатків і в самоствердженні свого «Я».

По-четверте, відкривається новий соціальний простір свободи. Розвиток товарно-грошових відносин супроводжує розпад феодальних структур, усієї колишньої системи замкнутих натуральних господарств. У індивідів з´являються значні можливості у свободі вибору занять і в соціальному самовизначенні.

Ренесансний антропоцентризм обпирається на такі постулати:

1) людина досконала, ні в чому не поступається розвінчаному Богу, будучи «красою Всесвіту, вінцем усього живого»;

2) оскільки людина досконала, їй треба усі свої сили направити на освоєння, перетворення, удосконалювання світу;

3) безмежні можливості людини як єдиної у Всесвіті розумної істоти і безкінечні можливості удосконалювання світу відкривають перспективу безкінечного прогресу.

Здійснення «теомахії» (вбивства Бога), перетворення картини світобудови в метафізичний «натюрморт», а точніше «тео-морт», де замість мертвої природи був зображений мертвий Бог, дозволило відновити в правах античну тезу Протагора про людину як міру всіх речей. Водночас антропоцентризм, що виступив у масці гуманізму, не забарився виявити свою подвійність: поряд з апологією людської гідності і безмежної свободи він ніс у собі зерна імморалізму і міфології ілюзорної всемогутності людини.

Виявивши в собі духовні й енергетичні резерви, що перебували досі в незатребуваному вигляді, і упираючись в ілюзії власної величі, людина бачила себе в ролі перетворювача соціальної реальності і творця історії. її не дуже спокушала відкрита разом з небаченою доти духовною свободою можливість творити із себе морально досконалу істоту. Зовсім навпаки, розсунені нормативні рамки, розширений простір свободи відкрили простір для поширення авантюрно-кримінальних умонастроїв.

Ренесансна людина, яка встала на шлях самобоготворіння, уявила себе вище від усього сущого, усвідомлює себе не часткою світобудови, зобов´язаної існувати за її законами, а хазяїном, який нікому не підзвітний, визнала себе за міру всіх речей, при цьому вона ніби забула про свою властивість постійно захоплюватися і порушувати міру, про те, що надмірність в усьому — одна з основних особливостей її негармонічної, «фаустів-ської» душі. Вона була охоплена інтелектуальною гординею, що у колишній, теоцентричній моделі світу і культури займала перше місце в ієрархії із семи смертних гріхів. Тепер же гріх перетворився в доблесть. А доблестю стала іменуватися зарозуміла зневага вищими, абсолютними заборонами і зухвале свавілля, що виправдовує усе, що завгодно, навіть злочини. Те, що колись здавалося непорушним, стає сумнівним. Зникають абсолютні критерії моральних оцінок, запановує хиткість в уявленнях про добро і зло, втрачається розуміння справжнього людського призначення.

ТЕОЛОГІЯ БАРОКО ЯК АПОЛОГІЯ МОРАЛЬНОГО ПОРЯДКУ

Релігійно-етичним засновком культури Бароко стала переконаність у необхідності рятувати постренесансну людину від самої себе, від сил зла, що вирвалися з темних глибин її власної природи. Для цього необхідно було відновити витиснуту ренесансним антропоцентризмом теоцентричну картину світу з її абсолютними моральними вимогами до людини.

До XVII ст. умонастрої, які стверджували волю людини-ти-тана від влади надфизичних сил, стали обертатися, з одного боку, почуттями метафізичної самітності і покинутості, а з іншого боку — загрозою поширення безмежного імморалізму. На тлі вигнання Бога й утвердженої антроподіцеї світ людей загрожував перетворитися в страшну подобу картин І. Босха, у темне всесвітнє «підпілля», де всіляка погань, що колись страшилася гніву Божого, тепер осміліла, повиповзала з усіх щілин і заполонила світ.

Барокова свідомість XVII ст. не прийняла ні обезбоженого світу, ні суєтну, імморальну людину-раціоналіста, у чиїй душі не знаходилося місця для Бога. Культура Бароко з філософсько-етичними шуканнями Паскаля, Беме і Лейбніца, живописом Рембрандта і Ель Греко, поезією Кальдерона, музикою Баха кинулася вгору, і цей порив був тим енергійнішим, чим наполегливіше стверджувала себе нова епоха з її раціоналізмом, емпіризмом і прагматизмом. У барочній культурі тому і виявилося так багато внутрішньої напруги, що геоцентричну картину світу можна було утримати на авансцені соціального життя тільки енергійними духовними зусиллями.

Культура Бароко створила нормативно-ціннісний простір, де не було рівноваги і розмірності, а переважали драматичні ефекти, де протиріччям і дисгармоніям ніяк не вдавалося розв´язатися в умиротворену гармонію, де усе було сповнене контрастів, боротьби, пристрастей і страждань. У мальовничих і архітектурних композиціях колишнє ренесансне коло, символ гармонії, стало витягатися в еліпс як образ напруженої, динамічної, переборюючої опір сили. Статичні, сповнені гідності скульптурні і мальовничі фігури майстрів Відродження стали поступатися місцем обличчям, осяяним містичними захватами, і тілам у різких ракурсах, із вигадливими вигинами і жестами.

Бароко примітне тим, що спробувало актуалізувати духовний досвід, накопичений попередніми століттями розвитку середньовічної християнської культури. Власне кажучи, Бароко — це теж відродження. Але воно прагнуло відродити не античні канони, ідеї і принципи, як Ренесанс, а більш близький за часом релігійний досвід середніх віків. І не просто відродити, а синтезувати середньовічний геоцентризм із ренесансною концепцією свободи і гідності людини.

Епоха Відродження поспішила відштовхнутися від багатьох середньовічних ідей і традицій. Багатовікова робота християнського духу, який підспудно накопичував енергію і очікував, що в нових культурно-історичних умовах будуть затребувані результати його праць, не знайшла собі гідного і повномасштабно-го застосування в ренесансній культурі. А тим часом, у великому тисячолітньому мовчанні середніх віків європейський дух збирав сили не тільки для «Божественної комедії» Данте, але і для відкриттів Галілея і Коперника, а також для новочасних теорій природного права.

Бароко було пронизано потужним поривом прагнень, спрямованих на те, щоб повернути Бога не тільки в центр картини світу, але й у спустошене людське серце. Цьому були присвячені барочні теодіцеї мислителів і художників, пронизані розумінням того, що «розчарівнена» реальність не здатна служити живлющим джерелом моральності і права.

Б. Паскаль у своїй жагучій теодіцеї сформулював парадоксальну думку про те, що агонія Христа буде тривати вічно і людині весь цей час не можна спати, а треба перебувати у бадьорому стані. У цьому твердженні присутня думка про вічну природу Бароко, про те, що воно ніколи не зникне, а буде регулярно, із відомою періодичністю відроджуватися в культурі. Ставши відродженням традицій середньовічного теоцентризму, Бароко означало пробудження душі від сну. Імператив «не можна спати» означав заборону на духовну спячку. Для духу неприйнятна нечутливість, він зобов´язаний завжди бути бадьорим. Для нього існує особлива, гідна його високої природи форма бадьорості, — це готовність нести в собі пам´ять про вищий світ, берегти віру в головне — Бога і безсмертя душі.

Сон душі здатний породжувати чудовиськ, ще більш страшних, ніж сон розуму. Л. Шестов писав про те, що коли апостол Петро тричі зрікся від нараженого на небезпеку Христа, це свідчило про те, що душа його тоді ще спала. Заборона Паскаля на сон душі — це спроба поставити заборону на шляху зла. Бадьорий розум при сплячій душі здатний не тільки зрадити Христа, але і зазіхнути на верховний авторитет Бога-творця. Звідси категоричність вимоги Паскаля і пристрасність пафосу барочної теодіцеї.

Сформулюємо основні релігійно-філософські засновки барочної теодіцеї, із яких виростуть новочасні концепції природного права.

  1. Бог єдиний, всемогутній і всеблагостний. Він має абсолютну владу над створеним ним світопорядком.
  2. Світ, створений Богом, вкрай недосконалий і «потопає у злі». Існування живих істот наповнено безмірними стражданнями. У соціальному житті людей надлишкова міра нещасть, несправедливості і злочинів.
  3. Людський розум, який помічає протиріччя між всемогутністю всеблагого Бога і недосконалістю створеного ним світу, докладає величезні зусилля, щоб розібратися в змісті цієї невідповідності. Людина усвідомлює своє право піддати критичному випробуванню догмати про існування Бога і безсмертя душі. Вона готова визнати існування лише тих реалій, що витримують критику з позицій раціональних критеріїв доцільності і справедливості. Ті рішення, до яких вона приходить на цьому шляху, мають різні філософські смисли і неоднакову етичну значимість:

а) визнання відповідальності і провини Бога за недосконалість світу, розвінчування його авторитету як аж ніяк не всеблагого начала;

б) докази того, що в надлишку зла винні темні, демонічні сили, а не Бог;

в) визнання, що страждання людей — це розплата за «первородний гріх», за порушення вищих етичних приписів, за небажання людей йти по шляху морального удосконалювання;
відповідно до цих поглядів, самі люди винні в тому, що світ потонув у злі, пороках і злочинах.

Які ж висновки напрошувалися у світлі цих невтішних кон-статацій і припущень?

Перший висновок полягав у вимозі, щоб недосконалий в етичному і правовому відношенні соціальний світ був перетворений зусиллями людей у досконалий якнайшвидше з використанням:

а) засобів, що відповідають морально-правовим критеріям;

б) усіх доступних засобів, не виключаючи, при необхідності, насильства і кровопролиття.

Другий висновок полягав у відмові людині в праві пред´являти будь-які претензії до Бога. Людський розум оцінювався як занадто слабкий і недосконалий, щоб брати на себе сміливість сумніватися в справедливості створеного Богом світопорядку. Мудрість Провидіння повинна перебувати поза критикою, і людина зобов´язана вірити в неї. І не нігілістично орієнтований розум із його схильністю до наївних критичних випадів, а віра повинна бути головною позитивною ланкою, що поєднує людину з метафізичним світом. Призначення і вищий обов´язок людини полягають у тому, щоб спрямувати всі зусилля не на заперечення або перетворення світу, а на власне самовдосконалення.